Мій Донбас. Історія одного холодильника і трьох людей

У нас вдома був холодильник "Донбас". Він був у нас завжди. Наш "Донбас" був дуже норовливий: кілька разів на день він проявляв свій характер – гучно скреготав і так тремтів, що аж трохи підстрибував... Здавалось, він хотів нам щось сказати.

Та коли у тебе дуже довго є якась річ, перестаєш її помічати і чути. У дитинстві я його трохи побоювався. Батько обклеїв залізну ручку холодильника "ізолентою", і суворо забороняв доторкатися до нього мокрими руками. Він розповідав, як одного разу холодильник "Донбас" вбив його колегу, коли той після душу відкривав його, щоб дістати компот…

Образ холодильника–вбивці глибоко врізався у мою, ще дитячу уяву – я бачив колегу батька, що тримається за ручку холодильника із виряченими очима, а через нього йде струм…

Минули роки. Я часто їздив на захід. Схід України, край шахтарів, важкої індустрії, а згодом вже й війни - ніколи не викликав у мене зацікавлення. Але доля сама вирішує, коли і кого відправити на схід. На сході я відчув енергію Донбасу - і, здається, він пропустив крізь мене свій струм, на щастя, не смертельний…

«Семечкі» і зламана щелепа

«То ти перевертень?» - питає мене моя нова знайома, 75-річна Павлівна, коли я перекладаю для журналістів з Німеччини її слова. Вони пишуть для поважного німецького видання про Донбас і АТО. Цікавляться звичайними людьми.

То добре, що вони пишуть про Донбас, бо останнім часом у західних ЗМІ про Україну рідко згадують. Я лише перекладаю і організовую зустрічі.

«Як це, який ще перевертень?» - перепитую здивовано.

«А так: то по-одному, то по-іншому балакаєш. Як я. Ми тут усі перевертні. Дома по-українськи, а у місті по-російськи. Я от дуже люблю, коли чоловіки гарно по-російськи балакають».

На мій подив, у селах Донбасу люди у побуті розмовляють українською. Мій стереотип про російськомовний схід України зазнає краху.

Павлівна мешкає у селі Райгородок, що біля Слов'янську. Та за останні два роки її життя на рай не схоже. У свої 75 вона ще раз пережила жахи війни.

«Коли була мала, десь у роки чотири, ми тікали з мамою від німців через кукурудзяне поле. Ото єдине, що пам’ятаю… Мати пекла хлібини з кукурудзи. Я мала була, постійно плакала. Вона відірве шматок хлібини - і мені до рота всуне. Тільки, аби я мовчала…» Павлівна зітхає, щось згадує і дивиться у сіре вікно.

«То хоч війна була, а тепер хер їх знає, шо то таке. Стріляють, суки… Я от нічого не розумію, шо то за ДНР таке? А?».

У часи окупації Слов'янська, село Павлівни потрапляло під обстріли. Павлівна лягала на підлогу і чекала, поки перестануть стріляти. Так тривало, поки її не забрав син до своєї оселі. Він мешкає в іншому кінці села, і на обійсті має великий підвал. Павлівна пересиділа там лише одну ніч, а зранку втекла додому. «Оті дурні чотири курки… Най би повиздихали. Хто їм їсти дасть?» - питає Павлівна і кутається у кофтину. Від підлоги віддає холодом.

«А ну, підкинь…. Права нога ще куди не йшло, а ліва - то взагалі погано. Мерзнуть ноги зимою. Терпіти не можна. Тепер дровами топлю. Та хіба тих дров хватить? То вони ж вони, суки, увесь той ліс повирубають».

- А раніше чим топили?

- Як чим? – дивується Павлівна. – Антрацитом, конечно. І семечками. Піввідра антрациду і відро семечек.

- Семечками? Тими, що із соняшника? – перепитую.

Павлівна дивиться на мене, як на бовдура.

- Семечки - то уголь такий. Мілкий. Без антрациту погано горить.

- Аааа…

– Як війни не було, то з Луганської області мені його Гріша возив.

- Гріша?

- Ну да, Гріша. Чоловік один. Угльом торгував. Жив тут у мене. Дуже чистоплотний. Він до нашої Свєти у селі ходив. Тоже хороша женщіна. Він, як приїде, уголь привезе, то відразу митися йшов. Костюм одягав. Чистенький такий, гарний… причісувався, пробор у волосах собі робив. А потім каже: «Павлівна, я до Свєти йду, телевізор дивитись». Отак і ходив. А мені шо? Все добре було, але раз він у наш клуб пішов. Краще б не ходив!

Там його так побили наші, так відлупасили - страшне! Челюсті йому зламали. Він вночі до Свєти пішов. Каже їй: «Пусти переночувать!». А вона йому: «Ти у Павлівни живеш. От і йди до неї». Але потім вона все одно пустила. Вона йому манну кашу варила, бо челюсть зламана, нічого жувати не міг. От і живуть тепер разом. Він у неї у приймах.

Я його, буває, бачу, коли він за водкою у магазин біга. Хороший чоловік. Він тепер сторожом у садіку робить. Угілля ж-то нема - усе там залишилось. Торгувать нічим.

Павлівна робить паузу. Дивиться у вікно. Я борюсь із специфікою перекладу на німецьку: намагаюсь пояснити скам'янілим німцям, що таке «семечкі». Вони кивають головами, але мені здається, що вони все одно нічого не зрозуміють. Просто дуже ввічливі. Мені взагалі здається, що вони в Україні нічого не розуміють… Раптом Павлівна питає мене:

- Слухай, я от спокою не маю. Бува, що і ночами не сплю, усе думаю. Може, ти мені розкажеш. От я не знаю, як оті кореспонденти так довго у телевізорі говорять і ні разу у бумажки свої не подивляться? Га?

ЛЮДИ З ТЕЛЕВІЗОРА

Ілля Суздалєв – людина з телевізора. Він - головний редактор Донецької обласної телерадіокомпанії До ТеБЕ. Ще на початку всіх буремних подій на сході він працював у прес–службі Донецької ОДА.

Іллі пощастило: він не потрапив, як деякі його колеги, до полону ДНР-івців. Тепер працює у Краматорську, на донецькій телерадіокомпанії, яка фактично має розпочинати з нуля: усе обладнання залишилось у Донецьку. На підконтрольну територію переїхала лише частина колективу.

Телекомпанія працює у кількох кімнатах. У кабінеті Іллі - кілька столів, комп’ютер і драбина. У день, коли ми прийшли до Іллі, телекомпанія нарешті отримала нове обладнання.

Як не дивно, але складана ситуація змусила державне телебачення модернізуватись і створювати новий формат. Тепер мають кореспондентів по всій області, своїх блогерів - навіть у Донецьку. Вони пишуть нариси на сайт телекомпанії про життя в окупованому Донецьку - під псевдонімом, ясна річ.

Було б добре запитати Іллю про те, що так хвилює Павлівну: як диктори запам’ятовують так багато тексту. Але я вирішую поговорити про дещо інше.

- Звичайно, купує. Наскільки я знаю, це робиться через різноманітні схеми

- Україна купує вугілля у ДНР?

- Звичайно, купує. Наскільки я знаю, це робиться через різноманітні схеми. Підприємства реєструються тут, а саме виробництво знаходиться на непідконтрольній території. Де-юре ми нічого не купуємо у ДНР, а де-факто - купуємо.

З іншого боку, в України немає альтернативи. От, наприклад, шахта імені Засядька працює в Макіївці (ред. це НЕ підконтрольна Україні територія), а зареєстрована у нас в Авдіївці. Усі розуміють, що зараз немає іншого рішення.

Інший приклад - підприємство «ВОДА ДОНБАСА». Юридично воно зареєстроване на підконтрольній території України, а де-факто все керівництво знаходиться у Донецьку. Це усіх влаштовує, бо не можна перекрити вентиль у Краматорську. Усі труби йдуть через ДНР - і після перекриття інші українські міста залишаться без води. Поки що ще ніхто не знайшов вирішення цієї проблеми.

- Яку роль відіграють тепер олігархи на Донбасі?

- Однозначно, не таку, яку відігравали до війни. Сьогодні олігархи не такі активні. У Донецькій області, по суті, був один олігарх – Ренат Ахметов. Це був головний олігарх. Усі інші були «смотрящіе».

Коли почалися всі події, Ахметов намагався виступати миротворцем, але це у нього не вийшло. Він створив штаб «Допоможемо», який допомагав жителям окупованої території. Це була єдина його активність за півтора роки. Зараз якось по-іншому він себе не проявляє.

Якусь політичну роль він відігравати зараз не може, бо у Донецькій області зараз нема обласної ради. Сама обласна рада може бути інструментом впливу.

Сьогодні ж маємо президентську вертикаль управління. Практично все керівництво - з Києва. Зараз я би не зв’язував олігарха Ахметова з головою військово-цивільної адміністрації Донеччини Жебрівським. Очевидно, що це не його людина.

ГОЛОВНЕ – НЕ ВТРАТИТИ ВІРУ…

З Вірою Серафимівною ми познайомились у центрі переселенців на околиці Краматорську. Їй 75. Вона займає крихітну кімнатку - і дуже щаслива, що у неї є це помешкання. Жінка приїхала з Горлівки до Краматорська минулого року. Зовсім недавно вона пережила інсульт та два інфаркти. До лікарні її забрала швидка прямо з автовокзалу, коли вона приїхала з Донецька.

Коли Віра Серафимівна говорить, то глибоко дихає - так, ніби довго підіймалася сходами. Часом вона робить паузу і мовчить, і тоді її можна добре роздивитись. Коли придивляєшся до Віри, помічаєш її головну рису – її очі завжди сміються.

« Мне это часто говорят. Даже врачи в больнице, в реанимации удивлялись. Говорили: женщина в больнице лежит - и улыбается. Откуда такой позитив?»

Віра Серафимівна втратила все: квартиру, рідне місто, здоров'я - і це у 75. Але, тим не менше, продовжує посміхатись і випромінювати оптимізм.

«Там жить уже нельзя было: заехали русские войска, чеченцы. Разбомбили все, квартиру. Так я и потеряла здоровье. Пришлось выехать сюда. Приехала на вокзал, а оттуда меня скорая забрала. Три месяца в больнице пролежала. Здесь я сама. Дети остались– должны ухаживать за свекром. Он болен, весит 200 килограмм, выехать не может. Дети каждый день звонят, говорят - снова привезли танки, ставят возле домов, стреляют. Никакого перемирия нет. Я не знаю, почему нашим не дают перестрелять эту банду? Почему люди должны страдать?»

Віра Серафимівна робить паузу. Глибоко дихає. Я знову дивлюсь в очі, що сміються.

«Когда я была в больнице, вызвала детей. Чтоб хоть попрощаться. Они три дня в очереди на КПП стояли. Мы попрощались. Мне тогда совсем плохо было. Путин - изверг. Я ему два раза письмо написала. Ответа не дал… Люди, которые там воюют, их перевоспитать уже нельзя. Я много пережила. Даже ту войну еще помню. Тогда хоть знали, кто враг. Теперь - непонятно».

«Я всегда была украинкой - хоть всюду жила, и в Казахстане, и в России, строила БАМ. Даже тут, в центре, много днр-овцев. Они меня сильно ненавидят. Я им говорю, нельзя есть здесь хлеб и разрушать Украину».

Ми прощаємось із Вірою Серафимівною. Вона бере всі цукерки зі столу і суне мені у кишеню. Важко взяти. Ще важче - відмовити. Така вона є – Віра з очима, що сміються…

З Краматорська до Ужгорода - майже півтори тисячі кілометрів. Півтори доби у дорозі.

Моїм німцям дуже сподобався плацкарт. Якимось дивом ми втратили рушник від Укрзалізниці, і провідниця на нас довго кричала і вимагала гроші за «полотенце». Вони потім перепитували, що значить це слово. Здається, вони вже трохи більше розуміють Україну. І я теж.

Як завжди, перед квартирою шукаю ключі по кишенях. І знаходжу цукерки від Віри Серафимівни. Так і не вистачило сміливості їх просто так з'їсти...

Відчиняю квартиру - і чую його. Наш "Донбас". Він усе ще працює - півстоліття підряд. Простий і норовливий. Його ручка усе ще обмотана "ізолентою". З ним треба бути обережним, бо інколи він б’є струмом…

донеччина схід суспільство луганщина війна