Дебальцеве: розвели Путіна, як кошеня. Це якщо наша влада мала стратегічний план.
Це звучить, як фантастика: Дебальцеве - наша найбільша перемога. Не у сенсі бойовому, а як люблять писати різні теоретики, у сенсі «військово-політичному». Тобто перемога стратегічна, яка виходить за рамки бойових дій. Обиватель думає, що війна це лише поле бою, наступ, відступ, зараз вивчив слово «котел». Та бойові дії це лише один з інструментів більш глобальної гри, коли вороги пробують поставити один одного в такі умови, коли противник не може робити те, що хоче. Це і називається стратегією.
Автор: Роман Кульчинський
І ми в цьому конкретному епізоді отримали стратегічну перемогу, наголошую лише в епізоді, а не у війні загалом. Українські керівники строго у відповідності до рекомендацій Сунь-цзи «показали фальшивою вигоду» і «були близько, хоча здавалися далеко».
Путін побачив ілюзію легкої здобичі у вигляді Дебальцевського котла. Йому цю ілюзію створили: котел майже замкнувся і до повного оточення рукою подати. Російський лідер з його авантюризмом і, як пише Джеймс Шер, заниженим порогом відчуття небезпеки не міг не клюнути, і він клюнув («показали фальшивою вигоду»).
В передчутті скорого розгрому значних частин української армії, а отже і загрози нових масових заворушень у Києві (Кремль робить ставку на протести в Києві, зміщення президента і як наслідок втрату керованості, а отже легку окупацію «Юго-Востока») він помилився: фактично визнав, що він керує війною і почав переговори зі світовими лідерами.
Чи міг він пробувати замикати котел без цього гучного піару? Теоретично так, але концепція російської стратегії полягає в максимально гучному інформаційному супроводі військових дій. І переговори у форматі чотирьох такий піар давали. Так він клюнув другий раз. До того ж відмовлятися від переговорів у цей момент означало показати офіційну незацікавленість у припиненні кровопролиття, чого Кремль на словах перед західною публікою уникає.
Путін, впевнений у тому, що переможців не судять і у лякливості Заходу (останнє один з ключових засновків російської стратегії у цій війні) ішов у ва-банк: говорив про мир і демонстративно атакував у Дебальцеве.
В разі удачі він отримував: перше - деморалізацію ЗСУ, бунти в Києві, друге- ще один аргумент і для європейців і для українців на користь того, що з Росією краще не воювати. Згадайте, заготовлені смс-ки нашим воїнам з пропозицією здаватися відразу після Мінська.
Після деморалізації України Меркель з Орландом проковтнули б усе, їм - чим менше мороки тим краще. А якщо немає кого захищати, то й камінь з плеч. І хіба хтось колись згадував про попередні домовленості після військової перемоги?
Але ілюзія котла була лише ілюзією. Лещата не замкнулися, і дорогу по якій з трудом доставлялися боєприпаси легко розблокували при виході із плацдарму («були близько, хоча здавалися далеко»). Утримувати місто далі було небезпечно і у цій грі ми теж ризикували.
В результат ми добилися, двох речей. Перше показали, що це війна не з сепаратистами, а з Росією і Путіним (для Заходу це далеко не очевидні речі, однин з елементів гри Путіна до Дебальцевого -маскування своєї участі). Ми створили ситуацію, коли картяр добровільно показав усім свої краплені карти.
Друге продемонстрували західним лідерам, що дипломатичні зусилля марні і значно ускладнили аргументацію чому не варто давати Україні зброю. Зрештою це сказав сам Порошенко. Фактично спектакль розігрувався для Обами.
При цьому, в якості побічного ефекту, ми утримуючи позиції перетворили Дебальцеве на м’ясорубку для російсько-сепаратистських військ. І ми маємо збережені війська.
Зверніть увагу: Путін багато говорив про війну в Україні, поки вірив у котел, тепер коли наші війська організовано вийшли він мовчить.
Наші на виході з Дебальцевого
Так бійцям було важко, так були втрати, так їх поставили на грань смерті, є загиблі. Ілюзія легкої перемоги мала виглядати правдоподібно. Але це війна, пожертвувати бійцями заради введення ворога в оману звичний прийом. «Батальйони просять вогню», - гарний фільм на цю тему.
Якщо вищеописане припущення, правда,то хтось із українського керівництва, чи з його радників геніальний стратег. Хто це не відомо. І добре, що не відомо.
Та уся ця красива теорія має вузьке місце: весь нинішній успіх -випадковість, вдалий збіг обставин, фортуна, історична закономірність за якою остання імперія мусить програти війну і розвалитися і ніякого стратегічного плану в нас не придумали. В цьому випадку мораль наступна: переможна війна із сильнішим противником ведеться, як описано вище: із фальшивими випадами, із створенням облудних вигід противнику, зі створення ілюзії слабкості, там де сила і сили там де її немає, з сюжетом який одночасно розгортаєтсья на усіх фронтах: військовому, дипломатичному, економічному, інформаційному і так далі.
Правди про істині наміри, дії, плани українського командування під час Дебальцевської дуги ми не дізнаємося ніколи, хіба що хтось із керівників у глибокій старості напише мемуари. Та й то в них не відрізниш суб’єктивну оцінку від реальних подій. Адже «правда, яка сприймається, як обман – ось істинний обман».
