Їдьте і дивіться поки не пізно. Маршрут палацами Поділля
Ви не знайдете цих замків у путівниках чи листівках, їх не зображують на поштових марках, ба навіть на карті годі відшукати деякі з них. І навіть якщо ви точно знатимете де дивитись, то побачите в кращому разі школу-інтернат або клуб, а в гіршому - лише привид. Замки та палаци Вінниччини - зустрічайте! Описані місця можна об'їхати за 2-3 дні.
Автор: Ірина Пустиннікова
Вінниччина — не найбільш очевидний напрямок для туризму. Але пізнавальний. Тут гостріше розумієш плин часу — і його згубний вплив. Якщо в сусідній Хмельницькій області чи на Тернопільщині ті самі руїни замків чи старі костели сприймаються з думкою “О, круто! Ми теж Європа!”, то на Вінниччині це вже “Чорт, а могли б бути Європою...” І все це – на фоні дивовижної природи.
Так, тут ані справжніх гір, ані моря, але як же тут гарно! Серце Поділля – воно таке: зелене і все у серпантинах. Навіть в Карпатах вам не доведеться так часто зустрічати дороги-змії, як на заході Вінниччини.
Поділля розсипає села по долах, вздовж річок, у глибоченних ярах, піднімається над Дністром вапняковими скелями – і знущається з водіїв, котрі очікували на подібне десь під Яремчем, але аж ніяк не біля Бару.
Подивімося на прикладі західної частини Вінниччини – Барського, Мурованокуриловецького та Могилів-Подільського районів, куди там можна податися туристу. За бажання описані нижче місця можна відвідати протягом дво- або триденної мандрівки.
Вінниччина - найсхідніший наш край, де збереглися класичні замки, себто укріплені житла феодалів, а не милі стилізації під них родом з ХІХ ст. Але не шукайте тут ніяких Хотинів, Кам'янців-Подільських чи Збаражів. Все скромніше і сумніше. Навіть в обласному центрі не кожен турист піде глянути на Мури – залишки потужних стін, зведених навколо колишнього монастиря єзуїтів Валентієм Калиновським у 1610 р. Що вже казати про маленькі райцентри чи взагалі села.
Колись могутні укріплення у місті Бар, які називали «брамою польської України» зараз представлені шматком старого муру кілька метрів завдовжки. Все. Хоч як ви мудруйте над композицією, а рідню фотографією замку в Барі не вразите. Правда, поруч неоготичний Миколаївський костел (1811), Успенська церква (1757) та екс-кармелітський монастир (тепер там Покровська церква) – вони вже не фрагментами, цілі.
Схожа ситуація із залишками фортифікацій у Шаргороді – знайти серед приватної забудови зарослу бур’яном самотню башту, яка в 1585 р. була частиною замку князя Замойського, ще той квест.
Хоча знову таки – є синагога (1589), котра весь радянський час пропрацювала соковим заводом, є костел Флоріана Шарого (1595) і православний Миколаївський монастир.
Ось ця незакінченість, неповність, яку відчуваєш від знайомства з колишньою величчю, вона і до депресії може занадто вразливу натуру довести. Або навпаки, спонукати до бурхливої діяльності від бажання хоч щось робити, якщо держава допомогти не має за що.
Остання реакція – в екс-голови Державної митної служби України Володимира Скоморовського, котрий вже років з десять «відбудовує» на власний розсуд Черленківський замок у Селищі Тиврівського району. До вцілілих до наших днів башти і шматочка вже прибудували щось на кшталт паркана-переростка із зубцями-мерлонами та кілька ніби-башт. Схожою міфотворчістю у дев’яності на власних обійстях займалися циганські барони та круті рекетири.
В Озаринцях, селі на північ від Могилева-Подільського, навіть знайти місцеві руїни важко (якщо не розгледіти їх з традиційного для Поділля серпантину на початку села). Свого часу ми розпитували про напрямок вісім місцевих мешканців — дорогу не підказав ніхто.
В хід пішли всі можливі синоніми: “фортеця”, “замок”, “башта”, “розвалини”, “розвалини башти”, “руїни”, “укріплення” - не діяло. Вже потім, коли ми самотужки дісталися на замчище і поверталися від нього на трасу, нас зупинила бабуся, котру ми запитували другою. “Чекайте, то, може, вам крепость потрібна? Крепость в нас є! А то ви “башта-башта”. Башти немає. Є крепость!”
Насправді, є саме що башта. Ну добре. Півтори башти на Танасовій горі. Від збудованого в 1657 р. замку могилівського полковника Остапа Гоголя, предка відомого письменника, до наших днів дійшли лише фрагмент в'їзної брами та шматок башти.
Браму ще піди роздивись — вся заросла кущами і бур'янами. Периметр неіснуючих мурів чітко проглядається із неба, але зустріти на колишніх укріпленнях найчастіше можна сусідських корів, а не туристів.
Хоча Озаринці багаті на пам'ятки архітектури і могли б стати локальним туристичним центром. Може, й стануть, коли економічний рівень підросте і люди проводитимуть вихідні та відпустки у мандрах, а не на городах з картоплею. Аби пам'ятки до тих часів достояли.
Достояти — крім решток фортифікацій — мають все ще справний водяний млин на річці Немії (його засновником теж вважають Остапа Гоголя); класицистичний костел (1741) з цікавою брамою-дзвіницею; сувора і так ніколи і не добудована Успенська церква (1910) і малоцікава Богородицька церква (1865) в синодальному стилі. Так що туристи тут потрібні.
Он, в очікуванні на них навіть дерев'яного козака-дороговказ на звороті на село з Вінницької траси поставили. А на високому березі Немії виклали гігантську цифру “500” - на честь ювілею села, а колись містечка.
Якщо ж проминути козака і не повертати на Могилів, а продовжити рухатися прямо, за кілька кілометрів потрапимо в Серебринці. І ось воно, найпоширеніше в області явище – панський палац, котрий пережив Радянський Союз завдяки тому, що підпрацьовував дитячим садочком/санаторієм/школою, а зараз потихеньку збирається у архітектурний вирій.
В Серебринцях маємо класицистичний палац Михайла Чацького (перша третина ХІХ ст.). Будівля використовується лише частково. В кількох кімнатах першого поверху розмістилися сільрада і бібліотека, все інше – в стані прогресуючої руїни. Останні надії на щасливе життя у палацу розбилися ще в 1995 р., коли товариство «Вінниця-реставратор» так і не змогло провести реставрацію споруди у повному обсязі. Добре, встигли хоча б дах перекрити.
Вхід у палац забили, але це не спинило нікого з тих нечастих краєзнавців, які сюди навідуються. Через напівпідвальний поверх і поламані сходи дістатися до колись розкішних залів з ліпниною на стінах та стелі все ще можна, але ризик провалитися досить великий.
Пересуватися можна хіба по балках перекриття – хтось зняв всю паркетну підлогу у приміщеннях. У найбільшій залі збереглися алебастрові панелі на стінах – здалеку вони виглядають наче з мармуру. За палацом – решки колись прегарного парку, розбитого видатним подільським ландшафтним архітектором Діонісієм Міклером.
З кожним роком сума, яку потрібно на приведення палацу в нормальний стан, буде збільшуватися, а шанси у сільради знайти мецената зменшуватимуться.
Навіть якщо палац залишився без господарів лише кілька років тому, надій на його відродження часом вже немає. Приклад – неймовірно бундючний будинок цукрозаводчика Нафтула Когана у селі Вищеольчедаїв Мурованокуриловецького району.
Пан Коган мав гроші, а смаку не мав, тому міг би бути музою пана Пшонки, якби останній цікавився українською архітектурною спадщиною. Зовні палац у Вищеольчедаєві не роздивитися – заріс деревами, неначе подільський Ангкор Ват, зате всередині…
Ліпнина тут скрізь – на стінах, на стелях, на дверях. І розписи, розписи. Є кімната у мавританському стилі, є із зображеннями пір року на стелі, є тіснувата, а де вщент задекорована бальна зала, є велетенська веранда з проваленою підлогою.
В цих залах, схожих на зефірний весільний торт, ще не так давно містився дитячий садок. Такий от виверт долі: дітей сюди віддавали працівники цукрового заводу (завдяки якому і сколотив свої статки Нафтул Коган). А потім в 2011 р. садок-палац згорів.
Почалося все з горища, далеко не пішло, але споруда відразу стала аварійною. Зараз і завод стоїть руїною, і дітей селяни водять у нове приміщення. Те, що ще в лютому 1991 р. садибу визнали пам'яткою архітектури місцевого значення, ніяк ситуації не допомагає: грошей на відновлення палацу треба прірву, де їх взяти - ніхто не знає.
В компанію до Серебринців та Вищеольчедаїва проситься Рівне Мурованокуриловецького району: школа з маєтку Розцішевських давно виїхала і садиба залишена напризволяще. Ці палаци наші діти можуть вже не побачити, але вони ще стоять.
В сусідніх з Серебринцями Юрківцях все вже було і нема: і палац Сулятицьких давно розвалили, і фонтан посеред панського маєтку зруйновано, і навіть у пишній брамі комплексу зараз ролети на вікнах – там перукарня.
Згорів вже у ХХІ столітті і палац Крассовських у Біличині Барського району, в якому були клуб та бібліотека. І біда ж ще й в тому, що ніде не блимає заспокійливим зеленим вогнем вказівничок «Вихід».
Немає його, виходу, і палаци далі занепадатимуть – спонсорів на всіх не наберешся. Так, коли покращиться економічна ситуація, коли підросте культурний рівень населення, з’являться, може, якісь оптимістичні сценарії для майже-небіжчиків від архітектури. Аби дочекалися.
Поріг, котрий переступають, не гниє. Давня китайська максима підтверджується вкотре у сусідньому з Вищеольчедаївом Віножі. Звична історія з незвичним продовженням: у місцевому скромному палаці Коссаковських була сільська школа, потім для дітей збудували нове приміщення. Палац тим не менш не лишився без господаря – у ньому тепер живуть люди (і вони не поміщики).
Ще в одному селі поруч, у Попелюхах, у старому панському будинку розмістилися будинок культури і пошта – і давайте будемо чесні: для палаців це єдиний шанс на життя – бути комусь потрібними хоч в якості пошти чи клубу.
Сюди ж віднесемо і чарівний еклектичний палац адмірала Чихачова у Митках – у місцевої дітлашні дуже гарна школа.
Непогано себе почуває палац генеральші Ценіної (1912) у Котюжанах Мурованокуриловецького району – там школа-інтернат. Палац – привіт Поділлю з Середземномор’я. Від Давньої Греції тут барельєфи на теми античних міфів. Від Італії - велика, заллята сонцем аркадна лоджія (теж з псевдо-античними барельєфами на стінах). На карнизах - декоративні вази (вони збереглися, хоча саме такий декор облітає найпершим).
Школа-інтернат зайняла і палац Комарів у самих Мурованих Курилівцях. Це, напевно, найвідоміша архітектурна пам’ятка західної Вінниччини: на рештках середньовічного замку виріс ошатний класицистичний двір над плесом ставка.
Ось тут вже з смаком у власників було все гаразд. А люди ж були досить прості і незаможні: Курилівці у 1795 р. дісталися небагатому шляхтичу Станіславу Дельфіну Комару. Такий ще-дрий дарунок він отримав від немолодої, але тяжко гострої на язик Катерини Коссаковської, попередньої власниці маєтку. Коли східне Поділля після другого поділу Польщі відійшло до Романових, Коссаковська виїхала з малої батьківщини до Станіславова (теперішнього Івано-Франківська), бо Росію ненавиділа і воліла триматися від неї якнайдалі.
Переважна більшість подільських шляхтичів потягнулися до Петербургу підписувати homagium, своєрідну клятву вірності цариці Катерині ІІ, та Коссаковська робити таке і не думала. За це їй загрожувала повна втрата маєтків і їх примусовий продаж. Колеги по нещастю Потоцькі порадили інший спосіб – і велетенські багатства Коссаковських (140 тисяч моргів землі і 10 000 кріпаків!) записують на нового власника.
Вибираючи в 1795 р. місце під власну резиденцію, Станіслав «з грязі-в-князі» Комар шукав місцину з історією – і спинився на Курилівцях. Руїни замку Чурилів (XVI ст.) у містечку до відбудови вже не надавалися, і Комари будують в 1805 р. на їх місці палац, який газети того часу іноді називали "подільським Лувром".
Поруч з палацом стояли старі та нові приміщення, теж кам'яні, завдяки яким до назви "Курилівці" причепилося ще й словечко "Муровані". Зда-ється, шляхтич врятував від старого замку все, що зміг: високі мури з північної, східної і пів-денної сторони, підземні склепінчасті каземати - і ескарп, який і дожив більш-менш неушко-дженим до нашого часу. З західного боку на початок ХІХ ст. залишалися лише фрагменти фундаментів фортеці.
В замкових мурів, що збереглися, є один секрет: при їх будівництві не використовували розчину чи цементу. Нові рівні каменів з'єднували таким чином, щоб верхній клином входив в заглиблення нижнього.
Палац лежить посеред великого ландшафтного парку, закладеного ірландцем Діонісієм Мік-лером (ми його вже згадували вище). Там до цього часу збереглися старі містки з 1805 р. На господарському дворі - два флігелі та стайня, прикрашена маскаронами і відреставрована до неприроднього блиску.
В самому ж палаці у прикрашених ліпниною кімнатах з круглими ампірними п’єцами стоять дитячі ліжечка в ряд – навіть у бальній залі. До туристів у палаці звикли і пускають подиви-тися кімнати. Якщо пощастить потрапити туди в час, коли працює бібліотека на другому по-версі, побачите найгарнішу стелю маєтку Комарів.
А ще під палац приїжджають на фотосесії місцеві молодята. Хороший знак: якщо споруда потрібна для таких ритуальних дій, нею, виходить, пишаються і значення її для міста розуміють.