Героїзація бійців АТО. Чим менше пафосу, тим краще для солдата

Розберемося спочатку в поняттях та їх сприйнятті. Героїзація (героїзувати) – це наділення героїчними рисами когось, чогось.

Герой - (дав.-гр. ἥρως, hḗrōs — святий, священний, божественний, богатир, звитяжець, витязь) — людина, яка здійснює великі вчинки на благо людського суспільства. У стародавні часи, зокрема в давній Греції, у зв'язку з надзвичайними здібностями, героїв вважали за напівбогів. У наш час героями називають видатних своїми здібностями й діяльністю людей, що виявляють відвагу й самовідданість у бою та праці, людей, які втілюють основні риси певної епохи.

Герої — це ідеальні носії сили й богатирського духу. Вони ідеальні особистості, не підвладні випадковостям середовища й перетворені в пластично цілісні індивідуальності, які завжди на стороні правди та добра.

А що ж вимагає від воїна бойова підготовка?

Бойова підготовка вчить бійця, що ворог - то не людина. Для цих не-людей навіть придумують спеціальні назви.Так, у В’єтнамі американці називали в’єтнамців «гуками», радянські солдати афганців- "духами", наш противник охрестив нас «украми», «укропами», наші війська називають ворога «сєпарами»…

«Знищення ворога» і «вбивство»

Головна мета держави при створенні образу ворога під час війни - це якомога чіткіше розділити поняття «знищення ворога» і «вбивство», щоб перше сприймалося як гідне і як таке, що заслуговує похвали. Це робиться ще й тому, що коли хтось вбиває на війні, відбувається зміна психологічних установок і людині необхідно знайти в своїх діях сенс.

Американський військовий психолог, який вивчає психологію вбивства Дейв Гроссман у своїй книзі "Про вбивство" вказує, що є шість стадій реакції на вбивство в бою:

- побоювання з приводу вбивства,

- саме вбивство,

- почуття ейфорії,

- каяття,

- раціоналізація,

- примирення.

Та оcкільки вбивство абсолютно суперечить нашій людській сутності (тільки 2% людей початково готові до вбивства), потрібно обов'язково знайти виправдання, інакше наш мозок вибере задану за замовчуванням програму - засудження вбивці.

Так, після бою в одних воїнів образ противника більш конкретизується в образ ворога та для інших сімейне фото, яке випадково випало з кишені вбитого противника, може повернути до усвідомлення, що перед ним така ж людина, як і він сам.

Війна - це не романтика

Людина, в якої також є дружина, діти, яка так само відстоює свої погляди, свої цінності. І тут постає в голові питання: «Я на боці добра чи зла?». І кожного разу, натискаючи на спусковий гачок, щоб вбити ворога, воїн вбиватиме частинку себе.

Окрім того, під час бойових дій, особливо коли це стається вперше, психофізіологія, переживаючи величезний стрес, може зреагувати таким чином, що воїну може стати потім соромно за себе.

Бо він, наприклад, плакав чи при вигляді розірваних тіл його могло знудити чи, як кажуть самі бійці, "раптом тепло стало в штанях". Звичайно, що це ніяк не в’яжеться в голові бійця (і не тільки бійця) з образом героя. Адже, як писалося вище, герої не підвладні випадковостям середовища.

Ситуації втрати побратимів, коли військовослужбовець, що вижив, постійно думає про те, що він міг би зробити, щоб так не сталося і не знаходить відповіді. Чи міг би щось зробити, щоб не загинула сім’я з мирного населення? І не отримує відповіді.

Знову актуалізується внутрішній конфлікт із переконанням, що герой обов’язково врятував би, обов’язково щось би придумав. Адже герой ідеальний, герой - це надлюдина, напівбог.

Надлюдина чи просто людина?

Отже. з одного боку ми маємо образ героя – ідеальну особистість, надлюдину, яка не піддається випадковостям середовища і завжди тримає сторону добра, а отже дотримується моральних норм, а з іншого - бійця, що перебуває в реальностях війни.

Де війна брудна, смердюча, з далеко неморальними вчинками, а не романтично-героїчна. І поки ми будемо романтизувати війну та на кожному кроці всім, без розбору, говорити «герой», втискуючи воїна в рамки даного образу, залишаючи при цьому поза ним те людське, яке в нього є, ми будемо провокувати розщеплення особистості.

Так, нам не хочеться вірити у "темну" сторону, приймати її, вона нас лякає і ми заперечуємо її, намагаючись захиститись, заспокоїтися.

Проте заперечення нас не захищає, а навпаки заплутує наші уявлення про людську природу добра і зла, примушуючи нас помилково зараховувати себе до того чи іншого, не допускаючи думки про те, що і добро, і зло можуть вживатися в одній душі.

Приймайте людські слабкості фронтовиків

Постає природнє питання: казати чи все таки не казати захисникам, що вони герої? Моя відповідь: «Так, казати» та при цьому ввімкніть свою чутливість і, відчувши супротив, спробуйте зрозуміти те, що довелося воїну пережити, з чим довелося зіштовхнутися, віднайдіть у собі мудрість допомогти йому знайти смисл у його вчинках і, можливо, вибачити себе.

Адже його вчинки, його реакції – це нормальні реакції на ненормальні події. Кажіть «Герой» по-особливому, менше акцентуйте увагу на особистості, а більше на його вчинках та на своїх переживаннях з приводу цього. Наприклад, скажіть, що мало хто готовий ризикнути своїм життям та здоров’ям заради інших, а він зміг.

Так, на війні часто доводиться робити далеко не благородні речі, та це лише частина війни. Залишається хоч і менша, проте набагато вагоміша частина вчинків (якщо знаєте, які саме, озвучте), які викликають у вас неймовірну вдячність. Вдячність за те, що тут мир, що ворог не йде далі, що є майбутнє у вас та у ваших дітей.

Герой - це лише напівбог, а значить людського в ньому принаймні половина. І важливо, даючи підтримку, дозволити їм не бути ідеальними, приймати їх людські слабкості та підтримати їх у бажанні не завжди знаходитись на п’єдесталі героїчної слави, а інколи спускатись з нього у тінь звичайних буденних справ та стосунків.

Запобігаючи негативним наслідкам героїзації, дозвольте людській частині героя пережити природне горе через те, що він відняв чиєсь життя. Підтримайте його у горюванні. Це теж одна з бід, принесених війною. Наркотики, алкоголь і самогубство - все це спроби уникнути почуття провини, викликані страхом відчути біль і горе. Донесіть до свідомості воїна, що саме по собі горе - це здорова реакція.

Від бійців, які болісно переживають втрату своїх побратимів, можна почути думку: "Якщо я не відчуваю болі, то мені здається, я його забув, що я недостатньо його любив". Так, нам часто здається, що біль - єдиний спосіб висловити любов. Але біль - це не любов. Це просто біль. Горе і траур за тими, кого вбив, за друзями і товаришами, яких втратив, запускають механізм трансформації, який дозволяє солдату знайти мир після битви.

Скорбота за самою своєю природою пов'язана зі спогадами; вона вимагає ще раз пережити важкі моменти минулого і прийняти жахливу правду про те, що довелося бачити, робити (або не вдалося зробити) під час військових дій. І заперечення не допомагає впоратися з ситуацією - ні солдату, ні суспільству.

Окрім реального сприйняття дійсності, а не її заперечення, шляхом позитивної чи негативної дискримінації, суспільству та державі для підтримання адекватної лінії героїзації варто вчасно виплачувати обіцяні кошти захисникам та їхнім сім'ям.

Також необхідно показувати свою причетність до того, що відбувається, взяти хоч би частину відповідальності за вчинки воїна, оскільки саме ми, як суспільство, вклали зброю в його руки і відправили на війну захищати свободу, цінності, ідеали нашого народу.

Так, таку відповідальність взяти на себе важко, та це є необхідністю не лише для військовослужбовців, але й для розвитку держави, народу у поствоєнний період. Власне дотримання цих цінностей та ідеалів теж буде сприяти тому, що військовики будуть відчувати, що їх цінують і поважають як героїв.

Окрім того, є ще один аспект цього процесу, який вже власне не так пов'язаний із внутрішнім сприйняттям самого воїна, як із сприйняттям воїна-героя підростаючим поколінням.

Герой чи слабак?

Боєць, який попав під глобальну героїзацію, але який при цьому надмірно вживає алкоголь (бо має право), агресивно поводиться у громадський місцях (бо має право), може проводити насильницькі дії в сім’ї (а чого його не слухають по першій команді? Він же герой) сприймається підростаючим поколінням як герой і засвоює таку його поведінку, як дотичну до героїзму.

Тому надзвичайно необхідно роз’яснювати дітям, які ще не мають життєвого досвіду і легко піддаються першому враженню, що це примітивна безвольність, елементарна душевна порожнеча і нічого більше.

Це робити нелегко, але робити треба, іншого правильного виходу немає. Романтизація, навіть героїзація поведінки, яка суперечить моральним нормам, – дуже серйозна небезпека, на яку вказував більше ста років тому Чарлз Діккенс. На жаль, у наші дні ця небезпека часто недооцінюється.

Тому наше завдання: замість бездумної, часто формальної героїзації, що ранить, зрозуміти, прийняти і підтримати наших захисників, даючи надію на порятунок. Розділити той тягар пережитого, допомогти відгорювати, відтужити всі втрати, відчувати своїх дітей і не втрачати контакту з ними та цим відновити мир у душах кожного з нас.

травма психологія війна