«Обороняю країну — якісно, недорого». Які стереотипи заважають адекватно оцінити хід бойових дій

Ведення війни як послуга

У політичній науці, та, із зрозумілих причин, серед пересічних громадян популярний погляд на державу, як поставника послуг населенню. Звісно, такий підхід дуже корисний для запобігання «сакралізації» влади, чим грішать всі авторитарні режими. Адже він уповноважує кожного вирішувати, чи подобається йому якість державного управління, чи ні.

Проте прирівняння ринкових послуг і послуг держави, головною з яких є забезпечення військової безпеки, штовхає громадян до завищених очікувань. Адже підсвідомо вони орієнтуються на дешеві та якісні послуги конкурентного ринку, приміром ресторанного бізнесу. Прийшов, заплатив, отримав. Насолоджуєшся, і ніхто не жаліється тобі на проблеми кухаря.

Доклалося до формування таких очікувань і висвітлення глобальними ЗМІ військових компаній армії США, яке нагадувало бойовик з спецефектами, швидкою гарантованою перемогою і мінімальними втратами. Реальність, звісно, складніша. Але ж очікування підживлюються саме медіа-картинкою.

Здавалося б, що поганого у «вимагай більшого»? Лише те, що не отримавши очікуваного, громадяни розчаровуються. Замість аналізу причин невдач, вони займаються «призначенням винних» та тиснуть на політичних лідерів і військове керівництво. Цим самим їх підштовхують до військових авантюр, чи, навпаки, «миру на Донбасі», який на практиці може бути досягнутий лише капітуляцією.

Фото Міністерства оборони України

У «максималістському підході» є і інший недолік. Рішення чи пропозиції, які не принесуть перемоги вже «завтра», але можуть врятувати життя вояків чи зекономити мільйони гривень, не викликають значного суспільного інтересу, а відтак часто зупиняються бюрократичною інерцією.

Саме тому корисно замислитись, чого варто, а чого ні очікувати від Української держави, коли вона надає послугу з оборони країни.

Ціна послуги

Навіть за логікою ринкових послуг, їх якість досить чітко корелюється з ціною. Якщо платиш за обід двісті гривень, навряд чи варто очікувати черепахового супу на перше та омара на друге.

Оборонний бюджет України на 2017 рік — 4,9 млрд. доларів. Для пересічного громадянина виглядає наче солідно. Аж до моменту порівняння з противником.

Російський оборонний бюджет майже у 10 разів більший — 48,4 мільярда. І це після рекордного скорочення майже на чверть у порівнянні з попереднім роком.

Звісно, на практиці співвідношення дещо краще. Україна не будує підводних ракетоносців, полярні військові бази та не утримує угрупування супутників для альтернативної GPS системи глобального позиціонування. Але співвідношення сил тим не менш чітко відображене.

Крім того, діє ще й чинник часу. Росія значною мірою провела переозброєння свого війська ще до війни. Й зараз, попри те, що Донбас використовується як полігон для новітньої російської техніки, основа поставок «Военторгу» туди — «умовно безкоштовні» радянські зразки та російська зброя 1990-х — 2000-х по мірі її заміни.

Натомість Україна надолужує два десятиліття фінансування оборони за залишковим принципом. Їй потрібно «все і одразу».

Поразка — не завжди «зрада»

Втім, ціна послуги з оборони ще не все. Результат більшості послуг, які нам надають — гарантований, якщо правильно докласти певні зусилля та ресурси. Іноді ризик зростає, якщо йдеться не про виконання відомого алгоритму, а про його створення. Саме тому, приміром, поява нової моделі літака зазвичай триває довше та коштує дорожче, ніж планувалося.

А війна — це протистояння людському розуму, який прагне перемоги не менше за тебе. Він наполегливо шукає твої слабкі місця та приховує власні. Саме тому війна завжди великий ризик. Що гірше — він неуникний.

Якщо ти командир на полі бою, мусиш діяти задовго до того, поки матимеш всю необхідну інформацію та приготуєшся. Адже поки ти витрачатимеш час, ворог встигне реалізувати власний план. Приміром твоя укріплена позиція залишиться на пару десятків кілометрів у ворожому тилу, бо ворожа колона її обійшла.

Генерала Назарова засудили за загибель транспортного літака з десантниками. Втім цілком можна уявити, що літаку пощастило б сісти і операція стала героїчною сторінкою історії війни. Натомість знаменитий рейд підрозділу 95-ї бригади десантників цілком міг закінчитися його оточенням і знищенням, якби до однієї з позицій бойовиків, які штурмували, саме прибуло б підкріплення.

Психологічно важко визнати, що люди — чиїсь сини, чоловіки, батьки загинули просто тому, що «це війна». Природніше шукати винного у «недбальстві». У цю природну людську властивість і «б’є» російська пропаганда.

Це не значить, що в українській армії не буває недбальства чи помилкових рішень. Втрати і поразки мають бути підставою для розслідувань, виправлення помилок, а часом і покарань.

Але без усвідомлення того, що не кожна поразка є «зрадою», такі розслідування перетворяться «на призначення винних» та деморалізують офіцерський корпус. Саме здатність командирів діяти нестандартно (і, відповідно, ризикувати) є єдиним сподіванням на перемогу над сильнішим ворогом. А Україні протистоїть значно сильніший противник.

Розмір має значення

На жаль, життя несправедливе. На відміну від спортивних змагань, у війні сходяться держави різних «вагових категорій». При чому «вага» визначає не лише співвідношення кількості, але навіть класу доступної військової техніки.

Приміром, розмір держав Балтії практично позбавляє їх можливості мати ударну військову авіацію. Більше того, налякані російською агресією проти України та загрозами для себе, балтійці лише зараз перетворюють свої сухопутні сили з легкої піхоти на механізовану.

При чому в усіх трьох державах це перетворення відбулося шляхом придбання вживаних колісних бойових машин піхоти у європейських країнах. Самохідну артилерію змогла собі дозволити лише найбільша серед трійки Литва. Найвразливіша, Естонія придбала дешеві, але й менш ефективні буксирувані гармати. Фактично лише розміщенні у Балтії батальйони союзників НАТО забезпечують танковий та артилерійський компонент до національних армій, який уможливлює здійснення ними певний час конвенційного (а не партизанського) опору у випадку військової агресії Росії.

Україна — не Естонія. Наш «розмір» більший. Але навіть якщо ми доведемо до естонського рівня ефективність витрачання наявних ресурсів, Україна отримає за рік не сотню нових та модернізованих танків і бронемашин, а десь 130. Ну, можливо ще пару легких ударних вертольотів власного виробництва.

Це дуже корисно. Кожен зайвий БТР може стати вирішальним у бою та врятувати життя наших захисників. Водночас, стратегічне співвідношення сил з Росією це практично не змінить.

Теоретично можна наростити свій «військовий розмір», який значною мірою визначається розміром економіки. Великобританія, Франція чи Німеччина поступаються Росії як за площею території, так і чисельністю населення. Але завдяки вищому валовому внутрішньому продукту ці держави мають змогу витрачати на оборону більше за неї.

Знову таки, за умов конфлікту низької інтенсивності, поганої демографії, не кажучи про суттєвий суспільний, а не лише елітний опір змінам, розраховувати на «економічне чудо» не доводиться. Тож, якщо з Росією не станеться катастрофи або Путіна не замінить більш «ліберальний» лідер, реальність позиційної війни з невеликими, але майже щоденними втратами може тривати роками.

Послуга від монополіста

Цю реальність важко прийняти, але раціональних альтернатив їй нема. Послуги з ведення військових дій поставляються природним монополістом — державою. Лише держава здатна ефективно мобілізувати ресурси нації на забезпечення військових дій, підготувати військо та керувати ним. Зусилля волонтерів та добровольців можуть лише доповнити, але не замінити державний механізм.

Українці можуть змінити політичне керівництво держави . Але хто б не став Верховним Головнокомандувачем, він матиме все ті ж три альтернативи.

Це продовження нинішнього формату, тобто спадкоємність політики. Діяти так само як «попередник» — політичний ризик, якщо ти критикував його за «затягування війни в інтересах олігархів».

Другий варіант — спроба атаки. За нинішніх умов це приведе до зіткнення з сильнішим противником і важких втрат без позитивних результатів. Не виключене розширення зони бойових дій і атака російських військ на чернігівському та харківському напрямках з метою «примусу України до миру». Так у 2008, після спроби Тбілісі відновити контроль над Південною Осетією, російські війська атакували Грузію і з території Абхазії, а також нанесли авіаудари по тиловим районам.

Третій варіант — «прихована капітуляція». Але виконання російських вимог з легалізації російських бойовиків в українському правовому полі просто стане перетворенням «війни імперіалістичної у війну громадянську». «Мир» з Росією коштуватиме більших жертв, ніж нинішня війна з нею.

Що з цим робити?

Насамперед, прийняти невтішну реальність — припинення позиційних бойових дій та пов’язаних з ними людських втрат практично не залежить від дій України.

Обіцянки «припинити війну», «звільнити Донбас за місяць», «відновити ядерний щит» є таким же показником популізму як і «долар по 8».

Відповідальний громадянин повинен вимагати від політиків та партій чіткої відповіді на питання: Що зробити, щоб зміцнити армію? За рахунок яких ресурсів? Які очікувані результати?

Послуга з оборони оплачується нашими податками. Тож покращення якості цієї послуги неможливе без зростання податкових надходжень та обмеження «знижувального коефіцієнту» від корупції і неефективності.

Українські солдати гинуть не марно. Завдяки їм не окупована територія країни живе у мирі і має шанс на розвиток. Чи реалізує вона цей шанс, залежить від нас, тих хто перебуває в тилу.

військова безпека війна АТО