Наш шлях – війна. Але наступати ще зарано

Офіційно не названа, але від того не менш смертоносна війна на Донбасі викликає гостру емоційну реакцію та прагнення швидко припинити щоденний жах очікування нових жертв та руйнувань.

Одні вимагають рішучого наступу, ігноруючи той факт, що жоден бойовий дух бійців не змінить реальності чисельної і технічної переваги супротивника, до угруповання якого необхідно додати підрозділи регулярного російського війська, розгорнуті на кордоні з Україною.

Інші готові «виключити» «ДНР/ЛНР» з України, не звертаючи увагу, що війну проти нашої держави ведуть не Захарченко та Пушилін, а Кремль. Російська влада (яку не варто зводити лише до Путіна) вимагає від нас не частину території, а лише капітуляції - делегування їй права вирішувати як розвиватиметься вся Україна до станції Чоп включно.

Вистояти у боротьбі з сильнішим супротивником цілком можливо, але тільки за умови готовності дивитися в обличчя нехай навіть невтішній реальності. Усвідомлення можливих варіантів розвитку подій має не дозволити українському суспільству впасти в розпач від окремих поразок чи зневіритися після того, як тактичні військові успіхи не забезпечать одразу омріяний мир.

Практика інших країн свідчить, що війна із сепаратистами, припиняється у трьох випадках: 1. якщо конфлікт «заморожується», 2. бунтівний регіон повертається під контроль центру по мирній угоді, яку визнав світ, 3 самопроголошена республіка ліквідовується військовою силою.

Мабуть лише найбільш ідеологічно витримані прихильники «Русского мира» можуть сподіватися, що «ДНР» та «ЛНР» повторять успіхи Косово (яке визнали 108 держав) чи Тайваню (який є активним учасником міжнародної співпраці де факто, хоча його незалежність офіційно визнає лише 21 держава).

Більш того, навіть можливість для ДНР-ЛНР більш–менш стабільного існування « впродовж тривалого часу як у випадках Північного Кіпру, Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії чи Нагірного Карабаху викликає серйозні сумніви.

Йдеться, насамперед про неспроможність частини старого промислового регіону з численним населенням з високою часткою непрацездатних забезпечувати хоча б своє утримання. До проблем самопроголошених «республік» додались наслідки бойових дій та масовий відтік біженців, зокрема підприємців та найбільш кваліфікованих кадрів.

Шляхом Придністров’я не підеш

Придністров’я – найближчий аналог до «донбаських республік» (промисловий регіон з русифікованим населенням) на початку свого «незалежного» існування нараховував приблизно 800 тис. жителів (у порівнянні принаймні з трьома млн. на підконтрольних бойовикам територіях сходу України), потенціал виробничих потужностей був у значно кращому стані, збройний конфлікт не був пов'язаний зі значними жертвами та руйнуваннями.

А ще, користуючись обставинами розпаду СРСР, слабкістю новостворюваних молдовських державних інститутів Придністров’я до 2006 (!) року вільно здійснювало експортно-імпортні операції від імені Молдови, але без її контролю.

Звичайно, Росія може на якомусь рівні утримувати захоплені бойовиками анклави тривалий час. Але у Кремлі розуміють, що таким чином вони у меншому масштабі (замінивши соціалістичні країни сепаратистськими утвореннями) рухаються курсом пізнього СРСР, поглиблюючи власні економічні проблеми допомогою сателітам.

Крім того, без визнаного Заходом врегулювання конфлікту на Донбасі сподіватися хоча б на ослаблення тиску на російську економіку не доводиться.

Модель Боснії і Герцеговини не для нас

Саме тому глава МЗС Сергій Лавров виступає палким захисником територіальної цілісності України, намагаючись «увіпхнути» «ДНР/ЛНР» в Україну, забезпечивши здійснення її «федералізації» з «рівноправним голосом всіх регіонів». Прецедент об’єднання в одній державі вчорашніх смертельних ворогів є. Це Боснія і Герцеговина.

Дейтонські угоди 1995 р., уможливили припинення кривавого багатостороннього збройного конфлікту у цій країні 1991 – 1995 років між сербським, хорватським та мусульманським населенням, які сформували невизнані республіки, за втручання Федеральної Республіки Югославія, Хорватії, добровольців з ісламських країн.

Формальному підписанню угоди передувало досягнення згоди між країнами Заходу та Росією, яка підтримувала сербів, а також нанесення ударів по сербських силах авіацією НАТО.

Водночас, у результаті цих угод Боснія і Герцеговина була сформована фактично як багаторівнева конфедерація, де дуже широкий ступінь автономії мають Федерація Боснії і Герцеговини (хорвати і мусульмани) та Сербська Республіка, а також окремі муніципалітети у їх складі. З хорошого про цей досвід можна сказати лише те, що було забезпечено збереження миру.

Проте складна політична система породжує розквіт корумпованої бюрократії, яка блокує будь які ініціативи крім спрямованих на зміцнення власного статусу. Масова бідність та безробіття, втрата надій на позитивні зміни призвели до масових протестів у країні навесні минулого року, які переросли у сутички з поліцією та підпали адміністративних будівель.

Показово, що подібний до боснійського спосіб вирішення конфлікту (розроблений ООН план формування конфедерації з двох частин острова) відхилили під час референдуму 2004 р. жителі Кіпру, у той час як жителі «Турецької Республіки Північного Кіпру» його підтримали, приваблені перспективою спільного входження до складу ЄС.

У випадку України наслідки її «боснізації» матимуть ще більш руйнівний характер, адже на відміну від Югославії Мілошевича Росія Путіна має суттєво вищий потенціал для втручання у справи сусідньої країни, державність якої розглядає як екзистенційну загрозу.

Війна. Іншого шляху немає

Фактично можна стверджувати, що згода на російські вимоги означатиме не завершення війни, а її перенесення в інших формах у наразі стабільні регіони України, не кажучи вже про неминучий економічний крах через відсутність реформ.

Росією фактично відкинутий запропонований Україною та закріплений у Мінських домовленостях компроміс – спеціальний статус контрольованої сепаратистами частини Донбасу, подібний до китайського принципу «одна країна – дві системи».

Як тільки Росія зрозуміє, що програла війну за ВСБ Україну, вона зіллє ЛНР і ДНР

Кремль сподівається, що триваючі бойові дії на сході дозволять примусити Україну до капітуляції або їх побічні економічні та соціальні наслідки спровокують її саморуйнування. Тож не маємо іншого вибору, як триматися, і намагатися стати сильнішими, аби позбавити противника сподівання, що наступна введена у бій батальйонна тактична група виявиться вирішальною.

Росія відступає, ми – наступаємо

У той момент, коли спроби посунути лінію розмежування припиняться, інструментальна цінність «народних республік» для Кремля суттєво знизиться.

Через певний період (скоріш за два-три роки) він втратить стимули, а за оптимістичного для нас сценарію – і можливість втручатися, коли Україна здійснить військову операцію з відновлення контролю над територією Донбасу, так само, як Федеральна Республіка Югославія «проковтнула» ліквідацію Сербської Країни хорватським військом у 1995 році.

Проте, якщо український наступ розпочнеться раніше цього моменту, у результаті можемо повторити не хорватський, а грузинський досвід 2008 року.

Можливим індикатором готовності росіян не втручатися стане виведення з Донбасу регулярних підрозділів російської армії та значне обмеження військової допомоги незаконним збройним формуванням «народних республік». Без цієї мінімальної умови надто великий ризик того, що спроба визволення захопленої української території закінчиться лише великими втратами серед наших бійців та мирного населення, а можливо і розширенням зони конфлікту.

З іншого боку, сподіватися на відновлення контролю над територією «народних республік» мирним шляхом, приміром через політичні домовленості з «пост-путінським» російським керівництвом, марно.

Породженні війною ватажки бойовиків за будь яких умов отримуватимуть ресурси для збереження своєї влади (хоча б через розграбування гуманітарної допомоги та контроль потоків контрабанди), у той час, як мир означатиме для них у кращому випадку амністію.

Населення не спроможне самостійно позбавитись від самопроголошених «захисників», готових без вагань застосувати зброю. Це доведеться зробити українським солдатам.

концепція майбутнє війна стратегія