В лісах під Бродами. Місцями боїв дивізії Галичина і Першого Українського

За кермом нашого “пепелаца” - мій найкращий друг Андрій Кухтарук. Галичанин до мізку кісток, він мріяв побувати у цих краях чи не все життя. Під Бродами загинув старший брат його діда. Мій чернігівський дід у цей час воював у Першому Українському, теж оточував німецьке угрупування “Північна Україна”, у склад якого входила “Галичина” - тільки північніше Бродів, від Радехова.

“Заради чого загинув брат твого діда? - знову починаю я дратувати Кухтарука. - Щоб кількасот львівських інтелігентів урятувалися втечею на Захід? Заради того, щоб німці устигли евакуювати штаби? Заради Гітлера? Пішов би краще в УПА”.

Андрій мовчить, він уже не сприймає мої підколки серйозно. Потім раптом каже, включаючи сигнал лівого повороту: “Йому було 18 років. А в УПА з наших потім теж пішли”.

“Якраз уранці їхня піхота почала наступати, ми стали стріляти, ті впали, - розповідає кулеметник дивізії “Галичина” Олесь Міджак, стоячи під колонами костелу в Підгірцях. - Знову побігли, ми знову стріляти, знову впали. Тоді вони пустили танки, а отут якраз за костелом стояли пушки вкопані, протитанкові...”

Насправді пан Міджак говорить із екрана ноутбука, який стоїть на капоті нашого авто. Ми дивилися шматочок фільму зі свідченнями колишніх солдатів “Галичини”. Cидимо на сходах під цими ж колонами у Підгірцях. Довкола фотографуються екскурсанти.

“Ось тут десь були ті гармати, - показую я рукою на галявинку під костелом. - Давай копати”. Але Андрій не згоден: “Подивися, скільки довкола людей! Їдемо подалі у ліс, шукати позиції”.

Оглядаємо ще місцевий замок, відомий переважній більшості українців тим, що довкола нього як французького Лувру бігав д'Артаньян-Боярський у радянських “Трьох мушкетерах”. І рушаємо далі на південь.

Дорога вузька і гориста, як у Карпатах. Тут сходяться кілька масивів Подільської височини – зарослі лісом, дикі і скелясті.

У селі Сасів за мостом через незвично вузесенький Буг нас зупиняють міліціонери. Це вже не вперше за довгу поїздку з Києва, та й не дивно: машина доволі стара і має стрьомний номерний знак КРП - кримська серія 15-річної давності. Сучасні даішники таких літеросполук не знають, тому часто зупиняють “просто так”, і просять відкрити капот – щоб подивитися, чи не збиті номери на двигуні. Іноді ще зазирають у салон.

Але все в порядку. Машина і агрегати – не крадені, в салоні – мінералка, намет, який не вліз у багажник, та й ми втрьох – я, Андрій і його дружина Світлана. Власне, вона і є власниця цього чудового авто. Іноді вони з чоловіком їздять ним на Сиваш стріляти птицю і зайців, тому в салоні можна знайти пір'я і пух.

Світлана – корінна кримчанка, зі степової частини півострова. Її батько – росіянин, мама – українка, дідусь служив у спецвійськах МГБ, стріляв у бандерівців, вони в нього теж, так що в Карпатах він став інвалідом. Заради Світлани Андрій повернувся із Бостона, де півтора роки працював на власній будівельній фірмі. Зараз вони працюють у Києві, іноді смішно сваряться українською і емігрувати не збираються.

Ми прощаємося з міліціонерами і звертаємо з траси “Ясенів-Золочів” ліворуч, на схід - за вказівником “Колтів”. Дуже добре, що правоохоронці не зазирнули в багажник: там під рюкзаками лежать дві саперні лопати – мала й велика – і потужний міношукач. Андрій налаштований на рішучі пошуки речових доказів боїв.

Ми зі Світланою з іронією ставимося до цього бажання – бо їхати сюди з цією метою не мали особливого натхнення, та й що за кайф копатися по бойовиськам? Якщо Андрій хоче подивитися, де воював брат його діда, і пошукати залишки боїв, то Світлана налаштована мандрувати замками, яких довкола вистачає, а я просто хочу полазити дикою природою між Бродами і Золочевом.

Абияк асфальтована дорога іде уздовж Західного Бугу, який витікає під Колтовим. Тоді, в липні 1944 року тут свій військовий геній укотре виявив сумчанин Павло Рибалко – радянський генерал-танкіст, який уміло поєднував дії танків і піхоти. Готуючись до поїздки, я начитався класних репортажних мемуaрів про те, як воював Рибалко, і розповідаю Андрію і Світлані про “Колтівський коридор”.

Тоді, 16 липня 1944-го, бійці Першого Українського таки знайшли слабке місце у німецькій лінії оборони. Український генерал прийняв дуже ризиковане рішення – провести у вузесенький коридор шириною 2-3 кілометри дві танкові армії.

Вони з'їхали у витоки Бугу з відрогів гір, сотні танків, із піхотою на броні, по болоту і піску, через ліс, на героїзмі саперів, під постійним обстрілом з довколишніх висот, по одній вузесенькій дорозі, долаючи німецькі контратаки, ризикуючи бути знищені єдиним авіанальотом – прорвалися до Сасова, а звідти, вирвавшись на оперативний простір, далі на захід, аж до Львова. Так одні українці оточили інших під Бродами.

Зупиняємося, не доїхавши Колтова. Довкола – горби, якими 65 років тому дивним вигином довкола Бугу – у формі літери S – проходила німецька оборона. “Тут наші були?” - питає Кухтарук. “А хто в нас сьогодні наші?” - жартує Світлана. “Та й ті, й ті, в принципі”, - каже Андрій.

Ми сміємося, відійшовши в тінь подалі від вузькою смужки асфальту. Сонце, вода, ялиновий ліс – аж не віриться, що на цьому ж місці під безперервною зливою рвалися снаряди і ревіли сотні моторів.

“В даному випадку я питаю, хто тримав оборону на місці прориву", - уточнює Андрій. У його голосів чується певна ревність - хто виявився слабкішим. Я розгортаю наші карти. “Схоже, німці, - кажу Кухтаруку. - 357-ма піхотна дивізія. У перші дні битви "Галичина" була за тими горбами, на північ. Сюди хіба що з міномета могли дострілити”.

“Дивіться, що я знайшла!” - раптом кричить Світлана. У руках в неї – тріснута радянська каска, уся в іржі. Напевно, у поспіху танкового маршу загубив якийсь піхотинець чи сапер. Ось і перший трофей! Ми крутимо його в руках, фоткаємо.

“А давай залишимо, - зненацька зміненим голосом каже Андрій. - Раптом це з убитого. Їдеш отак на броні, а тут із міномета ба-бах!”. Ми залишаємо каску там, де знайшли, і повертаємося до машини. Копати збираємося на кордоні двох районів – де поменше людей, багато лісів і боліт. Ми вивчили мемуари радянських офіцерів і бійців “Галичини”, форуми любителів покопатися на місці боїв, маємо сучасну українську і стару польську кілометрівки.

У Колтові ще раз переїздимо потічок з голосною назвою Західний Буг. За кілька кілометрів, за селом Верхобуж асфальт зникає і дорога перетворюється на колію посеред поля. Часто доводиться виходити, щоб зменшити осадку “пепелаца”. Дорога викладена камінням – очевидно, це старовинна “траса” Золочів-Броди, яка згадується у спогадах. Уздовж неї має йти перша лінія оборони дивізійників.

Людей немає, і ми орієнтуємося за компасом. Переїздимо через витоки Серету (притоки Дністра) і нарешті втрапляємо в ліс. Звертаємо на якусь просіку і на новоявленому ентузіазмі намагаємося їхати по бездоріжжю, але глохнемо у болоті. З-під капоту валить дим, грязюка, яка попала на двигун, огидно смерить.

...Через дві години ми вже стоїмо табором посеред лісу. Машину вимито і замасковано, на ватрі булькає рис, а за 100 метрів від табору справді виявилися окопи і бліндажі. Кухтарук пишається, ми зі Світланою заінтриговані.

До темряви залишається ще кілька годин, і ми бродимо з ліхтарями на чолах уздовж захаращеної лінії оборони. Виявляється, копати – захоплююча штука! Я, забувши свою іронію, тягаю велику лопату і з ентузіазмом рию глинистий ґрунт. Андрій періодично водить міношукачем над розкопом і над відкинутою землею.

Перша знахідка – проіржавілий колючий дріт. Друга – теж. Третя – чималий цвях. “Пі-пі-пі”, - тривожно пищить апарат, і у відкинутій землі ми знаходимо щось схоже на ґудзик, з двома вушками і якоюсь цифрою.

“Щось не схоже на бої, - каже Андрій. - Коли ми копали на Букринському плацдармі, то гільзи можна було здавати в металолом кілограмами. Так, зараз спати, а вранці ідемо на інший кінець лісу – там має бути друга лінія оборони, куди вони відійшли 16 серпня”.

...О шостій ранку нас будить щось схоже на трактор, що під гучні звуки Кузьми Скрябіна суне битою дорогою, з якої ми учора звернули. Їмо холодний плов, гріємо каву і вперед – на захід, через яри. Згідно з мемуарами, тут мають бути села Гута-Пеняцька і Гута-Верхобузька, через які й тяглася оборонна лінія. На сучасній карті цих сіл немає, і тільки позначки “пам'ятник” свідчать, що колись замість лісу тут жили люди. Цікаво, що це за пам'ятники?

Сам ліс схожий на черкаський Холодний Яр – болота, яри, єгерські годівнички для тварин, закинуті стежки... Щось гучно і страшно чи то рикає, чи то верещить. На хвилю ми перелякано присідаємо, хапаючись за лопати – а потім згадуємо, що на Черкащині так само ж кричали косулі. І правда, за хвилину через стежку перебігає, ледь торкаючись копитцями землі, молоденька косуля.

Так ми йдемо більше години, дивляючись за компасом і залишаючи мітки на розвилках – щоб устигнути повернутися. Судячи з мапи, позиції мають бути десь поруч, але села нема і сліду. Болото відступає, ліс рідшає, дорога потроху кращає, і ми йдемо паралельно їй, шукаючи залишки земляних укріплень. Це все схоже на фільм “У серпні 44-го”.

“Знайшов!” - пошепки гукає (якось йому це вдається) Андрій, але я вже й сам бачу підозріло акуратні рови і ями. Система оборони тут не така розгалужена, як на місці нашої стоянки, зате чимало залишків бліндажів. Лісники акуратно завалили кожне місце хмизом. “Може, артилерійська позиція?” - азартно скручує докупи частини міношукача Кухтарук.

Є проблема – ми забули навушники до приладу, а регулятор гучності на ньому зламався. Тому наше пересування лісом супроводжує гудіння, а якщо в землі є якесь залізо – противне гучне пікання. “Кабани порозбігалися точно...” - бурмотить Андрій, поки я порпаюся в глині. О, знову дріт! - цього разу телефонний.

Про кабанів – не перебільшення. Довколо – купа слідів ратиць, земля біля дубів порита, посеред колишнього окопчику чи кулеметного гнізда – ціле ліжбисько, наче гігантська квочка вмощувалася.

Помічаємо далі на заході просвіт – там вочевидь поле. Я йду на розвідку, подивитися, де ж село і чи немає в ньому людей, яких насторожило пікання в лісі. Навкруги – мертва тиша, тільки іноді пі-пі-пікає міношукач або хрустить гілка під Андрієвим черевиком.

І тут попереду я бачу хрести і білі камені. Порожнє поле і на узліссі – цвинтар. Жодного села немає.

Цвинтар нагадує ельфійські руїни - як я їх уявляв у дитинстві, читаючи Толкієна. Прості білі скульптури, занедбані хрести. Написи польською. “Тут спочиває Софія Шміцельська. Народжена у Гуті-Пеняцькій, померла у 62 роки. 1929”. “Францишек Бернадський. 1878-1936. Спочивай у мирі”.

Всі дати смерті – не пізніше 1940 року. Де ж я чув цю назву - “Гута-Пеняцька”? Зв'язку нема – і в гуглі не знайдеш.

Розбита кам'яна фігура на честь Святого Антонія - все, що залишилося від села Гута-Пеняцька

Далі, скільки видно око – піднімається поле. Я повертаюсь у ліс – Андрій знаходить в основному телефонний дріт і цвяхи, через що трохи роздратований. “Ну вони ж тут були тільки день, потім пішли на Підгірці, - припускаю я. - А там уже, коли з оточення виходили, точно багато заліза полишили”.

Ми йдемо вгору по полю – на вершині стоїть щось біле, здається пам'ятник, подібний до тих, що на цвинтарі. “Дивись, тут уже копали, - Кухтарук показує характерні квадратні ямки. - Ось чому ми нічого не знайшли”. В ямках і вивернутій із них землі – суцільна цегляна крихта. Тут справді колись було село. Його чомусь переорали.

Піднімаємося, і стаємо. Тікати пізно – за 100 метрів від лісу, іде чоловік. Він поспішає саме до нас.

З іншого боку, це йому потрібно нас боятися. Вимазані глиною, з лопатами і міношукачем, в брудно-білих “городніх” рукавичках на руках, ми рушаємо назустріч. Довкола – голий чималий пагорбкуватий простір, зусібіч оточений лісом. На далекому горбі, через заліснений яр – щось дуже схоже на мисливську вишку на довгих палях. Ближче – якесь нагромадження каміння. І силует хреста з двома плитами я вже десь бачив...

Дядько підходить і просить закурити. Наш одяг і апаратура йому не в дивину – виявляється, такі тут регулярно ходять. Звати нашого нового знайомого Богдан, він із сусіднього Жаркова, звідки сюди є прекрасна дорога, по якій зручно заїхати на поле з міношукачем замість лазити по заболоченому лісу.

“Ющенко зробив”, - пояснює Богдан якість дороги. І я раптом згадую журналістські будні, чергову новину і фоторепортаж на УНІАН – наш президент разом із Качинським і якимось чиновниками стоять простоволосі під мокрим снігом на фоні хреста з двома плитами. На фото це місце виглядало значно цивілізованіше.

“Велике було село, польське, - звично розповідає Богдан. - Німці у війну спалили. Загнали всіх у церкву, то майже ніхто не втік. І так ніхто й не вернувся. Родичі своїх поховали, а після війни совіти тут усе бульдозерами зрівняли”.

Вже пізніше, у Києві, я поцікавився долею Гути-Пеняцької. Трагедія, характерна для тієї війни, де сплелося купа військових і національних інтересів. Українські радянські партизани, які спиралися на місцевий загін польської самооборони, обстріляли німецький загін, яких сприйняли за УПА, і вбили кількох нацистів. Результат – ганебна каральна акція у фірмовому стилі наці, і кількасот жінок, стариків і дітей, які задихнулися в наповненій димом церкві.

У моторошній мовчанці ми стоїмо біля пам'ятника. Поруч – кілька саморобних хрестів. “Музичак, Сірощуки, Рисицькі... Войцеховські – дідусь, дядько і тітонька”. На кожному приписка - “zmarl 28.02.1944”. За чотири місяці до Бродівського котла. Далі – радянський пам'ятник, вже зарослий травою і без жодного напису. Це все, що залишилося від чималого села в кількадесят дворів.

“Таке си скоїло – свої в своїх стріляли”, - каже нам Богдан. Він не хоче ділитися спогадами своїх родичів про липень 1944-го, хіба що в загальних рисах. “Там були сильні бої, – показує на захід, - де вони з котла пробивалися”.

Ми говоримо про життя, про заробітчанську еміграцію, про те, що знову почали засівати поля, що в Бродах можна теж добре заробити “на тому нафтопроводі”, про дику звірину в лісі, аж доки виясняється, що на мисливській вишці по вихідних (а сьогодні неділя!) чергує єгер з біноклем і всюдиходом. Тут ми швидко прощаємося, і повертаємося під прихисток лісу.

Ще годинку риємося в окопах, які тягнуться якраз на південь – там, де мисливська вишка. Знахідки мінімальні – дріт, цвяхи й фольга - зате й лякаючих людських решток немає. Андрій згадує німецьку вогневу точку на Букринському плацдармі, в яку влучив снаряд – купа гільз впермішку з потрощеними шматочками кісток.

Пакуємося і потроху йдемо лісом, шукаючи власних міток. Переважно мовчимо. Війна – яка все ж таки огидна річ!

"Знаєш, Андрію, - на півдорозі кажу я Кухтаруку. - Тепер я можу зрозуміти цих хлопців. Але виправдати навряд чи". "Нічого, - відповідає він, - Добре, що розумієш. Ми ж один в одного стріляти не будемо?"

"Не будемо, - кажу. - Ти мені як брат". Обнімаємося і йдемо далі. Велика саперна лопата приємно відтягує стомлене плече.

На стоянці Світлана нетерпляче чекає нас із обідом. Швидко їмо, щоб устигнути заїхати до Підкаменя. Андрій відходить убік - перевірити міношукач перед тим, як його скласти. Той пищить. За інерцією ми хапаємося за лопату. Обойма!

Ціла обойма до німецького карабіну – гільзи латунні, а не залізні, як робили ближче до кінця війни. Гарно комплектували "Галичину".

Це наша найбільша знахідка, бо більше похвалитися особливо нічим. “З такими пошуками краще поїхали в Крим, після сезону по пляжу з міношукачем пройтися”, - підколює Андрія дружина. Він добродушно посміюється.

Ми вибираємося на “трасу”, виповзаємо з лісу до села Пеняки, тут нас у хмарі пилу супроводжують троє підлітків на одному мопеді.

В Пеняках починається асфальт, ще за кілька хвилин на горизонті виростає Підкамінь – уже цілком туристичне місце. І тільки сліди від куль на небілених дзвіницях костелів нагадують про тутешній липень 1944-го року.

За даними радянських джерел, під Бродами загинуло близько 38 тисяч німецьких солдат. За даними радянських джерел, щодня у Львівсько-Сандомирській наступальній операції гинуло 6027 бійців Першого Українського фронту. За тиждень боїв під Бродами – це біля 42 тисяч.

Скільки з цих 80 тисяч були українцями, ми точно не знаємо.

Відвідавши Підкамінь, рушаємо далі, в сторону Почаєва (спершу православного, потім греко-католицького, потім знов православного), де Лавра УПЦ МП мирно уживається з червоно-чорним прапором біля входу. Ми ще хочемо встигнути подивитися Крем'янець.

Ми їдемо по Тернопільщині, де недавно були перевибори у облраду, на північ - повз білборди Партії регіонів, яка обіцяє навести порядок, поки її лідери називають українців “фашистами і націоналістами”. Повз білборди “Свободи”, яка обіцяє те ж саме, поки її лідери називають українців “жидами і москалями”.

Вони намагаються нас зіштовхнути лобами. Але ми просто їдемо в одній машині по Волині – галичанин, поліщук і кримчанка.

Бій під Бродами у мемуарах і художній літературі

“Більше до німців не вертатися і приєднатися до УПА” (мемуари очевидця)

Німці впровадили на поляну невеликий, десять до двадцять осіб, гурт совєтських полонених. Були вони не дальше як п'ятдесять кроків від місця, де стояла наша автомашина. Нагло з гурту полонених продерся розпучливий крик:

- Камерад, камерад, ніхт шіссен! - (Товаришу, товаришу, не стріляти!).

Але "камерад", якийсь німака, що стояв з автоматом перед групою полонених, не звертав уваги на розпачливе прохання полонених. Посипалася серія з автомата і невеличка група полонених з криком і стогоном повалилася на землю. "Камерад" підходив до кожного зокрема і поодинокими пострілами впевнювався, що полонені дійсно переставилися на другий світ.

Клаптик української землі знову зросився людською кров'ю, але чиєю? Невже ж нашого ворога? А може ті полонені були "большевиками" тільки тому, що під примусом вдягли совєтську уніформу так само, як ми були "німцями", маючи на собі німецьку уніформу? Може під їхньою совєтською уніформою билося щире серце української людини, якій ось той німака проти всіх гуманітарних засад світу відобрав перед хвилиною життя?

Цю трагічну сцену бачило з нас тільки мабуть чотири або п'ять душ, які стояли на самому кінці грузовика. Розстріл полонених викликав на нашому авті негодування, особливо серед нас українців, бо мабуть кожний з нас думав однаково, що між полоненими могли бути і наші брати – українці...

...Тут, на горі, впало мені в вічі ще одне характеристичне явище. Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках, хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками.

Разом з нами вгору піднявся також якийсь молоденький червоноармієць. Його хлопці захопили були в полон і він ось тепер у своїй зовсім новій уніформі йшов разом з нами, несучи на плечі скоростріл "МҐ-42". Мене це зацікавило. Я довідався, що він з Кам'янця-Подільського, не бажає вертатися до совєтської армії і хоче йти з нами.

Що ж, його воля, тільки щоби по дорозі його не захопили десь німці, бо готові з ним поступити так само, як поступили з групою полонених вчора ввечері. Якщо останеться між нашими хлопцями, все буде гаразд.

Перед нами стелився новий шлях, але куди? В кожному разі в мене була постанова більше до німців не вертатися і приєднатися до рядів УПА.

Василь Верига. “Наша сотня вже готова”

”Дівчата-танкісти... Так ось воно, обличчя ворога!” (проза класика)

Петро лежав під сталевим драконом на дні вирви й чекав, що буде далі,- він чекав смерти. Ось вискочать люди - вискочить ворог, якого він нарешті побачить, гляне йому в очі перед смертю, і все скінчиться.

Але люди не вискакували, не чути було жодної душі, лише одну мить здалося, що хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогін не повторювався. Тоді Петро вигрібся, виповз нагору.

Перед ним був велетень-танк... Башта в нього геть розвернута й крутиться, ляда люку скарьожена й відчинена навстяж та так і стоїть, ніби відзяплена щелепа в пащі апокаліптичної потвори, пораженої блискавкою.

Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з пальним зостався неушкоджений... їдучий дим пробивається з люку й з усіх щілин - можливо, там горить всередині. А може, то з танка виходить дим і газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстової гранати...

Петро стояв і зовсім спокійно міркував про це і так само спокійно дослухався до нутра танка. Всередині аніякісінької ознаки життя.

- Галло! - сказав Петро голосно.- Ану, виходь! Хто там?!

Мовчанка. Тоді Петрові раптом чомусь стало страшно. Незрозумілий і якийсь містичний жах струсонув ним.

Чи то від думки, що він щойно убив кількох людей і вони тут ось, за сталевою стінкою, у череві танка й їхня смерть на його сумлінні, а чи то від тривожного якогось передчуття, що пройшлося ним, невідомо-звідки зринувши, і зродило той жах...

Петро миттю стрибнув на танк і кинувся до люку. Заглянув.

Всередині темніли скорчені людські фігури,- люди в танкістських комбінезонах... Вони лежать, одне навалившись на одне.

- Галло,- сказав Петро тихо.- Живі? Ранені? Галло!

Мовчанка. Ані звуку.

Тоді Петро поліз у люк. Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.

І він глянув. Те, що він побачив, струсонуло ним до решти, до мізку костей. Дві фігури, скрючені на підлозі, не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров'ю.

Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так і заклякла, поклавши голову на керунок, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті...

І було те обличчя дівоче... І було те обличчя знайоме...

Обличчя сіро-бліде, лише з вуха через краєчок, з-під шолома, стікає смужка густої червоні крови і застигає на шиї...

Петро думав, що це галюцинація, що це вільне маячіння... Але ні. Це Ата! (Ата Дахно - дівчина головного героя - Тексти)

Перевів дикий погляд на фігури, скрючені на підлозі, й аж тепер побачив, що то теж дівчата... Дівчата-танкісти...

У кутку, за керівницею, стоїть казаночок з вареною пшеницею всуміш з квасолею... "Це їхні харчі!" Казаночок перехнябився, й "харчі" наполовину вилились геть на якесь ганчір'я.

Знову перевів погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собі справи, простяг руку й стягнув танкістський шолом з дівочої голови... Ата!!! З-під шолому розсипалося її буйне волосся, підрізане по колишній студентській моді,- волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтікаючись...

Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, й його шорсткі пальці заплуталися в тоненьких волосинках...

- "Ворог"...

"Так ось він, "ворог"!"

Іван Багряний. “Огненне коло”

Вперше матеріал був опублікований на Текстах у 2009 році