Нинішня антикорупційна компанєйщина і боротьба за відкритий доступ не мають нічого спільного

Моя теза про «народження монстра з існуючих антикорупційних практик» викликала чималу дискусію (на сторінці автора у Фейсбуці - ред.). Ще раз підкреслюю, я не відмахуюся від проблеми корупції, я не «відмазую» корумпованих чиновників і тих хто їх корумпує, я визнаю, що корупція залишається проблемою для нашої країни. Але я категорично проти того, щоб перетворювати «боротьбу з корупцією» в чергову «кампанєйщину», фетиш та панацею.

Корупція не є, на мою думку, головною причиною наших негараздів, а скоріше, нагадує погану спадковість, набуту при нездоровому способі життя. А це означає, що позбутися її, як і будь-яких поганих звичок, дуже важко і це потребує тривалого часу і розуміння, заради чого ми це робимо.

Шановний Андрій Андрушків згадав про сон розуму, який породжує чудовиськ, маючи правда на увазі чомусь невиконання політичними елітами своїх передвиборчих обіцянок. Я скористаюсь його метафорою, для пояснення тези про час. Якщо спиратися на Франциска Гойю, який, власне, цей вираз вигадав, ця метафора означає небезпеку непродуманих дій, побудованих на бажаннях, «фантазіях у сонних мріях».

Це як раз про те, що я намагаюся вже який місяць, відтоді як ця тема мене зачепила, говорити. Благими намірами викладена дорога до пекла - іншими словами.

Кажуть, що політичні еліти забили на політичні програми. Я кажу, що це твердження є перебільшенням - гіперболою. На сьогодні існує коаліція, яка реалізовує коаліційну угоду, той порядок денний, за який я голосував. Інша річ, що політика це мистецтво можливого, а не неможливого, тут ми знову про сон розуму.

Далі.

Я стверджую, що антикорупційний наратив, у тому вигляді, який у нас існує, руйнує інститути, знищує довіру і слугує лише вузько партійним цілям політичної боротьби і збільшує, а не зменшує корупцію. Бо цей наратив, здебільшого, побудований на необхідності репресій і легітимізації насильства як постійно діючого механізму регуляції. Соррі за повторення.

Наша корупція це погана спадковість набута при нездоровому способі життя

А який же вихід, спитаєте ви? Що, ми маємо припинити звертати увагу на корупцію? Звісно, ні. Я бачу тут декілька кроків, але спочатку поясню свою логіку. Корупція це не виключно сидіння на потоках. В умовах природньої держави (термін впроваджений дослідником Д.Нортом – тип держави, що ґрунтується на обмеженні доступу до політичних і економічних ресурсів. - Прим. ред), якою ми, на жаль, досі є, привілейований доступ до ренти, яку збирає держава, є скоріше правилом.

От в чому трагедія. Корупція це не просто негативне явище, а це цілий соціальний інститут, який покликаний компенсувати власнику брак захисту його власності з боку держави і суспільства. Це не я вигадав, це Мансур Олсон. Корупція це економічна поведінка. Якщо розглядати інститути за Нортом і компанією, як писані та неписані правила та норми, то ми побачимо невідповідність і разючу відмінність між декларованими і реально діючими нормами в нашому суспільстві.

Власники, малі та великі, у ситуації непевності інвестують щодня, щохвилини в корупцію державних інституцій для збереження своєї власності та збільшення привілейованого доступу до ренти. А далі працює механізм "курки та яйця" - розібратися, що було причиною, а що є наслідком чим далі, тим важче.

Отже і виходить, що вся енергія "антикора" спрямована на наслідки - на державний апарат - і саме небезпечно, що рецепт, який врешті пропонується, по великому рахунку - замінити одних "корупціонерів" на "антикорупціонерів" при владі. Це хибний підхід. Тому що він не руйнує ключову проблему - привілеї. Я стверджую, що використовуючи антикорупційну риторику українські політики і афілійовані з ними частина ГО, банально хочуть отримати привілейований доступ до ренти, а не зруйнувати корупційні механізми. Це граблі, на які ми вже неодноразово наступали.

...

А тепер про те, що робити?

Перше, ми знаємо куди йдемо, це умовно кажучи суспільство з відкритим доступом (коли будь-яка група інтересів має однакове право доступу до ресурсів у вигляді рішеннь держави, можливості працювати на усіх ринках тощо. – Прим. ред), яке найбільш детально описав Дуглас Норт і ко. в книзі «Насильство і соціальні порядки» (Книга, що робить спробу пояснити розвиток держави через формування інститутів, і трансформацію держави від «природньої держави» до «держави відкритого доступу». – Прим. ред).

Він, правда, не сказав, яким чином цього досягти)) Втім всередині книги є дуже важлива підказка - відмова, не декларативна, а справжня, від привілеїв на користь універсальних прав.

Друге – відмовитися від маніхейського погляду на світ, який притаманний нашій культурній традиції. Я маю на увазі чорно-білу картинку.

Небезпека цього підходу не лише в ескалації конфлікту всередині країни, але й загроза застосування «простих рішень», де відповіддю на ускладнення системи буде спроба її максимального спрощення - тобто повернення до стану «слабкої природної держави». (Початковий стан розвитку «природної держави» - система насильницької влади. Дуже нестійка - прийшов сильніший лідер і вбив попереднього. Немає ніяких правил гри, тільки грубе, примітивне і ефективне насильство. - Прим. ред)

Третє – зміна економічної поведінки акторів, відмова від корупційної поведінки можливі при гарантуванні прав власності всім без виключення, реформі судової системи та зміцнення довіри. Але інститут приватної власності я поставив би на перше місце. М.Олсон у роботі «Логіка колективних дій: суспільні блага та теорія груп» стверджував, що колективна дія буде ефективною лише тоді, коли вона даватиме можливість її учасникам отримати особисту вигоду (економічну, соціальну тощо).

Звідси походить вирішення нашої проблеми – держава, як головний рентоотримувач має гарантувати недоторканність приватної власності і справедливий (justice) розгляд конфліктів і суперечок побудований на праві, а не на привілеях, а власники, зі свого боку, як група, мають відмовитися від корупційних практик, і інвестувати у доброчесність. Це, до того ж, економічно вигідніше.

Дана стаття це скорочений варіант допису Ігоря Семиволоса у його Фейсбуці

опініон корупція суспільство політика