Куди вирватися з Києва. Найкращі місця в напрямку Житомира

Обираючи місця і напрямки для відпочинку та подорожей, ми часто не зауважуємо те, що розташовано в нас просто під носом. Або майже під носом. Переконаний, багато хто з киян і не здогадується, що за які-небудь 100-120 кілометрів, неподалік Житомира й у самому Житомирі, є що подивитись і є де відпочити.

Та й мешканцям інших регіонів дістатися сюди загалом нескладно: наш міні-маршрут прив’язаний до однієї з головних трас України – Е-40, де їздить багато автобусів і власним транспортом теж легко скрізь дістатися. Ця траса, між іншим, є сучасним «перевтіленням» давнього європейського шляху, відомого під назвою Via Regia, «Королівський шлях».

Отже, в дорогу. Перший пункт – місто Радомишль. Назва вимовляється з наголосом на першому складі. Донедавна Радомишль був знаний хіба що завдяки однойменному пивному бренду, але останнім часом він стає модним місцем турів вихідного дня – завдяки приватному замку «Радомисль» Ольги Богомолець. До нього й завітаймо.

Постмодерний середньовічний замок

Поворот на північ біля села Кочерів, 25 кілометрів дороги серед лісів – і ми в Радомишлі. Місто вважається вже поліським, але особливо яскравого північного колориту тут не надто спостерігається. Не чути й поліського діалекту, характерного для ще північнішої частини Житомирщини – українська мова тут несподівано близька до літературної.

Радомишль згадується в літописах із дванадцятого століття. Старовинні назви деревлянського міста – Мичеськ, Микгород – пов’язані з річкою Мика, що впадає тут у Тетерів, притоку Дніпра. Уривчасті й абстрактні історичні відомості набули конкретики в сімнадцятому столітті, коли архімандтрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький побудував у Радомислі (тодішня назва) папірню для лаврської друкарні.

Це було перше в Центральній Україні виробництво паперу. Тож чимало раритетів українського книгодруку (як-от «Часослов» 1616 року) створено саме на радомишльських аркушах.

У вісімнадцятому столітті Радомишль став одним із центрів уніатської, греко-католицької церкви на українському Правобережжі. У місті була резиденція унійних митрополитів Київських, Галицьких і всієї Руси. Один із таких митрополитів, Лев Кишка, провів у 1714-1715 роках у Житомирі собори, які віднедавна деякі історики називають «Житомирською унією».

Чітких і виразних описів події у широкому доступі поки що немає, але схоже, що йдеться про найбільш успішну спробу об’єднати з Римом східну церкву на Правобережжі після поділу України по Дніпру.

Церква в Радомишлі

Із тих часів у Радомишлі нічого не збереглося, зате тут є Свято-Миколаївський собор типової архітектури ХІХ століття. Серед звичайної забудови маленького (але жвавого) містечка трапляються виразніші будівлі, зокрема в стилі простенького модерну. А загалом через центр Радомишля зазвичай лише рухаються в бік замку, потроху крадучи вишні з нескінченних дерев у дворах і на вулицях.

Замок. Чесно буде почати з того, що насправді це не зовсім замок. Тобто зовсім не замок. Згадки про замок у Радомишлі є, але епізодичні, він був не там, де нинішній туристичний об’єкт. На початку ХХ століття на місці згаданої раніше папірні (вона розташовувалася в передмісті, яке так і назвали – Папірня) збудували великий ефектний млин. У радянські та пострадянські часи він очікувано занепав, але не розвалився.

Замок Радомисль

І ось 2011 року зусиллями відомої лікарки та громадської діячки Ольги Богомолець млин перетворився на «замок». Вийшов справжній зразок постмодерної культури – «симулякр замку», імітація середньовічної будівлі та втілення сучасних уявлень про таку будівлю в приміщенні двадцятого століття. Але зразок якісний, зроблений з душею, цікавий і вартий уваги.

Вхід у замок-музей – 150 гривень. Це для України виглядає трохи шокуюче, але не зупиняє досить численних туристів. Охочі можуть у замку навіть заночувати.

У замку "Радомисль"

Основа експозиції – приватна колекція домашніх ікон, церковних скульптур та інших церковних об’єктів, що належить Ользі Богомолець. Вона розташувалась у кількох залах.

Тут є як досить звичайні, хоч і цікаві зразки народного мистецтва, так і справжній ексклюзив на кшталт кам’яної ікони святого Миколая шістнадцятого століття або ікони, на якій повитухи різали пуповини новонароджених дітей.

Скульптура з колекції Ольги Богомолець

А головна розвага замку «Радомисль» - майстер-шоу з виготовлення паперу. У підвалі спробували відтворити стародавню папірню, і щогодини туристам показують, як вона працювала. Один-двоє відвідувачів із кожної групи можуть і самі взяти участь у виготовленні паперу: вимочують сітку в особливій рідині, притискають пресом, сушать зроблений папірець, друкують на ньому молитву «Отче наш». Приємно відчути причетність до атмосфери справжнього історичного ремесла, тож рух людей до папірні не вщухає.

Туристи в Радомишлі можуть самі спробувати виготовити трохи паперу

Навколо замку-млина над річкою розбили невеличкий огороджений ландшафтний парк. Тут можна поплавати човном, посидіти на лавочках і на траві, пофотографувати гусей і качок, скульптури середньовічної тематики, камені та водойми. Із відносної екзотики в парку є видри, які майже не бояться людей. Вони плавають річкою та ставками, перебігають паркові доріжки, приводячи в захват маленьких дітей і глибоко шокуючи собак.

Видра перебігає дорогу в парку в Радомишлі

Замкова «таверна», відповідно стилізована, пропонує комплексні обіди по 85 гривень.

Загалом музей «Радомисль» - досить незвичне поєднання сучасної культури з давниною, зроблене зі смаком, характерна пам’ятка ідентичності й світовідчуття як минулого, так і сьогоднішньої України.

Великий музей для маленького села

Повертаємося на трасу Е-40, «Via Regia», рухаємось у бік Кмитова. Дорогою можна ще зазирнути на пару годинок до Коростишева. Це містечко сповнене наочної реклами гранітних виробів, зокрема «виставок пам’ятників», але любимо ми його не за те.

Тут є симпатичний парк із сучасними скульптурами, елегантний бароковий костьол кінця XVIII століття і (з протилежного боку траси) цікавий камінь на березі річки Тетерів. За даними деяких істориків, у давнину камінь був присвячений язичницькій богині-жабі, потім його втопили, а ще пізніше підняли з дна на втіху графам Олізарам, власникам Коростишева.

Іще трохи в бік Житомира – і ви опинитесь у селі Кмитів. Маленьке старовинне село з населенням кількасот осіб вирізняється тим, що тут є великий художній музей, якого не очікуєш зустріти.

У самому центрі села (не здивуюся, якщо десь тут у минулому була церква) в глибині скверика стоїть досить монументальна будівля в пізньорадянському стилі. Це і є Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Йосипа Буханчука.

В певному сенсі музей можна вважати унікальним. Адже тут зібрали масштабну й цікаву колекцію живопису, графіки та скульптури другої половини двадцятого та меншою мірою початку двадцять першого століття.

Кмитівський художній музей

Колекцію часом називають соцреалістичною, але мені таке визначення не здається правильним, тут значно ширша стилістика. Практично всі роботи так або інакше коріняться в реалістичній традиції.

Отже, збірка образотворчого мистецтва ХХ-ХХІ століть реалістичної традиції – це справжній ексклюзив. Переважають п'ятдесяті-вісімдесяті роки. Є роботи художників різних частин тодішнього СРСР і, звісно, українських митців.

Серед них – твори Тетяни Яблонської, Миколи Глущенка та інших, аж до цікавого синтезу сецесії й соцреалізму в картині Віктора Зарецького, чоловіка легендарної шістдесятниці Алли Горської. Трапляються й речі сучасних художників, що сповідують більш-менш реалістичну манеру.

Добрячий масштаб, як на сільський музей

Музей відкрився 1985 року (від 1974 працював його прототип у селі Студениця), а заснував його колекціонер Йосип Буханчук. Не складно здогадатися, що з музею неодноразово викрадали картини. В пресі є публікації про виявлені підробки. А втім, це лише підігріває інтерес до закладу.

Після Радомишля вас, певно, приголомшить ціна на квитки у кмитівський музей – 5 гривень. Зате з першої до другої дня тут обідня перерва.

Неподалік Кмитова, трохи ближче до Великих Кошарищ, але цілком у пішохідній досяжності, варто відвідати «Голубі озера» - мережу водойм на місці колишніх кар’єрів, де видобували буре вугілля. Нині на їхніх берегах росте ліс (із ягодами), вода в озері надзвичайно прозора, а завдяки специфічній глині має вишуканий блакитний колір. Тут варто скупатись і відпочити.

"Голубі озера" під Кмитовом

Відкрити Житомир

Іще зовсім трішечки на захід – і ми в Житомирі. Теж місто з не зовсім виразним іміджем, але в ньому є що подивитися (хоча не сподівайтеся відкрити тут яку-небудь «нову Флоренцію»).

Житомир часто лише оминають об’їзною дорогою на Львів чи Київ, основні маршрути через місто теж прокладені насправді не найцікавішими районами. Ми ж пропонуємо відійти вбік від стандартних шляхів.

У районі Замкової гори зберігся… ні, не замок, але досить цікавий кафедральний католицький костьол вісімнадцятого століття, пофарбований у персиковий колір. Взагалі, в Житомирі чимало католиків, а на сьогоднішній Житомирщині є, мабуть, найбільша в Україні концентрація етнічних поляків (тут не відбувалося такого всеохопного повоєнного виселення, як у західніших областях).

Між іншим, житомирський польський цвинтар вважається одним із трьох найбільших і найважливіших поза межами нинішньої Польщі, поряд із Личаківським і Вільнюським.

Кафедральний костьол святої Софії в Житомирі

Заснували Житомир у літописні часи (перша літописна згадка – 1240 рік, на пам’ятному камені зазначений 884-й як «рік заснування») предки українців, мабуть, деревляни (це доводив відомий славіст Павел Йозеф Шафарик), але з часом місто зазнало потужного польського, єврейського та російського впливу. У ХІХ столітті тут також побільшало німців і чехів.

1444 року Житомир отримав Маґдебурзьке право, у XVI-XVIII століттях нерідко ставав ареною битв між козацькими й королівськими військами – так, місцина, де перемогли загони Івана Богуна тепер зветься Богунією. Неподалік Житомира є сумнозвісна Кодня, де страчували учасників Коліївщини.

Коли Річ Посполита втратила Київ, саме Житомир став центром Київського воєводства. Будучи вже в складі Російської імперії, місто залишалося виразним центром пропольських настроїв. У ХІХ столітті, в добу відомих повстань, як свідчать історики, тут навіть відбувалися польські політичні маніфестації – погодьтеся, неабиякий, як на ті часи, вияв громадської активності.

Центр Волинської губернії, Житомир у часи Визвольних змагань був одним із тимчасових столичних міст УНР.

Атмосферу того часу зобразив поет Юрій Косач у вірші «Житомирська весна»:

(…)На бруку, де бігли струмки, нам, неспокійним галчатам,

Що тікали від кулі крадькома із тихого дому,

Видавалось, коли пролітала над містом граната,

Що стріпнув давниною старий сивоглавий Житомир.

Над грязюкою хляпали авта вантажні в обличчя,

Ми за відділом бігли за міст, за ріку, за заставу,

І старшому братові бігла вже кров по вилицях,

Кров палка й молода, та перша кров за державу.

І волинські поля мерехтіли просторами прерій,

Нам хотілось туди, де пригоди чудні й таємничі.

- О візьміте! – просились і ми у сотень співучих батерій.

…Куди там, малий! – таж за тебе рушниця утричі!

І ген, на шосі за рікою, де стали рядами іви,

Ми вертались, минувши чоту кулеметну останню,

І гриміла шосою на Київ, на Київ, на Київ!

Із серцями й гарматами нашими провесна буйна й рання.

До речі, про літераторів. Із Житомиром пов’язано дуже багато цікавих письменників.

Тут багато бувала Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Важлива для української літератури ХХ-ХХІ століття Житомирська прозова школа (найяскравіший представник – Валерій Шевчук) і молодша поетична школа. З російських письменників досить згадати Володимира Короленка та Олександра Купріна.

Польська література саме Житомиру завдячує постатями Юзефа Крашевського й Тадеуша Боровського, а в єврейському контексті автоматично виринає ім’я Хаїма Бялика. Варто назвати тут і композиторів Бориса Лятошинського та Юліуша Зарембського, піаніста Святослава Ріхтера, що його батько грав на органчику в житомирській лютеранській кірсі неподалік університету…

Та повернімося до Замкової гори. Крім костьола, тут є магістрат кінця вісімнадцятого століття, ще одна православна церква. Донедавна в ній за радянською звичкою був музей природи. А коли храм віддали московському патріархату, з подвір’я коло нього кудись зникли старовинні козацькі хрести. Якщо пройти до вулиці Театральної, там ви побачите новіший необароковий костел Йоана з Дуклі.

Житомир. Старовинна забудова Замкової гори

З гори відкривається вид на Поділ і церкву, в якій хрестили поета, археолога і бійця націоналістичного підпілля часів Другої світової Олега Ольжича. Але більш ефектним, звісно, буде інший краєвид – на нашу стару знайому, річку Тетерів. Вона в Житомирі опиняється в справжнісінькому каньйоні. Він значно пологіший, ніж, припустімо, в Кам’янці-Подільському, та його «стіни» багато де перетворюються на мальовничі, романтичні скелі.

Ще виразніше в цьому переконатися можна в старому парку барона де Шодуара (дуже містично зображеному в одному з оповідань письменника двадцятих років Клима Поліщука) – за радянських часів він називався Парком Гагаріна, зараз знову Шодуарівським. З цього парку через річку перекинуто пішохідний міст, із якого часто стрибають на линвах.

Зовсім неподалік – одна з найоригінальніших місцевих архітектурних пам’яток: водонапірна вежа в легко-сецесійному і заразом «фортечному» стилі. Вона трохи подібна до вінницької вежі, але виразно індивідуальна і, як на мене, саме житомирська башта вишуканіша. В її підніжжі, до речі, розташувалося кілька кав’ярень. У них можна поласувати, наприклад, морозивом – Житомир є однією з українських морозивних столиць.

Житомир, водонапірна вежа

Помилуватися згаданим житомирським каньйоном іще варто біля «скель Чацького» (названих на честь місцевого польського просвітника). Крім власне гарних скель, тут є ліси та велика гребля внизу. Ідеальне місце для романтичних фотосесій і пікніків.

І, звичайно, не можна не відвідати Музей космонавтики, розташований тут через те, що саме в Житомирі народився Сергій Корольов. Цікава в основі своїй ще радянська експозиція – в ній ви не лише побачите макети супутників, скафандри чи космічну їжу, а й зможете подрімати в особливих «космічних» кріслах-гойдалках, слухаючи музику. Бувають у музеї космонавтики й несподівані заходи – аж до читання поезії.

Варто, втім, зазирнути й до значно традиційнішого Краєзнавчого музею. Наприклад, його картинна колекція ґрунтується на колекції вже згаданого барона де Шодуара.

Усе це – лише частина житомирських цікавинок, при бажанні тут можна знайти набагато більше.

Річкова ідилія

А завершимо ми наш невеличкий маршрут у селі Тригір’я на південний захід від Житомира.

Своїм транспортом сюди дістаються через Дениші (траса на Старокостянтинів), маршруткою найкраще доїхати до греблі коло санаторію, який теж зветься «Дениші».

До речі, в самих Денишах стоїть химерна, трохи сюрреалістичного вигляду руїна палацу цукрозаводчиків Терещенків.

Палац Терещенків у Денишах

Це місця з надзвичайно гарною природою. Навколо греблі розкинулися ліси, серед яких трапляються кількасотрічні дуби-патріархи. У лісах часто ставлять наметові табори, на сусідніх скелях тренуються скелелази, іноді знімається кіно (про один скандальний випадок свого часу писали «Тексти»), відбувається музичний фестиваль «Вулба» («вуличні барабнщики»).

А далі дорога виводить до Преображенського монастиря. Заснований, можливо, в шістнадцятому, а можливо, й у чотирнадцятому столітті, він, як і чимало церков у цих краях, устиг неодноразово побувати і під православною, й під греко-католицькою юрисдикцією, а тепер належить до УПЦ МП. Сьогодні в монастирі є одна церква ХІХ століття й трохи сучасних будівель.

Якщо пройти монастир наскрізь і вийти з нього стежечкою повз грядки, ви швидко опинитеся в особливому місці – на лісистому й скелястому мисі посеред широчезного водяного огрому, що утворився при впадінні в Тетерів річки Бобрівки. Це відносно малолюдний закуток, але красивий, затишний, зручний і для плавання, й для катання на човнах. З води відкривається краєвид на гори, ліси та церкви. Вистачає місць для відпочинку, а через річку розташувався санаторій. При бажанні тут сміливо можна залишатися на кілька днів. І не лякайтеся гучних звуків – під Житомиром багато полігонів і військових частин, постійно йдуть навчання. Дуже багато мешканців Житомирщини загинули на нинішній війні, захищаючи Україну…

Цю нетривалу мандрівку, звісно, можна провести й у зворотному напрямку, якщо ви їхатимете не зі сходу, а з заходу. Що ж далі? Можна збиратися додому, а можна їхати далі. Житомир стоїть на такому перехресті, з якого зручно рушити і на південь – до Бердичева й Вінниччини – і на північ, до Коростеня, Овруча й поліської північної романтики – і на захід – до замків Корця, Новограду-Волинського й далі до Рівного – і на схід до Києва, і на південний захід до замків Поділля. Щасливої дороги!

туризм житомирщина