Закритий доступ. Політичні боси випалюють напалмом не олігархічні партії. Потрібно вимагати чотири реформи
Головна з причин, чому українське суспільство вразливе до мислевірусу «зради» та паніки - відсутність впевненості у незворотності позитивних змін. Адже ми змушені обирати випадкових людей, за якими не стоїть жодна політична партія з історією довіри і чіткими поглядами. Для нормального розвитку потрібні реальні партії. Потрібно добиватися умов, які сприятимуть утворенню цих самих живих партій. Партбоси блокують законодавство, яке зруйнує їхню монополію, а громадськість не звертає на цю проблему увагу, переймаючись чи картою Кока-Коли, чи зайнятим хутором на нейтральній території.
Автор: Петро Буртянський
Реформи різного ступеню успішності «з’їдають» рейтинг влади майже так само, як і відсутність реформ в інших важливих сферах. Та буде гірше. Існує високий ризик, що політики, які замінять нинішню владу, виявляться ще менш «дружніми» до реформ. Вони продовжать заздалегідь приречені спроби «залишити все, як є», за що Україна заплатить дорогу ціну.
Партійний диктат
Внаслідок повалення режиму Януковича українська політична система в основних рисах повернулася до періоду десятирічної давнини. Провідними політичними гравцями знову стали непрозоро фінансовані партії лідерського типу, які проводять політичну мобілізацію у ході дорогих, але беззмістовних виборчих компаній.
Процес ухвалення рішень у них жорстоко централізований. Пересічні партійці чи навіть окремі народні депутати мають простий вибір – або слідувати за керівництвом, або йти геть. Останнє ж має «відпрацьовувати» витрати спонсорів.
Саме тому значне персональне оновлення депутатського корпусу, зокрема за рахунок волонтерів та активістів, і навіть поява нових парламентських фракцій не покращило якість роботи Верховної Ради.
Натомість фракції та депутати вправляються у популістських закликах та заявах. Взаємна нищівна критика «умовно провладних сил» породжує розчарування громадян демократичним процесом узагалі.
Що ще гірше, саме принципи функціонування партійної системи залишаються поза увагою «реформаторів». Проведення дострокових парламентських виборів у 2014 за старими правилами ще можна було пояснити необхідністю компромісу з депутатами часів Януковича, аби переконати їх скласти мандати.
Місцеві вибори 2015: калічний закон
Місцеві вибори - гарна ілюстрація того, як керівники партій дуже дбають про те, аби не виникли створені громадянами, а не олігархами політичні організації.
Але закон про місцеві вибори - 2015 підтримали всі фракції вже нової більшості. Його норми явно спрямовані на збереження існуючої системи та проти нових гравців.
Затягування з ухваленням закону, який набув чинності трохи більш як за 3 місяці до виборів, заважала їм готуватися до проведення кампанії. Депутати підняли прохідний бар’єр, що також не сприяє «новачкам». Виборці, не впевнені, що "новачки" пройдуть, схильні голосувати за менш привабливі для них, але «прохідні» партії.
Монополія партій на участь у виборах до міських, районних та обласних рад змусила місцевих активістів замість створення власних проектів приєднуватись до «розкручених брендів». Депутати хотіли навіть заборонити участь у виборах новоствореним партіям, але цю норму змогли заблокувати покровителі «Укропу».
Після урочистої обіцянки щодо «відкриття» партійних списків фракції коаліції запровадили систему, яка створює лише ілюзію впливу виборців на персональний склад представницьких органів. Мандати розподілялися не за списком, а за результатами, які партія отримала у територіальних округах, до яких було прикріплено кандидатів.
Проте громадяни не отримали можливості обирати поміж кандидатів, висунутих партією. Експерти вказували, що нова виборча система разюче нагадує застосовувану на муніципальних виборах російського Санкт-Петербургу. Коментарі зайві.
Правильний популіст?
Щоправда для справедливості варто додати, що нова Верховна Рада ухвалила закони про державне фінансування політичних партій та посилила вимоги до їх фінансової звітності. Це правильні кроки, але без зміни принципів функціонування партійної системи в Україні вони не матимуть жодного ефекту.
Прихід «міцного господарника» Януковича був закономірною суспільною реакцією на безплідні парламентські чвари та протистояння прем’єрів з Президентом Ющенком. «Повторення пройденого» також приведе до нової «сильної руки», хай навіть у вишиванці. І це ще кращий варіант.
Росія може встигнути скористатися українськими чварами і затягти суттєво більший шматок нашої держави до нового середньовіччя, куди провалюється сама. Мовчимо вже про економічні та соціальні наслідки політичного хаосу.
Навіть ідеальний сценарій за умов збереження існуючої партійної системи – прихід до влади «правильного популіста», має свою ціну. Уявимо приміром, Саакашвілі, який перемагає на виборах під гаслами боротьби з корупцією, після чого, «згодовуючи» народу одіозних персонажів, проводить структурні реформи.
Але навіть позитивні зміни «зверху» будуть пов’язані зі значними негативними наслідками через неврахування місцевих особливостей, прорахунки авантюристів чи некомпетентних осіб у набраній нашвидкуруч команді. Заплативши соціальну ціну за реформи, населення досить скоро підтримає нових популістів, які обіцятимуть «усе те саме, але безкоштовно».
Таким чином, або сам «правильний популіст» стане диктатором, або до влади знову прийдуть опозиціонери - реваншисти. На той час вони, вірогідно, вже не зможуть створити екзистенційної загрози українській державності.
Але наслідком їх правління цілком може стати тривале перебування України у непривабливій ролі політично нестабільної країни з напівзакритою економікою та старіючим населенням.
Потрібно вимагати чотири політичні реформи
Влада зважає на суспільний тиск. Проблема лише у тому, що уяву громадськості збуджує захоплення хутірця у «нічийній зоні», але вона практично не реагує на імітацію політичних реформ. Наслідки останнього несуть незрівнянно вищу загрозу.
На які «критичні точки» треба тиснути?
Перше. Вимагати новий закон про вибори народних депутатів на основі відкритих списків уже зараз, а не у переддень виборчої кампанії. Відсутність авралу не дозволить «протягти» сумнівні новації. У потенційних учасників виборчого процесу буде час підготуватися.
У новому законі потрібно закріпити нормальну європейську пропорційну виборчу систему, у якій виборець підтримує партію та кандидата з представленого нею списку. Ця система передбачає існування регіональних округів, аби громадянин міг обирати приміром з 10 чи, максимум, 20 прізвищ. Регіональні партійні списки покращать шанси місцевих активістів на противагу «спущеним з центру варягам».
Система відкритих списків технічно складніша, має слабкі місця (як от можливі маніпуляції з межами виборчих округів). Але завдяки цій системі партійні боси не зможуть вільно торгувати місцями у списках або роздавати їх унаслідок непрозорих домовленостей. Чимало одіозних персонажів будуть відсіяні виборцями.
Друге. Знизити прохідний бар’єр. П’ять відсотків – чіткий індикатор проблем з демократією у країні. Приміром, саме на цьому рівні він зафіксований у Туреччині.
Світовий досвід (та і результати українських виборів) однозначно демонструють, що три відсотки – оптимальний рівень компромісу між потребами представлення інтересів всіх громадян і обмеженням кількості парламентських фракцій, аби надмірно не ускладнювати формування більшості.
Третє. Забезпечити законодавчі гарантії внутрішньопартійної демократії. У Законі «Про політичні партії в Україні» необхідно передбачити принаймні базові рамки відносин між партійними органами, права членів, гарантії демократичної внутрішньопартійної конкуренції.
Наразі єдине гарантоване право члена партії – у будь-який момент вільно з неї вийти. Внутрішньопартійні процедури визначаються партійним керівництвом у статуті.
Звісно, вони себе не ображають і прописують статути так, щоб ніхто і ніколи не зміг переобрати партійне керівництво. Так, приміром статути партії «Батьківщина» та «Солідарність» передбачають, що з’їзд партії формує вищий постійний орган (Політичну і Центральну раду відповідно). У свою чергу, вони визначають норми представництва на з’їзді та обирають зі свого складу Президію. Зручно, чи не так?
Але ці дві партії принаймні можна критикувати. Решта учасників парламентської коаліції «Європейська Україна» («Радикальна партія», «Народний фронт» та «Самопоміч») просто не вважають за потрібне інформувати на своїх сайтах виборців про процедури ухвалення партійних рішень.
Четверте. Зруйнувати партійну монополію у містах. Це можна зробити, надавши право висувати виборчі списки громадським організаціям. Група активістів цілком може отримати доступ до влади на місцевому рівні, а там здобути політичний капітал для виходу на загальнонаціональний рівень.
Для того, щоб створити партію, треба вже мати чималі організаційні ресурси, аби, принаймні, чесно зібрати на свою підтримку підписи у «двох третинах районів двох третин областей України». Навіть, якщо громадська організація залишиться суто місцевою ініціативою, її діяльність може бути корисною для громади і спонукатиме місцеві осередки партій до більшої активності, зокрема у період між виборами.
Реформи партійної системи не додадуть гривень у державний бюджет чи танків та літаків українському війську завтра. Зате вони суттєво покращать шанси на те, що післязавтра ми матимемо відповідальнішу владу та ефективніше управління публічними справами.
