Системний збій. Що зробив Абромавичус і чому міністри-реформатори завжди ідуть у відставку

Заява міністра економіки Айвараса Абромавичуса про відставку з обвинуваченнями на адресу оточення президента, викликала бурю в мережі і, серед іншого, зацікавила публіку питанням, а що власне зробив пан міністр за рік та 3 місяці свого урядування? Чи дійсно він – новий реформатор, що створює нову систему державного управління?

На початку своєї діяльності новий міністр казав про такі основні напрямки змін:

- реформування системи державних закупівель на основі прозорості та конкуренції;

- дерегуляція, відміна зайвих регулятивних процедур, спрощення тих, що залишаться;

- приватизація більшості з тисяч державних підприємств (більшість з яких давно не працюють та не платять співробітникам зарплату);

- налагодження ефективної роботи тих, що залишилися, зміна менеджменту на основі прозорого конкурсу.

Що з цього було виконано?

Держзакупівлі. Повний контроль із серпня 2016 року

Для прозорості закупівель волонтерами було розроблено систему електронних торгів PROZZORO, яка у 2015 році працювала у тестовому режимі і через які проходили так звані «допорогові закупівлі», тобто на суму до 200 тис. грн. Рада з подачі Мінекономіки прийняла закон, що робить застосування цієї системи обов’язковою при всіх закупівлях з 1 серпня цього року. Система спрощує участь у торгах, робить їх доступними для всіх учасників, забезпечує відкритий характер підбиття підсумків, зменшує можливості зговору.

Впровадження цієї системи записали собі в актив і Прем’єр, і Президент, й уряд, і губернатори. Кожний наводив цифри економії бюджетних коштів. Фактично її розробили та впровадили волонтери, у тому числі ті, що прийшли до Мінекономіки разом з міністром Абромявічусом. Чи можна вважати це реформою? До певної міри. Система PROZZORO – гарний інструмент для мотивованих та вправних керівників, що хочуть отримати суспільно корисний результат. Але вона не забезпечує таких керівників на всіх рівнях ієрархії.

Тим не менше, реформування системи державних закупівель просунулося досить успішно.

Дерегуляція. В процесі

Дерегуляція в країні почалася. Були прийняті закони, що відміняли якісь регуляторні документи. Скорочено кількість дозвільних та погоджувальних процедур, відмінено ліцензування деяких видів господарської діяльності.

Великим кроком уперед була відміна радянських ГОСТів. ГОСТ об’єднував 2 сучасні документи – технічний регламент, що визначає вимоги до безпеки і є обов’язковим для виконання, та стандарт якості, який погоджують виробник та споживач і який держава не регулює.

Окремі виробники самі розробляли технічні регламенти та використовували окремі стандарти якості, бо цього вимагали закордонні споживачі. Тепер уся українська промисловість зможе перейти на визнаний у світі порядок роботи.

Ще більше покращень підготовлено, але ще не прийнято. Деякі проекти законів уже у ВР. Наприклад, внесений проект закону, що спрощує та формалізує отримання документів дозвільного характеру (№ 3759 від 12.01.2016).

Інший законопроект (№ 3319 від 12.10.2015) визначає перелік адміністративних послуг та плату за них. А законопроект про скорочення дозвільних процедур у сфері зовнішньоекономічної діяльності (№ 2498а від 11.08.2015) вже пройшов 1 читання.

Ще один законопроект щодо скорочення кількості документів дозвільного характеру, у тому числі шляхом поширення застосування декларативного (реєстраційного, заявницького) принципу знаходиться на розгляді Уряду і не переданий до ВР.

Інші документи, що спрощують отримання дозволів та погоджувань, підготовлені міністерством, знаходяться на вивченні у міністерствах та відомствах.

Таким чином був зроблений лише перший крок. Але їх ще треба зробити чимало.

Приватизація. Тут глухо

З приватизацією розповідати нема про що. Її не було. Міністерство ініціювало виключення з переліку заборонених до приватизації багатьох об’єктів. Але не приватизувало майже нічого. А ті невеличкі заклади, що були приватизовані, потім суд повертав державі.

Айвараса Абромавичуса втомило українське політичне болото

Формально причина гальмування у тому, що існує закон, що вимагає починати приватизацію з продажу на біржі 5% акцій підприємства для обчислення можливої ціни продажу. Уряд слушно намагається відмінити цю норму. ВР відмовлялася відміняти, от тільки нещодавно відповідний закон прийняли у 1-му читанні.

Рада гальмує відміну зачіпки, яка заважає приватизації

Фактично приватизацію блокують ті чиновники, що сьогодні контролюють менеджмент відповідних підприємств, фінансові та товарні потоки. І розповсюджують історії на кшталт «розпродаж за копійки», «у кризу не продають» та інші.

А блокування приватизації невеликих об’єктів іде від теперішніх орендарів, що хочуть і надалі задешево займати площі. І видумують історії типу про неможливість приватизації давно непрацюючого інституту, начебто, він розробляє сучасну зброю.

Пробити цю стіну міністр не зміг.

Держпідприємства. Ефективне управління не запроваджене

Покращення менеджменту держпідприємств загальмувало з тих самих причин. У кожного підприємства є тіньові хазяї, які контролюють менеджмент і блокують його заміну. Конкурси не оголошуються чи зриваються, їх результати відміняє суд, глава уряду не підписує результат – тут є безліч варіантів.

От нещодавно знятий міністром директор Електротяжмашу зайшов на робоче місце за допомогою «тітушок». У взаємних звинуваченнях міністра Абромявічуса та депутата Кононенка з’ясовували, хто заважає зняти відомого екс-регіонала Бондика з керування Укртрансаміаком. Начебто обидва за, а Бондик залишається на посаді.

Між іншим, ті конкурси, що пройшли успішно, часто залишали на посаді старих керівників. Мінекономіки не сформувало нові вимоги до їх роботи.

Чому такий невисокий результат?

Бо система залишилася старою, зі своїми нормативними документами та неформальними практиками. Щоб прийняти новий документ, треба отримати десятки погоджень від людей, на яких ти не маєш жодного впливу. Маючи невелику зарплату, вони живуть за рахунок адміністративної ренти. Іншими словами, кожен їх підпис коштує грошей. Існують неформальні відносини, коли людина – ніхто. Але без неї нічого не приймається. І їх більшість.

Реформатори-технократи прийшли з іншого світу, де є чіткі обов’язки, надані інструменти, вмотивованість на результат всіх учасників процесу.

Вони чекали щось подібного на новому місці, але зустріли непрацюючу систему. Їх замало, щоб її змінити. І концентрація не зростає. Один раніше, інший пізніше починають відчувати марноту своїх зусиль.

Також вони ніколи до цього не займалися публічною політикою: не вигравали виборів, не вели довгих виснажливих переговорів, вони не вміють проштовхувати свої ідеї масам. У них також немає історії стосунків з політиками, немає власної політичної історії, котра формує вагу і вплив міністра.

Тут ми стикаємося з системною проблемою: випадковість людей, котрі приходять і в парламент, і в уряд. Відсутність справжніх партій робить неможливим просування на вищі щаблі держави справжніх політиків, тобто фанатиків свого бачення змін із умінням переконувати у власній правоті виборців. Поки ми не створимо нормальні партії - зірки окремих реформаторів-одинаків несподівано запалюватимуться і ще швидше згоратимуть.

Про те, чому не створюються справжні партії, читайте у нашій статті Закритий доступ. Політичні боси випалюють напалмом не олігархічні партії. Потрібно вимагати чотири реформи

політика економіка приватизація партії дерегуляція Абромавичус уряд закупівлі