Чому жінки не можуть робити кар'єру на рівні з чоловіками і водночас бути щасливими у родинному житті (ЧАСТИНА 2)
«Досить дурити себе» - каже жінка, яка залишила свою посаду у владному органі: ті, хто примудряються бути водночас матерями та топ-фахівцями, насправді надлюди, надбагаті або ж самозайняті.
Texty публікують цей важливий текст на противагу неконструктивній дискусії щодо дітонародження та місця жінки у суспільстві - ЧАСТИНА ПЕРША ТУТ
***
Наші любі напівправди
Це можливо, якщо дотримуватися правильної послідовності
Молодим жінкам варто з підозрою ставитися до тверджень на кшталт «Ти можеш мати все, але не все й одразу». Це додаток ХХІ століття до «головної лінії», яку старші жінки пропонують своїм молодшим сестрам. Якщо під цим мається на увазі, що, як сформулювала одна працююча мати, «я буду старатися, думати про довгу перспективу і знаю, що не завжди буде так важко балансувати», тоді це доволі резонна порада. Однак, якщо йдеться про те, що жінка може мати все, якщо вона просто знайде правильну послідовність кар’єри та сім’ї, то це сонцесяйна брехня.
Найважливішою проблемою в контексті послідовності є рішення, коли саме народжувати дитину. Багато жінок-лідерок попереднього покоління - Мадлен Олбрайт, Гіларі Клінтон, Рут Вадер Гінзбург, Сандра Дей О’Коннор, Патриція Вальд, Ненерд Когейн - усі вони народили до 30-ти або зразу потому і це було нормою у 1950-1970-х роках. Дитина, народжена 25-річною матір’ю, закінчить школу, коли матері буде 43: це вік, коли жінка ще повноцінно занурена у кар’єру, має час та бажання для кар’єрного просування.
Щоправда, така послідовність сьогодні втрачає популярність серед багатьох жінок з високим потенціалом і це можна зрозуміти. Тепер люди схильні одружуватися пізніше і навіть якщо ви народили раніше, то можете мати складнощі зі здобуттям докторського ступеня, гарної першої роботи та можливостей професійного росту в ключові перші роки кар’єри тощо. На додаток, ви ймовірно менше отримуватимете, паралельно доглядаючи за дітьми, а отже у вас буде менше можливостей найняти няню, без якої суміщати і поєднувати неможливо.
Коли я була ректоркою, Школа Вудро Вільсона створила програму «Дорога до державної служби», яка була націлена на надання консультацій жінкам, діти яких уже практично виросли, щодо того, як почати працювати у публічному секторі. Багато жінок 40-50 річного віку досі питають мене порад, як «вскочити» в кар’єру. Чесно кажучи, я не знаю, що порадити більшості з них. На відміну від жінок-першопроходиць, які почали свій кар’єрний шлях уже після народження дітей у 70-тих, ці жінки змагаються із молодшими конкурентками. Робота в урядових чи неурядових структурах може бути варіантом, але багато посад для цих жінок уже недосяжні. Особисто я не бачила жінки після 40, яка б успішно долучилась до академічної спільноти або на посаду молодшої партнерки юридичної фірми, - не рахувати ж Аліцію Флоррік, героїню серіалу The Good Wife.
Власне через це так багато жінок мого віку спочатку дають собі раду із кар’єрою, а потім, після 35, народжують дітей. Це щоправда збільшує ймовірність, що вони проведуть довгі роки, наповнені стресом та значними грошовими витратами, намагаючись завагітніти. Я пережила цей жах: протягом трьох років після 35-ти я робила все можливе, аби завагітніти і божеволіла від думки, що я відкладала народження біологічної дитини до того часу, коли вже стало надто пізно. Я народила першу дитину в 38 (і вважала, що мені неймовірно пощастило), а другу дитину - в 40. Мені буде 58 років, коли мої діти стануть самостійними. Це також значить, що пік моєї кар’єри припадає на їхні підліткові роки, коли – послухайте досвідчених батьків - присутність батьків так само важлива, як і в перші дитячі роки.
Багато жінок мого покоління були змушені в період розквіту своєї кар’єри сказати «ні» можливостям, за які раніше вони б вхопилися руками й ногами, та сподіватися, що подібні можливості з’являться пізніше. Багато хто вирішив зробити у власній кар’єрі крок назад, знайшовши роботу консультанта або посаду із частковою зайнятістю, щоб мати можливість більше часу проводити з дітьми (чи літніми батьками), однак переживали, як довго вони зможуть залишатись «поза справами», не втративши кар’єрний капітал, який вони так довго заробляли.
З огляду на орієнтованість сучасної культури праці, я рекомендую спочатку закласти підвалини власної кар’єри та все ж спробувати народити дітей до 35, в протилежному випадку варто заморозити свої яйцеклітини, неважливо одружені ви чи ні. Ви можете бути більш зрілою та менш фрустрованою матір’ю у свої 30 чи 40 і до цього віку у вас також більше шансів знайти постійного партнера. Але правда в тому, що жодна з послідовностей не є оптимальною й обидві вимагають поступок, на які чоловіки йти не мусять.
Ви повинні мати можливість завести сім’ю, якщо ви цього бажаєте, і водночас будувати кар’єру, яку б вам хотілось. Що більше жінок зможе досягти цього балансу, тим більше їх буде на керівних позиціях. Що більше жінок на керівних позиціях, то легше для більшої кількості жінок буде залишатись на ринку праці. Решта статті присвячена тому, як це забезпечити.
Змінити культуру обов’язкової присутності в офісі
В часи адміністрації Рейґана, The New York Times надрукувала історію про страшенно амбітного директора з питань бюджету Діка Дармана: «Панові Дарману часом вдавалося створити враження, що він йшов з роботи останнім з усіх співробітників рейґанівського Білого Дому, оскільки він вішав на стілець свій піджак та не вимикав офісне світло, перед тим, як піти додому». (Дарман стверджував, що йому всього лиш було простіше залишити власний піджак в офісі, щоб вдягнути його зранку, однак знані факти щодо його психологічних маніпуляцій свідчать на користь першої версії).
Культура «мачо робочого часу» - тобто немилосердна естафета, аби працювати інтенсивніше, залишатися на роботі допізна, нерідко до самого ранку, подорожувати навколо світу, включаючи в оплачуваний робочий час додаткові години, надані міжнародною лінією зміни дат – залишається у наш час вражаюче поширеною серед професіоналів. Ніщо так не характеризує вірування, відповідно до якого кількість проведеного на роботі часу збільшує цінність роботи, як культ погодинної оплати праці, що охопив юридичні фірми по всій країні та надає хибні стимули для працівників, які намагаються поєднати роботу і родину. Але навіть у тих сферах, у яких немає безпосередньої винагороди суто за кількість проведених на роботі годин, тиск, спрямований на те, щоб приходити рано, залишатися допізна та завжди бути доступним для зустрічей в офісі в 11 ранку в суботу, доволі потужний. Дійсно, за деякими оцінками, проблема останнім часом значно загострилася: дослідження Центру для американського поступу показало, що в межах країни частка всіх професіоналів, жінок та чоловіків, які працюють понад 50 годин на тиждень, зросла порівняно з кінцем 1970-х років.
Однак більше проведеного в офісі часу не завжди означає більше «доданої вартості» і не завжди призводить до більшої успішності організації. У 2009 році Сандра Почарскі, старша партнерка у Monitor Group та одночасно керуюча тренінгами з організації та лідерства, замовила дослідження у професора Гарвардської бізнес-школи, аби той оцінив фактори, які допомагають або ж перешкоджають кар’єрному зростанню жінок у Monitor. Дослідження виявило, що для корпоративної культури компанії був характерний принцип роботи «завжди в доступі» без належної уваги до його наслідків для працівників. Почарскі зауважила:
«Клієнти завжди на першому місці, і часом тільки робота до перших півнів насправді проводить риску між успіхом і провалом. Однак іноді ми всього лиш бездумно перенавантажували наших працівників без значного, а часом і без жодного покращення результатів. Ми вирішили, що нам потрібні менеджери, які краще розрізнятимуть ці дві категорії та визнаватимуть приховані втрати від припущення «дешевизни часу». Якщо сам цей витрачений час не додає нічого цінного, але водночас змушує талановитих співробітників платити високу ціну і зрештою, звільнятися, коли більше неможливо витримати тиск – що ж, це очевидно поганий результат для всіх».
Мої робочі дні протягом двох років у Вашинґтоні були надзвичайно довгими, незліченну кількість разів я засиджувалася допізна, а кілька ночей спала на дивані у власному кабінеті. Бажання інвестувати свій час, коли робота просто повинна бути зроблена, справедливо є ознакою успішного професіонала. Однак озираючись назад, я мушу визнати, що розуміння того, що я залишатимусь до пізнього вечора, погіршувало мою продуктивність протягом дня, навіть порівняно з деякими колегами, яким вдавалося виконати таку саму кількість завдань і піти додому вчасно. Якби бос Діка Дармана передовсім цінував пріоритетизацію та менеджмент часу, можливо він би знайшов привід вимкнути світло та забрати додому свій піджак.
Подовжений робочий час - це тільки один аспект, і якщо бути реалістичною, часто цього неможливо уникнути. Однак чи насправді потрібно проводити цей час в офісі? Без сумніву, проводити в офісі частину часу дуже корисно. Персональні зустрічі можуть бути набагато ефективнішими, ніж телефонні дзвінки чи імейл-листування, збудувати стосунки довіри та товариськості набагато простіше за спільним фізичним столом, а спонтанні розмови здатні породити і гарні ідеї, і міцні стосунки. Однак, будучи озброєними імейлами, чатами, телефонами та технологією відеоконференцій, ми цілком спроможні створити культуру, в якій офіс буде радше операційною базою, ніж обов’язковим локусом праці.
Мати можливість працювати з дому – ввечері, коли діти вже вкладені спати, чи коли вони хворіють, чи в дні снігових заметілей – може стати ключем для успіху матерів, які отримають змогу вповні виконувати свої робочі обов’язки, не підводячи команду в критичні моменти. Сучасні системи відеоконференцій можуть суттєво зменшити потребу у довготермінових відрядженнях. Ці технології вриваються в наше життя, полегшуючи поєднання робочого та сімейного життя. Згідно з даними Women’s Business Center, 61% жінок-власниць особистого бізнесу використовують технології, щоб «поєднати обов’язки по роботі і по дому», 44% використовують нові технології, або дозволити працівникам «працювати поза офісом чи мати гнучкий робочий графік». Проте наша культура праці досі залишається набагато більше сфокусованою на офісі, ніж слід, особливо з огляду на технологічний прогрес.
Один зі способів змінити цю ситуацію є зміна «визначальних правил», що керують офісною роботою, а саме базових очікувань щодо того де, коли і як повинна виконуватися робота. Як добре відомо економістам-біхевіоралістам, ці базові очікування можуть мати надзвичайно великий вплив на спосіб діяльності особи. З одного боку, організація може дозволити комусь, у кого накладаються робочі і батьківські обов’язки, час від часу замість безпосередньої участі у зборах, долучатися шляхом телефонного дзвінка – це, звісно, краще, ніж нічого. Однак така система може викликати почуття вини у того, хто здійснює дзвінок, та можливо обурення у тих, хто знаходиться в кабінеті. Зовсім іншим рішенням могло би бути, якби організація задекларувала політику, відповідно до якої збори за можливості проводитимуться протягом шкільних годин. Така система могла б нормалізувати участь через телефонний дзвінок у випадку (тепер рідкісних) зустрічей пізно по обіді.
Втілений приклад такої системи діє у британському Міністерстві закордонних справ, тобто в інституції, яку більшість асоціює радше з поважними джентльменами в смугастих костюмах, ніж з прогресивним мисленням щодо балансу роботи і родини. Однак, як і багато інших організацій, Форейн-офіс переймається втратою талановитих осіб з працюючих пар, перш за все жінок. Тому нещодавно вони змінили свою основоположну політику щодо виконання усієї роботи в офісі на таку, яка передбачає виконання деякої роботи поза ним і заохочує працівників вибирати таку роботу. Кара Овен, кар’єрна дипломатка, у минулому директорка Форейн-офісу з різноманітності, яка незабаром стане заступницею посла Великобританії у Франції, пише, що наразі вона вже виконувала дві роботи з дому. Перед тим, як піти у теперішню декретну відпустку, вона, аби мати можливість бути зі своїм партнером, виконувала свою лондонську роботу з Дубліна, використовуючи технологію телеконференцій і підбираючи час поїздок до Лондона так, щоб він співпадав «з ключовими зустрічами, які вимагали моєї присутності (або розмови на каві перед зустріччю), щоб зберігати особистий вплив чи підтримувати мережу особистих зв’язків». Вона пише: «Я виявила, що робота на відстані і в тиші дає реальні переваги при виконанні стратегічної ролі, за тієї умови, що я приклала надзвичайні зусилля, щоб побудувати міцні особисті стосунки з ключовими особами, що приймають рішення». Овен визнає, що далеко не кожну роботу можна організувати в подібний спосіб. Однак вона каже, що, принаймні для себе, спромоглася поєднати сімейні обов’язки з власною кар’єрою.
Зміни базових офісних правил не повинні надавати переваг батькам над іншими працівниками; насправді, якщо впроваджені правильно, вони можуть покращити стосунки між співробітниками, сенсибілізувавши їх до обставин одне одного та прищеплюючи відчуття справедливості. Два роки тому массачусетська фундація ACLU вирішила замінити свою політику дванадцятитижневої «декретної відпустки» на користь «сімейної відпустки», яка надається не лише молодим батькам, а й тим, кому потрібно доглядати за серйозно хворим партнером, дитиною чи батьками. «Ми хотіли впровадити політику, яка б брала до уваги той факт, що навіть бездітні працівники мають сімейні обов’язки», -пояснює директорка Керол Роуз. В основу цієї політики лягло переконання, що «особливе ставлення» до жінок може «мати негативні наслідки, якщо не будуть змінені більш широкі норми, що визначають поведінку всіх працівників». Коли я була ректоркою Вілсонівської школи, я управляла згідно з мантрою «Родина на першому місці» – будь-чия родина – і виявила, що мої співробітники одночасно були продуктивними і надзвичайно відданими.
Жодна з цих змін не станеться сама по собі, а знайти причини відмовитися від них буде доволі нескладно. Однак перепони та інерцію як правило можна подолати, якщо лідери відкриті до переоцінки своїх уявлень про робоче місце. Наприклад, використання технологій на багатьох високих урядових посадах ускладнюється необхідністю надання доступу до таємної інформації. Однак у 2009 році заступник Державного секретаря Джеймс Стейнберг, який бере рівноцінну участь у вихованні двох доньок поруч зі своєю дружиною, зробив надання такого доступу у себе вдома невідкладним пріоритетом для того, щоб він міг залишити офіс у пристойний час та за потреби брати участь у важливих зустрічах через відеоконференції. Не знаю, як багато жінок на подібних посадах наважилися б навіть попросити про це, побоюючись справити враження недостатньої відданості своїм обов’язкам.
Переоцінити сімейні цінності
Хоча роботодавці не мають надавати спеціальні преференції батькам, однак дуже часто вони приховано діють у геть протилежний спосіб, який перешкоджає людині, на якій лежить тягар піклування про дітей, у просуванні по кар’єрній драбині. Багато керівників схильні вважати роботу з догляду за дітьми не такою важливою у порівнянні із іншими видами позаробочої діяльності. Розгляньмо таку ситуацію: роботодавець має двох однаково талановитих та продуктивних працівників. Один тренується та бігає марафони у позаробочий час. Інший доглядає за двома дітьми. Що найімовірніше думає роботодавець про марафонця? Що він прокидається затемна щоранку і бігає 1-2 години перед роботою або ж тренується після довгого робочого дня. Що він залізно дисциплінований та має силу волі, щоб, незважаючи на другорядні речі, виснаження та дні, коли все валиться з рук, рухатися вперед до далекої мети. Що у нього чудові навички тайм-менеджменту, які дозволяють втиснути все вищезгадане до особистого графіку.
Будьмо відверті: чи видається вам, що роботодавець зробить аналогічні висновки щодо матері? Хоч вона теж імовірно прокидається вдосвіта, збирає й організовує дітей, готує сніданок, пакує ланчі, везе їх до школи, планує покупки та інші побутові потреби, навіть якщо їй пощастило мати помічницю по господарству. Приблизно така сама робота очікує на неї і ввечері. Шерил Міллз, невтомна голова апарату Гіларі Клінтон, є матір’ю двійнят, які навчаються у початковій школі. Навіть маючи відданого сімейним справам чоловіка, вона щодня встає о 4 ранку, аби перевірити пошту та відповісти на імейли, поки діти ще сплять. Луїза Ричардсон, нині - віце-канцлер Університету Св. Ендрю у Шотландії, суміщала роботу доцентки з урядування у Гарварді та догляд за трьома малими дітьми. Вона так безжально планувала час, що завжди натискала на мікрохвильовці 1:11, 2:22 чи 3:33, оскільки потрійне тикання в одну цифру займало мінімум часу.
В Елізабет Воррен, яка зараз проводить власну передвиборну кампанію до Сенату від штату Массачусетс, схожа історія. Коли вона мала двійко дітей і часткову зайнятість у юриспруденції, то стикалася зі значними складнощами з тим, щоб знайти час писати дослідження та статті для отримання роботи в університеті. За її словами:
«Мені потрібен був план. Я визначила, що час для писання у мене є тоді, поки Алекс спить. Тож як тільки я його вкладала або він засинав у колисці, я сідала за стіл, аби щось зробити – оформити посилання, почитати, накидати план, щось написати... Я навчилась робити все з дитиною на колінах».
Дисципліну, організацію та значну витривалість, необхідні для того, аби досягти успіху на відповідальних посадах, паралельно виховуючи дітей, легко можна порівняти з бігом 20-40 миль щотижня. Але роботодавці майже ніколи так не вважають, не лише формулюючи власні припущення, але і розглядаючи питання підвищення. Може, це тому. що люди вибирають мати дітей? Люди також вибирають і бігати марафони.
Ну і ще приклад наостанок. Я працювала з багатьма чоловіками- ортодоксальними євреями, які дотримувались Шабату від заходу сонця у п’ятницю до заходу сонця в суботу. Я маю на увазі зокрема Джека Лью, дворазового керівника офісу управління та бюджетування, колишнього заступника Державного секретаря з менеджменту та ресурсів і зараз - голову адміністрації у Білому домі. Дружина Джека жила у Нью-Йорку, коли він працював у Державному департаменті, тож він доволі рано виходив з офісу у посеред дня п’ятницю, аби встигнути на автобус до Нью-Йорка та добратись на таксі до своєї квартири ще перед заходом сонця. Він не працював після заходу сонця у п’ятницю та увесь день в суботу. Усі, хто його знав, включно зі мною, захоплювались його відданістю власній вірі та здатністю викроїти час для неї навіть за умов такої складної і вимогливої роботи.
Але важко уявити, що ми стикнулись би з аналогічним розумінням, якби якась колега-жінка заявила, що вона випадає з роботи від обіду п’ятниці і до кінця суботи щотижня, аби побути з дітьми. Підозрюю, що це трактувалося б як непрофесійність, а також як нав’язування додаткового навантаження колегам. Насправді ж велика цінність Шабату – і для юдеїв, і для християн - саме в тому, що він створює час суто для родини, зі своїми ритуалами та обов’язковим відкладенням будь-якої роботи.
Наші уявлення саме такі: це речі, у які ми віримо і які, однак, не конче є істиною. Однак саме ці уявлення надзвичайно сильно впливають на наші сприйняття реальності та реакції. На щастя, змінити власні уявлення – цілком посильне для нас завдання.
Переосмислити криву успішної кар’єри
Американське визначення успішного професіонала - це той, хто може піднятися професійними сходами далі за всіх за найкоротший час, як правило, досягаючи вершин у віці 45-55 років. Це визначення гарно пасувало для середини ХХ ст. - часу, коли люди народжували дітей у 20 років, працювали на одному робочому місці, йшли на пенсію в 67, а помирали в середньому у 71.
Сьогодні це визначення значно менше відповідає дійсності. Середня тривалість життя для людей у віці від 20 років зросла до 80 років. За умови хорошого стану здоров’я, чоловіки і жінки можуть легко працювати до 75 років. Вони можуть розраховувати на кілька робочих місць і навіть на кілька кар'єр упродовж усього свого трудового життя. Пари одружуються пізніше, народжують дітей пізніше та можуть розраховувати на подвійний дохід для прожиття. Вони цілком можуть піти на пенсію раніше — середній вік виходу на пенсію знизився з 67 до 63 років, але мається на увазі лише «вихід на пенсію» в розумінні отримання пенсійних виплат. Багато людей продовжують свій кар’єрний виступ «на біс».
Припускаючи, що їй дістануться такі неоціненні подарунки, як хороше здоров’я та матеріальні статки, жінка-професіоналка може таким чином розраховувати, що її професійне життя триватиме приблизно 50 років, від 20-25 до 75 річного віку. Розумно буде припустити, що вона буде розбудовувати своє реноме та професійно самостверджуватися, принаймні в її першій кар'єрі, між 22 і 35; мати дітей, якщо вона цього хотітиме - між 25 і 45; прагнутиме максимальної гнучкості і контролю над власним часом протягом 10 років, коли її дітям буде від 8 до 18 років; і вона плануватиме зайняти позицію максимальної влади і вимог до власного часу після того, як її діти полишать власну домівку.
Жінки, які народжують дітей у свої пізні 20, можуть очікувати на цілковите занурення в кар’єру в свої пізні 40, маючи достатньо часу, щоб піднятися на вершину у віці 55-65 років. Жінки, які стають партнерками, виконавчими директорками або старшими віце-президентками, отримують професорську посаду або засновують власну медичну практику до народження дитини в свої пізні 30, повертаються в русло на найбільш затребувані робочі місця практично в тому самому віці.
На цьому шляху жінкам варто думати про шлях до керівних позицій не як про прямий і рівний підйом, а як про незвичну сходову клітину, де час від часу трапляються плато (і навіть спуски), коли вони відмовлятимуться від підвищень для того, щоб залишитися на робочому місці, яке більше підходить для їхньої сімейної ситуації; коли вони залишатимуть владну посаду та проводитимуть рік або два вдома зі скороченим робочим графіком; або коли вони відмовлятимуться від звичного професійного зростання, щоб обійняти на кілька років посаду консультанта або ж працювати в проектах. Я вважаю такі плато «інвестиційними інтервалами».
Ми з чоловіком провели річну академічну відпустку в Шанхаї з серпня 2007 року по травень 2008 року, просто в розпал року виборів, коли багато хто з моїх друзів працювали радниками різних кандидатів з питань зовнішньої політики. Ми оцінювали свій порив частково як «інвестування грошей в сімейний банк», користуючись перевагами можливості провести разом рік в умовах іноземної культури. Але також ми інвестували в можливість для наших дітей вивчити китайську мову та розширити наші власні знання про Азію.
Досягнення професійних вершин радше у 55-65 років, аніж у 45-55, має особливий сенс для жінок, оскільки вони живуть довше, ніж чоловіки. А багато стереотипів про працівників літнього віку просто не тримаються купи. Дослідження, проведене у 2006 році серед фахівців з кадрових ресурсів засвідчило, що лише 23% з них вважають, що старші працівники є менш гнучкими, ніж молодші; лише 11% - що старші потребують тривалішого навчання, ніж молодші; і лише 7% вважають, що старші менш ініціативні.
Те, чи матимуть жінки впевненість у собі, щоб розвивати свою кар’єру за принципом «сходової клітини» , знову ж таки залежатиме від того, як це сприйматиметься. Уповільнення темпів просування по службі, періодичні відпустки, вибір альтернативного шляху в роки критичні для виховання дітей або догляду за батьками - мають стати помітнішими та більш відверто сприйматися як пауза, аніж як сходження з дистанції. (Як обнадійливий знак, книга «Масове налаштування кар’єр» Кетлін Бенко та Анни Вайсберг, видана у 2007 році, де зокрема стверджується, що «кар’єра сьогодні більше не є сходженням по прямій корпоративної драбини, а радше поєднанням підйомів, відхилень вбік та запланованих спусків», стала бестселером за версією газети Wall Street Journal).
Установи також можуть вживати конкретних заходів для утвердження такого розуміння. Наприклад, у 1970 Принстон запровадив політику розширення дозволеного часового проміжку на здобуття професорської посади, що дозволило жінкам-доценткам, які чекали на дитину, вимагати продовження цього періоду на один рік. Пізніше така політика охопила і чоловіків та розширилася на усиновлення. На початку 2000-их дві доповіді щодо статусу жінок-викладачок виявили, що в поточному році лише 3% доценток подавали запити на подовження періоду на здобуття посади професорки. Відповідаючи на одне з питань дослідження, виявилося, що жінки значно частіше, ніж чоловіки, вважали, що подовження передпрофесорського періоду зашкодить кар'єрі доцента.
Відтак, у 2005 році, за президенки Ширлі Тільман, Прінстон змінив свої основоположні правила. Адміністрація оголосила, що всі доценти, жінки та чоловіки, які мають новонародженого малюка, автоматично отримують подовження передпрофесорського періоду на один рік, без жодної можливості відмовитися від цього. Натомість, доценти, що отримали таке подовження, можуть вимагати дострокового розгляду питання надання професорського статусу, якщо забажають цього. Кількість доцентів, які отримували згадане подовження, потроїлася з часу запровадження такої зміни.
Один з найкращих способів міняти соціальні норми у бажаному напрямі - це вибирати та прославляти інакші моделі для наслідування. Губернатор Нью-Джерсі Кріс Крісті та я маємо протилежні політичні погляди, але він піднявся в моїх очах, коли оголосив, що однією з причин, чому він відмовився від участі в президентських перегонах у 2012 році, був вплив, який мала б кампанія на його дітей. Кажуть, що на фандрейзинговій зустрічі в Луїзіані він ясно дав зрозуміти, що не хоче перебувати далеко від дітей протягом довгого часу; згідно з присутнім на заході посадовцем Республіканської партії, Крісті сказав, що «його син [скучив] за ним дорозі за час його триденної подорожі і що йому потрібно повернутися». Він не отримає мій голос, якщо колись таки балотуватиметься на пост Президента, але він, безумовно, отримав моє захоплення (за умови, що він не передумає і не з’явиться у виборчих списках Республіканської партії восени цього року).
Якщо шукати високопоставлену жінку, яка могла б бути моделлю для наслідування, то можемо почати з Мішель Обами. Вона стартувала, маючи таке саме резюме в руках, як її чоловік, але неодноразово приймала рішення стосовно кар'єри, спрямовані на те, щоб дозволити їй займатися роботою, яка їй подобалася, та одночасно бути такою матір’ю, якою вона хотіла бути. Вона перейшла з потужної юридичної фірми спочатку до мерії Чикаго, а якраз перед народженням доньок – до Чиказького університету; це дало їй можливість працювати лише за 10 хвилин пішки від дому. Вона часто публічно розповідала про її свої початкові переживання, що політична діяльність чоловіка негативно відобразиться на їхньому сімейному житті та про рішучість обмежити власну участь в президентській виборчій кампанії, щоб мати більше часу вдома. Навіть ставши першою леді, вона була непохитною у своїх намаганнях поєднувати офіційні обов’язки та час для сім’ї. На неї слід дивитися як на жінку, що працює повний робочий день, але водночас робить дуже помітні інвестиційні інтервали. Її треба наслідувати не лише як дружину, матір та поборницю здорового харчування, але і як жінку, яка мала сміливість і рішучість інвестувати в своїх доньок, коли вони цього найбільше потребували. Вочевидь, ми станемо свідками її блискучої кар’єри, коли вона залишить Білий дім, а її доньки вступлять до коледжу.
Відновити пошуки щастя
Одним з найважчих та найменш очікуваних аспектів моєї подорожі з Вашинґтону стали складнощі усвідомлення, чого ж я насправді хотіла. Я мала можливість залишитися і спробувати домовитися про те, щоб проводити більше часу вдома. Моя родина могла б приєднатися до мене у Вашингтоні на рік; я могла б встановити технологічне обладнання для захисту державної таємниці в себе вдома, як це зробив Джим Стейнберг; я могла б їздити в офіс тільки чотири дні на тиждень замість п'яти. (Хоча ця остання опція все одно не дала б мені багато вільного часу вдома, враховуючи інтенсивність моєї роботи, однак вона дала б мені можливість протриматися на цій роботі ще рік або два). Але я усвідомила, що мені не просто потрібно повернутися додому. У глибині душі я хотіла повернутися додому. Я хотіла мати можливість проводити час зі своїми дітьми в останні кілька років, коли вони ще залишаються вдома, ключових років для того, щоб вони виросли відповідальними, продуктивними, щасливими і дбайливими дорослими. Але це також незамінні роки і для мене, щоб насолоджуватися простими радощами батьківства - грою в бейсбол, фортепіанними концертами, вафлями на сніданок, сімейними поїздками і дивацькими ритуалами. Мій старший син зараз чудово поводиться, але навіть ми з ними переживаємо важкі часи, як це буває зі всіма підлітками, і можливість бути вдома, щоб сформувати його вибори і допомогти йому приймати правильні рішення, дає відчуття глибокого задоволення.
Зворотній бік мого усвідомлення описують роздуми Мацко і Рубін про важливість поєднання різних сторін їхнього життя як 30-річних жінок:
«Якби ми не почали вчитися поєднувати наше особисте, соціальне та професійне життя, то за п’ять років перетворилися б на гнівну жінку по інший бік столу з червоного дерева, яка ставить під сумнів робочу етику своїх співробітників після стандартного 12-годинного робочого дня, перш ніж відправитися додому, щоб поїсти китайської свинини в своїй самотній квартирі».
Жінки теж долучилися до творення фетишу «одновимірного» життя, однак з безвиході. Феміністки першого покоління ізольовували власне особисте життя від свого професійного іміджу, аби бути певними, що їх ніколи не дискримінуватимуть під приводом недостатньої відданості своїй роботі. Коли я була студенткою права у 1980-х роках, жінки котрі саме дерлися кар’єрною драбиною в нью-йоркських юридичних фірмах, зізнавалися, що вони ніколи прямо не вказували, що вихідний їм потрібен для того, щоб сходити з дитиною до лікаря або ж відвідати шкільну виставу, а натомість вигадували набагато нейтральніші причини відсутності.
Але тепер жінки при владі можуть і мусять змінити ситуацію, хоча це і складно. Коли я стала ректоркою Школи Вудро Вільсона у 2002 році, то вирішила, що однією із переваг жінки на цій посаді є те, що я можу змінити правила, якщо відкрито говоритиму про дітей та мої наміри мати збалансоване життя. Отже я закінчувала усі зустрічі на факультеті до 6 вечора, аргументуючи це тим, що я маю повечеряти з родиною. Я також довела відома усіх студентських спілок, що я не вечерятиму з ними, бо мені треба бути вдома з 6 до 8 вечора, однак за потреби я можу прийти на зустріч після 8-ї. Одного разу я також попередила свій Дорадчий комітет, що наступною зустріччю керуватиме мій колега,оскільки я збираюсь поїхати на батьківсько-вчительську конференцію.
Після кількох місяців такої практики, в моєму офісі якось з’явилися декілька схвильованих доценток. «Ви повинні припинити говорити про своїх дітей» - сказала одна з них – «Ви не демонструєте того рівня поважності, який люди очікують від ректорки, і це справляє особливо негативні наслідки саме тому, що Ви перша жінка на цій посаді». Однак я сказала їм, що роблю це свідомо і продовжила в тому ж дусі. Але цікаво інше: поважність і батьківство здавались людям чимось зовсім непоєднуваним.
Десять років потому, коли я маю публічну лекцію чи інший виступ, я зазвичай наполягаю, аби людина, що мене представляє, згадувала, що у мене двоє дітей. Мені здається дивним, коли перераховують наукові ступені, нагороди, посади, але не включають той вимір мого життя, який я вважаю найважливішим і який забирає неймовірно велику кількість часу. Одного разу Секретаря Клінтон у телеінтерв’ю в Пекіні запитали щодо весілля її доньки Челсі, яке саме наближалось. «Це і є моє справжнє життя» - прокоментувала вона. Але я помітила, що чоловіки, які представляють мене на публічних подіях, як правило почуваються незручно, коли я прошу сказати про дітей. Вони часто кажуть: «І вона особливо наполягала на тому, щоб я сказав що у неї двоє синів» - таким чином окремо наголошуючи на незвичності мого прохання, тоді як насправді я хочу зробити посилання на сім’ю рутинними і нормальними в професійному житті.
Це не значить, що ви маєте примушувати колег мі-мі-мішити над фото вашої дитини або слухати ваші розлогі звіти про її успіхи у дитсадку. Це значить, що якщо ви приходите на роботу пізніше, бо саме ваша черга відвозити дитину до школи, то можна чесно про це сказати. Справді, навіть Шерил Сендберґ нещодавно зізналась не тільки в тому, що вона йде з роботи о 5:30, щоб повечеряти з сім’єю, а й в тому, що протягом багатьох років вона не наважувалась назвати справжню причину, попри те, що звісно «допрацьовувала» пізно уночі. Її сьогоднішнє зізнання це справді великий крок у правильному напрямку.
Прагнути більш збалансованого життя не є виключно жіночою проблемою, такий баланс принесе користь нам усім. Бронні Веа, австралійська блоґерка, яка працювала у сфері паліативного догляду, написала у 2011 році книжку «Топ-5 речей, про які шкодують, вмираючи». Вона пише, що найчастіше люди шкодували про таке: «Жалкую, що у мене не було сміливості жити власним життям, а не життям, якого від мене очікували оточуючі». На другому місці – «Хотілось би не працювати так тяжко». Авторка пише: «Я чула це від кожного пацієнта-чоловіка, за яким доглядала. Вони шкодували, що не бачили дитинства своїх діток та мало часу проводили з коханими».
Джулієт Кайєм, яка кілька років тому залишила Департамент внутрішньої безпеки невдовзі після того, як її чоловік, Девід Беррон, залишив високу посаду в Департаменті юстиції, говорить, що їхнє спільне рішення поїхати з Вашинґтону й повернутися до Бостону виникло з бажання працювати над «проектом щастя», маючи на увазі якісне проведення часу з їхніми трьома дітьми. (Цей термін вона запозичила у своєї подруги Ґретхен Рубін, яка написала бестселлер і наразі веде одноіменний блог).
Настав час здійснити загальнодержавний проект щастя. Народжена в Шарлоттсвіл, штат Вірджинія, рідному штаті Томаса Джеферсона та заснованого ним університету, я виросла з Декларацією про незалежність у своїй крові. І наскільки мені відомо, Джеферсон не проголосив незалежність Америки в ім’я життя, свободи і професійного успіху. Давайте заново відкриємо пошук щастя, і давайте розпочнемо з себе.
