Боротьба з уявною «ЛГБТ-загрозою» стає реальним викликом для національної безпеки

У листопаді минулого року першим тривожним «дзвінком» стали проблеми з ухваленням «антидискримінаційної поправки» у трудове законодавство, необхідної для отримання безвізового режиму з ЄС.

Згадка про «сексуальну орієнтацію» та «гендерну ідентичність» у тексті закону стала «червоною ганчіркою» для депутатів, хоч будь яка дискримінація і так прямо заборонена Конституцією України.

Коли ж «Фестиваль рівності» у Львові, присвячений, зокрема, і проблемам дискримінації ЛБГТ-спільноти, був зірваний з використанням насильства та «телефонного тероризму» - «дзвоник» перетворився на «набат».

Як агресивна гомофобія загрожує кожному?

Не має значення, як Ви ставитесь до проблем сексуальних меншин. Навіть якщо воліли б, аби представники цих меншин не траплялись на очі, спроби гомофобів загнати їх у підпілля шкодять кожному українцю.

Насамперед, якщо держава претендує на щось більше, ніж власний колір на політичній мапі, вона має зберігати монополію на застосування сили.

Поліція не має права просто дивитися при відкритому застосуванні насильства, тому що певна соціальна група дратує більшість. У країні, де триває війна, це пряме запрошення для ворога використати личину «борців з геями» для дестабілізації ситуації у потрібний момент.

А ще - поганий приклад заразний. Пасивність правоохоронців дає неправильний сигнал для тих, хто використає насильство у боротьбі ще з якоюсь «загрозою». Наприклад, з такою, як пункт тимчасового розміщення біженців у Яготині. Відкривається пряма дорога до «Європейського Сомалі», про яке вже давно торочить кремлівська пропаганда.

19 березня 2016 року. Члени правих організацій закидають камінням автобуси, у яких поліція вивозить ЛБГТ-активістів, котрі зібралися на свій квест

Питанням виживання для України є поглиблення стратегічної співпраці з Європою. Реальна картина рівня підтримки українським суспільством не самої ідеї європейської інтеграції, а реальних кроків у цьому напрямку, не дає підстав для безхмарного оптимізму.

Українців розхолоджує перспектива на десятиліття «застрягнути на порозі» Євросоюзу, піддаючись тиску Росії. Через війну та кризу, економічних плодів асоціації з ЄС переважна більшість громадян на собі не відчула.

На цьому тлі, за умов відсутності протидії гомофобній пропаганді, послідовна політика ЄС із захисту прав меншин сприйматиметься значною частиною суспільства як нав’язування неприйнятних соціальних практик.

Це додатковий чинник, що посилює ймовірність електорального реваншу прихильників «діалогу з культурно близькою Росією». Не варто також сумніватися і в тому, що докази «нетерпимості та фундаменталізму українців», які не готові «жити по-європейськи», будуть донесені до потрібних аудиторій на Заході російськими пропагандистами.

Загальний простір свободи у країні не є сталим. Він або розширюється, або, навпаки, звужується. Політичні діячі та сили, які набирають собі бали на боротьбі з «розпустою і гріхом», входять у смак. Риторичне питання, чи сприятиме нормалізації і так недосконалої політичної системи України помітна роль агресивних «фарисеїв»?

Чому українці бояться «геїв»?

Ставлення до сексуальних меншин є лише одним з проявів серйозних відмінностей у цінностях між бідними авторитарними та багатими демократичними суспільствами.

Зв'язок між демократією, заможністю та толерантністю зазвичай обумовлений не тим, що багаті демократи схильні до нетрадиційних сексуальних стосунків. Просто певний рівень достатку та безпеки суспільства призводить до більшого впливу цінностей самовираження, які пов’язані з важливістю власного вибору людини, зокрема і в сексуальній сфері.

Натомість у бідних суспільствах, особливо в тих, які пережили серйозні соціальні катаклізми, де навіть мінімальний рівень добробуту аж ніяк не гарантований, значно важливіші цінності виживання. Вони пов’язані з конформізмом та повагою до традиційних норм.

Останні, власне, і стали традиційними, оскільки забезпечили виживання попередніх поколінь. У таких суспільствах поширене негативне ставлення до меншин з відмінним способом життя, які розглядаються як потенційні конкуренти у боротьбі за обмеженні ресурси.

Врахувавши економічні показники України, травматичну історію політичної нестабільності, революції і, врешті решт, війни - можна легко передбачити, які цінності будуть більш поширенні серед її громадян та визначатимуть їх поведінку.

З плином часу панівні установки міняються. Врешті решт, ставлення до геїв в Україні нині приблизно таке, як у країнах Західної Європи кілька десятиліть тому. Але трансформація цінностей - дуже повільний процес, що визначається насамперед зміною поколінь. Натомість реагувати на агресивну гомофобію потрібно вже зараз.

Чому не варто розраховувати на політиків?

Проте не варто очікувати, що таку реакцію забезпечить держава чи будь-яка «мейнстрімна» політична сила. Соціологи відзначили, що одностатеві союзи були легалізовані саме у тих країнах, де у суспільстві уже до того було поширене толерантне ставлення до геїв. Усі ці країни – заможні усталені демократії.

Людська сексуальність – потужна сила. Тому соціальні норми, які її регулюють, зазвичай міцно інтегровані у ідентичність особи. Вони найбільш тісно пов’язанні не лише з її уявленнями про «добре та погане», але і про «прекрасне та огидне». Відповідно, реакція на порушення сексуальних табу часто дуже сильна та емоційна.

Саме тому для політики уникатимуть будь яких дій чи заяв, на підставі яких їх можна буде звинуватити у підтримці ЛБГТ. Виправдовуватись – аж ніяк не найкращий спосіб здобути суспільну підтримку.

Помітна частка виборців не розбиратиметься «чи то він украв, чи в нього украли», у них просто сформуються негативні асоціації. Це неприйнятний ризик для політика, впливовість якого безпосередньо залежить від рівня електоральної популярності.

Навіть іконічний борець за громадянські права «кольорового» населення Мартін Лютер Кінг мусив йти на поступки упередженням, пов’язаним з сексом. Він спеціально підкреслив «I want to be the white man brother, not his brother-in-law» («Я хочу бути братом білого, а не його шурином»), аби розвіяти поширювані прихильниками сегрегації страшилки про «чорних хлопців у ліжках білих жінок», які лякали багатьох тодішніх білих американців.

Що вже казати про вітчизняних «не-Кінгів»? У справі протидії нагнітанню небезпечної для майбутнього країни гомофобської параної громадянському суспільству залишається розраховувати лише на свої сили.

Що робити?

Немає сенсу намагатися змінити ставлення пересічних українців до одностатевих сексуальних стосунків як явища. Такі спроби не матимуть суттєвого ефекту, більш того, можуть стати додатковим «підтвердженням» для інсинуацій противників євроінтеграції як доказ «промивання мізків», чи навіть зразком «поширення гомосексуалізму».

Натомість ефективним може бути викриття пересмикувань гомофобів, демонстрація абсурдності їх зацикленості на «блакитно-рожевій» темі. Врешті решт, прагнення «захисників сімейних цінностей» усунути будь які згадки про «голубизну» з публічного простору викликають запитання. Невже вони вважають, що гетеросексуальні українці одразу змінять свою орієнтацію, як тільки побачать альтернативу?!

Врешті-решт, ідея універсальності прав людини, яка є передумовою для успішної інтеграції України в західні структури та спеціально наголошена в Угоді про Асоціацію з ЄС, важлива не лише для геїв та лесбійок. У ролі представника «вразливої меншини» може опинитися кожен громадянин.

Хоча б з віком, через поширену в нашій країні дискримінацію людини на підставі її віку.

Ніхто не робитиме винятків спеціально для України. Маємо обирати.

Або погоджуємось на цивілізовані правила гри і припиняємо ганятися за «голубими» з кийками і камінцями. Або продовжуємо наголошувати на «традиційних цінностях», які чомусь не заважають процвітаючій корупції, і прямуємо до ізоляції, яка, врешті-решт, закінчиться окупацією. Україна має надто багато реальних загроз, аби відволікатися на уявні.

Вперше стаття опублікована на Текстах у квітні 2016 року