Низькі ціни на нафту роблять дешевшим і наш експорт. Як вирватися із сировинної економіки (ІНФОГРАФІКА)

Родові хвороби СРСР

Складнощі економіки України виникли не сьогодні. Ще наприкінці СРСР економісти обговорювали проблеми, що склалися. Зависоке споживання енергоносіїв, води, інших ресурсів, виснаженість власних джерел їх покриття, мала доля кінцевого продукту - все це робило необхідним зміну структури економіки. Але СРСР не міг з цим упоратись.

Окрема проблема з машинобудуванням – більшість його орієнтована на оборонпром, цивільний сектор був застарілий з низькою якістю та ефективністю. Підприємства домагалися фондів на імпортне устаткування так само, як приватні особи шукали імпортний одяг та взуття.

Промисловість загалом користувалася старими технологіями та організацією, які майже не змінилися з часів індустріалізації 1930-х.

У 1990-тих економіка пристосовувалася до ринкових реалій, змінювала власника та менеджерів. І коли все, що могло запрацювало, постали ті самі проблеми: найбільше у світі споживання газу та електрики на 1$ВВП, дуже низькі зарплати, застаріле устаткування та технології.

Основа експорту перших років незалежної України - це сировина та напівфабрикати (метал, аміак, руда, необроблена деревина). Працювали підприємства з випуску будівельних матеріалів, продуктів харчування. Всі ці виробництва мають невелику додану вартість, а великі витрати призводять до зменшення прибутків.

Стало ясно, що без змін структури економіки не обійтися. А для цього потрібні іноземні інвестиції, бо в Україні потрібних технологій немає. А для інвестицій потрібні конкуренція, захист власності, суд, правоохоронна система, зручні регулювальні процедури, тобто необтяжливі та зрозумілі.

Нічого цього Союз не залишив і все треба було створювати з нуля. Не всі цього хотіли. Не хотіли чиновники, бо не бачили ані такої системи, ані свого місця в ній. Не хотіли великі підприємці, бо іноземні конкуренти їм не потрібні. Але ж і виходу не було, інакше країну чекала б катастрофа.

Ріст ринків

Нам пощастило. Наша звичка чекати, що все само-собою розсмокчеться, стала в нагоді. На світовому ринку почалося бурхливе зростання цін на сировину та напівфабрикати. Так конфлікт між потребами країни та управлінськими практиками еліт розв'язався сам собою. Прибутки українських підприємств пішли вгору, стала надходити валюта. Зростала економіка, ріс ВВП, піднімалися зарплати і жири у маслі.

Не можна сказати, що зовсім нічого не робилося.

Так ще до зростання світових цін встигли розігнати колгоспи і ввести подобу приватної власності на землю і за 10 років аграрна продукція стала основою українського експорту разом з металом. Але це також сировинний товар.

Приватні промислові підприємства скорочували витрати сировини та палива, що стали занадто дорогими. Але й аграрна реформа до кінця не доведена, адже повноцінного ринку землі не існує. Це стримує розвиток бізнесу і витрати, наприклад, на 1 тонну металу, хоч і знизилися (подекуди в рази), але залишаються вищими, ніж у середньому у світі.

Але гарна ціна на експортні товари дозволяла не змінювати інститути держави та структуру економіки.

Падіння

Сировинні ринки дуже примхливі, як кажуть економісти – волатильні. Ціни можуть як підніматися високо вгору, так і падати глибоко униз. Так бувало і сотні років назад, і зараз. Цим вони відрізняються від ринку інтелектуальної продукції, попит на яку стабільний, але вона сама постійно змінюється. Хто купуватиме комп’ютери чи побутову техніку 10-річної давнини? А вуглецева сталь випускається сотні років з мінімальними покращеннями.

І от ми дочекалися. 2008 року продзвенів дзвіночок– ціни на сировину впали, але ненадовго - у 2010 повернулися назад. Але у 2012 році зростання припинилося, різко впавши наприкінці 2014-го. Ми слідкували за цінами на нафту і раділи. Але те саме відбулося з цінами на руду та зерно.

А ціни на метал впали ще раніше. В результаті впали наші валютні доходи. ВВП вже у четвертому кварталі 2014 року обвалився на 14%, країна експортує 2/3 від рівня минулого року. Впала гривня, пішли банкрутства, інфляція на тлі заморожених зарплат та інші "радощі" кризи.

Продавати товари, а не сировину

Начебто структура має змінитися? Оскільки ціни на сировину впали, треба випускати більше готової продукції? Але це легше сказати, ніж зробити. Біда ще і в тому, що наші машинобудівні підприємства також мало змінилися.

В часи різкого підйому вони знайшли збут у країнах, так само залежних від експорту палива та сировини, в першу чергу РФ та Казахстану. А зараз потерпають від припинення попиту, бо їх покупці припинили купувати застарілу та не надто дешеву українську продукцію. Та навіть якщо конкурентоспроможна – грошей усе одно немає. В результаті сировина та напівфабрикати залишилися основою українського експорту, просто за неї менше дають валюти.

Подивимося на цифри.

Щоб збільшити графіку, клікайте на малюнки

Доля машинобудування стрімко падає, доля аграрної продукції зростає, все інше коливається на одному рівні. В абсолютних цифрах падає експорт всієї продукції.

Зростає питома вага послуг з переробки з давальницької сировини та IT-послуги, але, по-перше, у 2015 році і вони в абсолютних величинах падають, просто не так стрімко, а, по-друге, їх доля невелика й аж ніяк не перекриє падіння експорту традиційних товарів.

Та більше, серед основних галузей, чия продукція і так має невелику долю доданої вартості, у кризу ще й збільшується доля сировини і зменшується доля готової продукції.

Так серед аграрної та харчової галузей зростає доля зерна, насіння, проте зменшується доля м’яса, крупи, борошна, олії та інших продуктів переробки. Це видно з наведених даних.

У минулі роки ця доля зменшувалася повільно, у 2015 році зменшення прискорилося.

У чорній металургії та сама картина. Залізна руда, чугун та заготівка, готовий прокат, метизи та труби – це послідовні переділи, кількість праці та доля доданої вартості на кожному наступному переділі вища.

І статистика показує, що доля руди та заготівки збільшується, а готової продукції зменшується, вже більше половини експорту ЧМ – це не прокат навіть, а продукт попередніх переділів, який стає прокатом за кордоном.

Доля переділів чорної металургії в експорті продукції 2012-15рр., %%:

Ось дані по середнім цінам українського експорту сировинних товарів, $/т:

З таблиці видно, що ціни потроху знижуватися і раніше, але у 4-му кварталі 2014 року стався обвал, тому середні ціни за рік помітно нижчі, а у 2015 році зниження суттєве. А що з абсолютними показниками?

В абсолютних грошових показниках експорт і зерна, і руди зменшується.

Хоча у натуральних показниках зростає. Тобто, експортуємо більше, а грошей отримуємо менше. Ще раз – ціна падає, а країна експорт збільшує. А що робити? Зовсім без валюти залишитись?

Ціни на зерно впали не так сильно, тому питома вага зерна в експорті збільшилася.

Здавалося, давайте виробляти складну та інтелектуальну продукцію з високою долею доданої вартості. І тут ми наочно бачимо підтвердження теорії інституціоналістів – чим складніше виробництво, тим кращих інститутів воно потребує.

Як все це працювало?

Що відбулося з сировиною та паливом в Україні? Сировину добувають приватні або державні підприємства. Приватні належать або наближеним до влади, або олігархам, тобто людям, які інвестують у владу. Державні контролюються тими самими урядовцями, посади яким купили олігархи і при зміні влади змінюється і менеджмент.

А як з організацією виробництва? Технологія добування мало змінилася з радянських часів, але для впровадження деяких покращень залучаються іноземні кампанії чи окремі фахівці. Саме тому при наших архаїчних інститутах можливо збільшувати видобування.

У виробництві напівфабрикатів самі олігархи. Виробництво також відоме ще з радянських часів, але більш складне. І потребувало модернізації, яка неквапливо відбувалася весь цей час. І дійсно, витрати енергоносіїв суттєво зменшились, хоча й не досягли навіть середніх світових зразків.

А як вони виживають та приносять прибуток? За рахунок зависоких цін на світових ринках і невисоких зарплат.

Українські машинобудівні заводи також належать олігархам, але іноді місцевого ґатунку. Знайти попит на їхню продукцію складніше. Багато заводів просто зупинилися. Але деякі колись знайшли замовлення у РФ та інших екс-республіках СРСР. Бо ті отримували великі гроші від експорту енергоносіїв. Це давало можливість працювати за тими технологіями та з тією організацією, що залишилася з радянських часів. Так само неквапливо удосконалюючи виробництво.

А чи є в Україні справжні організатори виробництва та підприємці, здатні працювати за світовими стандартами, змінюватись під потреби ринку? Певне є. Але вони не можуть тут так працювати.

Організувати нове виробництво

В Україні заплутане законодавство, дикі регуляторні процедури, свавілля чиновників. Вас завжди можуть примусити платити більше податків, оштрафувати, опломбувати ваше виробництво, бухгалтерію, забрати документацію та сервери.

Ви через суд місяцями доводитимете, що не винні. Навіть якщо доведете, збитки ніхто не компенсує, а слідом прийдуть наступні перевіряючи. Або сплатите хабар і платитимете постійно.

У вас великі прибутки? До вас ідуть рейдери і ніхто вас не захищатиме.

Далі у вас будуть проблеми на митниці, при покупці та переказу валюти, слідчі будуть доводити факти ваших порушень та інше. Коротко це все називається трансфертними витратами. Їх доля у витратах українських підприємств дуже велика і перевищує економію на невисоких зарплатах.

Тим, хто може працювати на світовому рівні, не цікаво цим займатися. Їм потрібні інститути, які б їх захищали і давали можливість сконцентруватись на своїй справі.

І навіщо їм Україна, коли поруч є країни з невисокими трансфертними витратами? Ось чому більшість вигідних підприємств належать олігархам або високопосадовцям. Тобто людям, які здатні убезпечити себе від атак як чиновників, так і рейдерів, та застосувати інструменти держави для захисту свого бізнесу.

Нечисленні іноземні інвестиції так само йдуть здебільшого у сировинні галузі і майже завжди у кооперації з українськими чиновниками або олігархами. Якщо інвестує велика корпорація, на сторожі її інтересів стоїть посольство відповідної держави. Всі пам’ятають, як тодішній французький Президент Саркозі домовлявся з Януковичем не трогати Арселор Міттал Криворіжсталь.

Це причина і відсутності іноземних інвестицій, і конкуренції всередині країни. Бо хто не може дійти до високопосадовців, той не конкурує.

Так не тільки в Україні. Ми ж бачили, що сировину добувають навіть у розорених постійними громадянськими війнами країнах Африки. А от високоінтелектуальне виробництво існує у високорозвинених країнах. Бо для них потрібні відповідні інститути.

Позитивний приклад

2012 року 23% машинобудівного експорту складав експорт вагонів. Росія мала нафтодолари і їй було потрібно багато вагонів. Свої заводи не справлялись, тому українські, які залишилися від СРСР, працювали на повну потужність.

Але з початком кризи попит на вагони впав, сьогодні і російські вагонні заводи зупиняються. Український експорт вагонів впав.

Всі розуміють, що вагони – не найінтелектуальніша продукція. Технологія та організація, що залишилась від радянських часів, дозволяла їх виробляти. І належали ці підприємства основним олігархам.

А от минулого року 21% експорту машинобудування прийшлося вже на експорт автомобільного кабелю. Їх випускають нові заводи, побудовані на Заході України великими світовими виробниками цієї продукції для експорту до Європи та інших країн, що виробляють автомобілі (і в РФ також). Цей приклад – дороговказ для зміни структури української економіки з сировинної на сучасну.

Цей майже поодинокий приклад справжніх іноземних інвестицій у кризу витягує наш машинобудівний експорт.

Великі надії покладаються на зростання експорту IT-сектору. Але його недостатньо, щоб перевершити падіння традиційних галузей. Чому? Адже у світі IT на перших позиціях по прибутковості та темпам зростання. А по тим самим причинам – застарілих інститутів.

Чому IT у нас зростає? Бо воно може відокремити себе від держави. Йому не потрібні митниці, його важко опломбувати чи заарештувати товар. Арештували сервер? Ми працюємо на закордонному. Маски-шоу? Ми працюємо дистанційно. Але серйозний бізнес так не звик. Тому в Україну надходить в основному лише сама зарплата. А сам бізнес залишається закордоном. Там клієнти, там інфраструктура і там прибутки.

Часто кажуть: «влада повинна займатися економікою, забезпечувати структурні зміни», маючи на увазі, що бізнес може виробляти лише те, до чого звик – сировину, напівфабрикати, іншу традиційну продукцію. А щоб засвоїти нове, сучасне виробництво, держава має знайти ресурси, дати пільги, найняти фахівців.

Проте сучасне виробництво тримається на конкуренції, на постійних змінах, на попиті. Держава тут мало що може запропонувати, окрім засвоєння бюджетів. Сучасна економіка – це справа підприємців, які здатні конкурувати, пропонувати нові продукти, що знайдуть попит.

Але для таких підприємців потрібні умови. Справа держави – створення інститутів, зменшення трансфертних витрат, створення для таких підприємців сприятливого середовища. І от з цією своєю справою наша держава не тільки не справляється, але й схоже – не знає, що взагалі треба справлятися. Що це – її перша справа.

І головне. Без структурних змін чекати зростання економіки – марна справа. 1-2% збільшення ВВП протягом найближчих років - ось наш прожитковий максимум. Бо сировинні ціни на світових ринках у найближчі роки зростати не планують. А більше продавати немає чого. Так, ми пристосуємося, хтось щось придумає, знайде і 1-2% на рік це забезпечить.

Та для країни, котра лежить на економічному дні, це малопомітно. Великі можливості від євроінтеграції, інтелектуального запасу, що залишився, можна реалізувати лише новими державними інститутами.

металургія агропром економіка криза експорт інвестиції