«Хто всі ці люди?», - головне питання нинішніх виборів.Чому політики мають нас за ідіотів?

З часів перебудови і до кінця 90-х я був активістом, а потім апаратчиком Народного Руху. І на кожних місцевих виборах перед партією поставала одна і та ж проблема: округів більше, ніж наших канидатів. А ще потрібні були людей у виборчих комісіях. Кількість не висунених кандидатів і непокритих контролем дільниць викликали розпач.

Проблему з відсутністю кандидатів вирішували просто: зверталися до більш-менш відомих людей, які більш-менш поділяли погляди й умовляли їх висуватися. Своїх людей у комісії висували тільки там, де розраховували на перемогу. Коли були гроші, наймали випадкових людей, які і контролювали підрахунок голосів випадково.

Коли хтось із таких нерухівців, висунутих Рухом, випадково обирався у місцеву раду, він у кращому випадку грав у свою індивідуальну гру, а в гіршому - переходив на сторону опонентів. Це в кращі часи, коли деребанити бюджет і землю ще не вміли.

Рух так і не вирішив цю свою проблему, розколовся і вмер. Не в останню чергу через те, що фракція у Верховній Раді значною мірою складалася не з партійців, а з «висунутих Рухом».

Рік тому я спостерігав, як одна нова політична партія з адекватним лідером висувала кандидатів у Київраду. Історія повторювалася на моїх очах. Своїх активістів не вистачало і висували тих, кого вмовили, часто випадкових людей, які навіть про свою участь у Майдані розповісти не могли.

Це два приклади із життя реальних партій. Одна вже померла, інша тільки пробує народитися. Подібних організацій є ще декілька в Україні.

Що таке "живі партії", запитаєте ви?

У Великій Британії виборчий округ по розміру приблизно дорівнює українському. «Якщо у вас на окрузі живе 200 – 300 відданих членів вашої партії, вважайте ваш кандидат виграв вибори до парламенту», - вчили колись рухівців партійні функціонери з Консервативної партії Великої Британії.

Звичайно, грає роль і загальнонаціональна кампанія, програма та харизма лідера партії і кандидата. Але якщо у вас немає членів партії, які живуть на окрузі, вам це не допоможе. Ці 200 – 300 активістів беруть у руки листівки і йдуть агітувати. Вони тут живуть і кожен їхній вихід на ринок, пошту, в магазин, паб - це агітація. Вони тут мають своїх друзів, сусідів, родичів.

Ви знаєте хоч одну українську партію, у якої є хоча б 50 активних членів на парламентський виборчий округ? Немає в Україні таких партій. Точніше, в Україні взагалі немає політичних партій, є політичні проекти, які створюються під кожні конкретні вибори, є довготривалі політичні проекти, є дрібні організації, котрі намагаються стати партіями.

І якщо у вас немає вірних партійців, а ви хочете потрапити у владу, що ви робите? Правильно! Вивішуєте свої біг-борди і пишете якусь абстракцію: «Голосуй за мир!», «Винних покарати, поганих - звільнити». Слоган обмежується тільки фантазією ваших політтехнологів. Опоненти роблять те ж саме. Звідси весь цей феєрверк безглуздя на біг-бордах і в телерекламі.

Як функціонує «жива» партія, в якої є 200 партійців на округ? У ній постійна конкуренція: хто очолить осередок, хто стане головою міської організації, хто стане кандидатом у депутати чи на посаду мера. Одного бажання балотуватися мало, доведи однопартійцям, що ти їх не зганьбиш, що за тебе проголосують, що за тебе не соромно агітувати.

Все вирішують партійні активісти, тобто члени партії. Так відсіюються випадкові люди і різного штибу потенційні аферисти та корупціонери, бо не достатньо за три місяці до виборів прийти і сказати: «Я ваш кандидат, ану давай, побігли по сусідах агітувати за мене!».

В період між виборами партійні активісти постійно щось роблять, відстоюють, протестують, вимагають, залучають нових членів і т.п. Якщо їм не давати завдань (на волонтерських засадах, розуміється), то вони розчаруються в партії і більше ніколи не прийдуть у ваш офіс.

Такі випадки я десятки разів спостерігав у Русі: в країні траплялося щось важливе чи обурливе, пристрасті вирують і частина людей записується в партію. «Ми хочемо, щоб такого більше ніколи не було, ми хочемо змінити країну», - кажуть вони. Але після цього їм ніколи ніхто не передзвонював, про них згадували лише тоді, коли в паніці формували виборчі комісії, а людей не вистачало.

Щоб партійна машинерія функціонувала, потрібен партійний бюрократ. Одного на середнє місто достатньо, він у міжвиборчий період не дає активістам розбігтися і нудьгувати. За це отримує зарплату, яку платять із членських внесків або із пожертв.

В такій системі на виборах не вигулькують випадкові люди, тобто вони можуть висунутися, але і медіа, і зацікавлені громадяни знають, що, скажімо від Консервативної партії, яка в місті має сильні позиції (читай: має багато партійців), висуватиметься умовний містер Робін.

Цей Робін не вивішуватиме маячню на бордах, якби і хотів та мав гроші, бо партійці скажуть: нам цей ідіот не потрібен. Партійні активісти - це, як правило, притомні люди, вони приходять у партію, щоб змінювати світ, відповідно вимагають цього і від свого кандидата. Мало того, цей кандидат теж один із них чи навіть найкращий із них, і його мотивація по життю - теж змінити світ чи там своє містечко.

Отже, кандидат змушений пропагувати ідеї, які перед тим, як винести на суд виборців, не раз і не два обговорювалися в партійному середовищі. Завдання ж політтехнологів, які переважно також є партійними функціонерами і постійно працюють на одну й ту ж партію, - пояснити зрозумілою мовою позицію свого кандидата і партії.

Феодальна клоунада

В Україні все перетворюється на фейк. І винен не Думчев. Він просто користується з того, що громадяни не можуть створити «живої» партії.

Як працюють партії в нас? Наприклад, олігарх Коломойський чи Льовочкін вирішив, що йому потрібно провести депутатів у місцеві ради. Він наймає політтехнологів, які вивчають настрої виборців і шукають нішу, "яку можна взяти».

Під цю «нішу», тобто під виборців з певними переконаннями і баченням ситуації, вибудовують концепцію кампанії - придумують слогани, політичну рекламу, дизайн агітпродукції, шукають спікерів, які асоціюються у виборців з обраними меседжами.

Нам пропонують обирати депутатами абсолютно невідомих людей

Політтехнологи або ж люди з оточення олігарха починають шукати по областях васалів, тобто впливових у місті чи регіоні людей, з якими домовляються, що вони стануть керівниками місцевого відділення партії.

Останні формують списки кандидатів. Головний стимул усього процесу – гроші. Васали хочуть розвести свого патрона на «гроші на вибори» й отримати плату від кандидатів за висування, якщо проект має рейтинг.

Варіації хто, куди і кому в цій загальній схемі платить, різні. Головне те, що ні про яких активістів, котрі самі вирішують, кого висувати, а кого ні - не йдесять. Все вирішують гроші та політичні інтереси патрона і васала. Проект закривається чи його рейтинг падає? Для регіонального васала - це не проблема, він шукає собі нового патрона.

До речі, Джефрі Хоскінг у дослідженні «Правителі і жертви: росіяни у Радянському Союзі» стверджував, що радянське суспільство настільки пронизане відносинами "патрон-клієнт", що тільки в межах цих стосунків людина і могла отримувати мінімальні блага. Союз розпався, а модель залишилася, розповсюдившися і на політичне життя незалежної України. Її не змінив і Майдан. Хоча міг.

Чому?

Найбільший шанс створити потужну партію, яка б стала аналогом британських Консерваторів, міг Віктор Ющенко. В його «Нашу Україну» після Помаранчевої революції записувалися десятки тисяч людей.

Та Віктор Андрійович не розумів, що ці люди - його штики й одночасно безцінний актив на багато років. Він думав, що став президентом завдяки біг-бордам і політичній рекламі, тому не займався своєю партією, а ті, хто займався, будували її за описаним вище феодальним принципом.

Після Революції українці не поспішали записуватися в партії до політиків - досвід "Нашої України" і кислі промови відомої трійці на Майдані давалися взнаки.

«Живою» партією була і є «Свобода», їй вдалося неймовірне в українських умовах – вигравати округи завдяки власним активістам. Проте вийти за межі традиційного електорату партії не вдалося.

Намагається вирости до всеукраїнського рівня партія «Демократичний альянс». Здавалося б, для цього є всі передумови: адекватне керівництво, мотивовані члени, нехай невеликий, але успіх на виборах до Київради. Та партія вже котрий рік залишається у статусі дрібних, хоча і перспективних новачків.

Можна написати ще 200 статей про те, що в Україні немає реальних партій і як вони потрібні, проте від цього вони не з’являться. Українці змогли скинути режим Януковича. Змогли організувати постачання Армії в критичний момент, а це вже інший рівень самоорганізації, але все ж не можуть організувати політичну партію.

Можливо, причина в недовірі до слова «політика» чи відразі до слова «партія».

Можливо в тому, що кожен лідер кожної маленької групи не хоче поступитися своїм лідерством, а в партії потрібно-таки виконувати прийняті рішення і не піднімати скандал через будь-яку незгоду.

А може тому, що ми не довіряємо один одному.

Теоретично партію могли створити і дрібні підприємці, які вийшли на свій Майдан, і позапартійні активісти Майдану, які збиралися на Форум Євромайданів, і волонтери, які забезпечували Армію. Але ніхто не зробив. Чому? У мене немає відповіді. «Коли причини визрівають, події відбуваються», - прочитав у якійсь буддистській книзі.

Маю надію, що колись українське суспільство доросте до того, аби створити декілька "живих" партій, котрі витіснять політичні проекти. А зараз нам залишається або робити відчайдушні спроби йти у політику в складі якогось проекту, або сміятися з біл-борд-перформансу.

вибори-15 суспільство політика вибори партії