Конституція ПРіБЮТ гарантує Україні мексиканське майбутнє

Увечері 5 червня видання «Дзеркало тижня» оприлюднило повний текст проекту нової конституції, спільно розробленого людьми з команд Юлії Тимошенко та Віктора Януковича.

Легендарний Субкоманданте Маркос. Тривала однопартійність призвела до того, що опозиціонери стали партизанами

Окремі деталі цього документа вже були відомі і широко обговорювалися – наприклад, обрання президента не народом, а депутатами Верховної Ради. Однак це нововведення, яке відбирає право українців на безпосереднє обрання вищого керівника держави, блідне в порівнянні із тією схемою, за якою надалі проходитимуть парламентські вибори.

Отже, за БЮТівсько-Регіонівською конституцією, вибори відбуваються не в один тур, а в два. На першому визначається список «фіналістів», які здолали 3% бар’єр.

А далі починається фантасмагорія, що перебуває за межами не тільки загальноприйнятої в світі демократичної практики, але й елементарних уявлень про справедливість. Для двох партій, що набрали голосів більше за інших, проводиться другий тур.

Партія, що переможе в цьому дуеті, АВТОМАТИЧНО ОТРИМУЄ В ПАРЛАМЕНТІ БІЛЬШІСТЬ – тобто, 226 голосів. Інші 224 пропорційно ділять поміж собою партія, що програла в другому турі, та усіляка дрібнота, яка змогла вилізти за 3%.

Для цієї опозиції гарантований втішний приз у вигляді керування певними комітетами та посадами в уряді. Але насправді це не має суттєвого значення: адже повнота влади в країні зосереджується в руках ОДНОЇ партії. Точніше, навіть не партії, а її лідера. Адже проект Конституції передбачає запровадження імперативного мандата, після чого депутати слухняно підніматимуть руки, як їм велить Вождь – бо інакше вилетять із Ради.

Адже задум очевидний до примітивності. Дві політичні сили – блок Юлії Тимошенко та партія Регіонів – бояться, що на президентських виборах зазнають поразки.

Страх втратити місце у державного керма призвів до ідеї перекроїти політичну систему України так, щоб, по-перше, і БЮТ, і Регіони залишилися при владі, а по-друге, всі гіпотетичні конкуренти автоматично втратили шанс посунути їх з цих позицій в перспективі найближчих десяти років.

Однак є і глибше питання – до чого це все призведе в майбутньому. Наразі найпоширенішою мантрою, яку хором повторюють і регіонали, і біло-сердешні, є заклик до стабільності. Мовляв, у світі криза, а в нас немає одностайності у владі. Нехай керує одна партія, і хай вона забезпечить народові щастя та благоденство.

Втім, світова історія вже має показовий приклад такої стабільності, щастя та блаженства. Мексиканська Інституційна революційна партія перебувала при владі понад 70 років(!!!). І ніякої вам диктатури: в країні проходили вибори, мінялися президенти. Але при цьому опозиція не мала жодних шансів уcути ІРП від влади. Опозиціонери були маргіналами і за них ніхто не хотів голосувати, а якщо опозиційний кандидат мав шанси на успіх його вбивали.

Дітище «верховного керівника»

В історії Мексики 1920-х років неважко побачити паралелі з сучасною історією України. Країна щойно пережила громадянську війну, відому під назвою «Мексиканська революція». При цьому суспільство розділене не лише за симпатіями до різних революційних вождів та політичних течій, але й за релігійною ознакою. Так, у 1927 році спалахнула т.зв. «війна крістерос» - католицькі повстанці виступили проти антиклерикальних заходів президента Плутарко Кальєса.

Самому Кальєсу недовго лишилося бути президентом: у 1926 році були запроваджені зміни до конституції, за якими президентство в Мексиці не може тривати довше одного терміну. Однак демократія тут ні до чого: таким чином розчищався прихід на президентський пост Альваро Обрегона: перед цим він вже був президентом і призначив Кальєса своїм наступником, а по закінченню його терміна в 1928 році знову повернувся на пост. Так що якщо хтось думає, що схему із президентом та наступником-маріонеткою винайшли росіяни, то йому варто поцікавитися мексиканським досвідом.

Однак сталося інакше: невдовзі після обрання президентом Обрегон був убитий терористом-католиком. Кальєс не може стати президентом, але не хоче втрачати владу. І він створює новий центр політичного тяжіння – партію. Вона отримала назву Національної революційної партії і згодом була перейменована в Інституційну революційну партію.

Сам Кальєс проголошує себе Jefe M?ximo, «верховним керівником». Політична влада в Мексиці належить йому. В країні послідовно змінюються три президенти, але всі вони – лише декоративні постаті, повністю залежні та керовані Кальєсом. Натомість ІРП постійно зміцнюється та по суті стає частиною державного механізму Мексики.

Зрештою Кальєс допустив фатальну помилку – його чергова президентська «маріонетка», Ласаро Карденас, не захотів танцювати на ниточках. Він спочатку викинув з влади людей Кальєса, а потім вислав і його самого до США. Карденас, незаперечною заслугою якого була націоналізація нафтової галузі Мексики, увійшов до історії як один з найвидатніших президентів.

Але він не став нищити ІРП – бо розумів, яким вигідним інструментом є «монопольна партія». Більше того, саме Карденас визначив основну роль Інституційної революційної партії на майбутні десятиліття. А саме – забезпечувати спокійну передачу верховної влади в країні від одного парційця до іншого.

Стабільність, що вилазить боком

ІРП стала не просто партією влади – вона і була владою. Більше того, попри наявність формально демократичних виборів, шансів у опонентів ІРП не було. Адже остання не просто була інтегрована в державні структури – вона отримувала фінансування з державного бюджету і повністю контролювала центральні та місцеві засоби масової інформації.

Шанс прийти до влади можна було отримати тільки через членство в партії. Всі керівники – однопартійці, всі – однодумці, демократія є, але вона повністю керована . Ось вона, омріяна багатьома українськими політиками стабільність!

Саме ця стабільність так вилізла Мексиці боком, як не змогли б диктатура з анархією разом узяті.

Мексика ще довго оговтуватиметься від однопартійної стабільності

Зрощення партійного та чиновницького апарату призвело до дикого розгулу корупції. Сама назва партії в Мексиці стала синонімом слова «корупція». Зрештою партійно-бюрократичний апарат повністю поглинув досягнення окремих видатних президентів, на кшталт того ж Карденаса.

За словами про «благо народу» та «збереження досягнень революції» ховалися банальні бажання бути поближче до годівниці. На цьому фоні новини про те, що між наркокарталями спалахують справжні війни. Так минулого року в одному з найбільших міст країни у перестрілці між собою загинуло декілька сот мафіозі.

Типова розборка між наркокартелями

Зіпсувавши владу, «однопартійна стабільність» пошкодила й опозиції. Мова йде не лише про придушення протестних виступів, на кшталт розстрілу студентів Національного політехнічного університету у жовтні 1968 року. (До речі, у придушенні цього виступу мексиканському режимові допомогло ЦРУ.

Парадоксально, але ліва соціалістична партія на чолі Мексики цілком влаштовувала США: адже цей «соціалізм» був лише ширмою для народу.) Якщо немає шансів змінити життя в країні шляхом виборів, опозиційні до чинної влади сили або зникають, або навпаки, радикалізуються аж до створення повстанських угруповань. А там уже всі засоби доречні: хоч теракти, хоч прибутки від торгівлі наркотиками.

Коли політики монополізують владу у народу залишається останній козир - стихійні акції проесту

Таким чином, відсутність реальної політичної конкуренції створила серед загального застою вибухонебезпечні осередки, які навряд чи виникли б, якби вибори відбувалися чесно. В Мексиці й досі існує провінція, яка не визнає влади Мехіко, це Чяпас в якій під керівництвом легендарного Субкоменданте Маркоса владу взяли місцеві індіанці і встановили свої особливі закони.

«Державна партія» ІРП якщо не ідеологічно, то функціонально була подібна до КПРС. І як КПРС, вона розвалилася ізсередини. У 1986 році від неї відкололося ліве крило. На виборах 1988 року «розкольники» програли, але цей програш відбувся на фоні гучного скандалу із виборчими махінаціями, організованими владою.

Представники ІРП почали програвати місцеві вибори. Економічна криза 1994 року в Мексиці остаточно розхитала їх гегемонію: в 1997 році ІРП вперше за свою історію втратила абсолютну більшість в обох палатах федерального конгресу. А ще через три роки центрист Бісенте Фокс став першим з 1910 року президентом Мексики, обраним від опозиції, і першим за 71 рік верховним керівником країни, що не належав до ІРП. Фактично через сім десятиліть країна повернулася до тієї ж моделі передачі влади, яка прийнята в демократичному світі.

Ці сім десятиліть застою не пішли на користь нікому, за винятком декілької генерацій мексиканських політиків та чиновників. Наразі видно, що в Україні багато хто з можновладців хотів би запровадити мексиканську модель у нас. І якщо їм не дати по руках зараз, цілком може статися, що змінити хоч щось в нашій країні зможуть тільки наші внуки.

тимошенко ширка мексика політика янукович корупція