Білоруська література. Анатомія ватного світу: повість Альгерда Бахаревіча Сорока на шибениці
Білоруські патріоти вшановують пам'ять Кастуся Каліноўскага і мріють про свободу і про національне відродження, але вони, на жаль, поки що не становлять більшості населення Білорусі. Натомість, дуже багато білорусів живуть у звичайній пост-совковій реальності. Вони говорять російською чи трасянкою, сумують за радянським минулим і цілком задоволені лукашенківською стабільністю.
Бахаревича читав Євген Лакінський
Їх не цікавить ані БНР, ані Вітовт Великий, а будь-яка білорусизація здається чимось зайвим чи навіть ворожим. Серед таких людей багато таких, кого зараз прийнято називати "ватниками". Вони були ідеальним об'єктом для лукашенківської пропаганди, а зараз легко потрапили на гачок російських ЗМІ. Деякі з них навіть вже б'ються на боці "ДНР". Хто вони і чим живуть?
Письменник Володимир Козлов ("Гопники", "Школа") розповів про життя підлітків з робітничих кварталів Могильова наприкінці 80х років. Він, зокрема, сам того не усвідомлюючи, майстерно описав поступову русифікацію вчорашніх селян: батьки і бабусі говорять білоруською чи трасянкою, а діти - повністю російськомовні - зневажають "колгоспну" мову. Але по-перше, Козлов пише переважно про юних хуліганів, а по-друге, розповідає про події 25-річної давнини.
Значно пізнавальніше почитати сучасного білоруськомовного письменника Альгерда Бахаревіча. На відміну від частини патріотичних мрійників, Бахаревіч не занурюється у альтернативний світ світлого минулого чи майбутнього. Він малює навколишнє повсякдення, щоправда у сюрреалістичному ключі. Його твори - їдкі карикатури на навколишнє суспільство.
Так, у повісті "Кляті гості столиці" Бахаревіч глузує зі всіх і всього: з лукашенківських ЗМІ ("Газета №13"), з лубочних радянських композиторів ("Іван Хруль"), з безпорадної патріотичної інтелігенції ("спадар Яська"), з радикальних націоналістів ("Белтер'єри"), з лицемірства (пост)радянських ритуалів і з пропагандистських штампів. Повість вийшла водночас весела і філософська.
Але вже наступна книжка, "Сорока на шибениці", повністю присвячена "ватному" світові. Лукашенківська Білорусь постає вже не "театром абсурду", а добре зорганізованою системою. Ця система цілком влаштовує більшість героїв повісті, а усе, що в неї не вкладається, вони називають "фашизмом".
Героїня - молода дівчина на ім'я Вероніка з робітничого селища під Мінськом (назва, звісно, символічна). Селище називається "Сьвет" (Світ) і ніби символізує світ героїні і її оточення. З дитинства вона вбирає у себе всі упередження свого середовища.
Мешканці цього Світу радіють, що у країні є влада і "порядок"; всі хто проти "влади та порядку" для них "фашисти". "Фашистами" герої називають усіх, хто не вписується у їхню модель світу: від дрібних злодіїв, до учасників демократичного руху. Зрозуміло, що головні "фашисти" - білоруські опозиціонери. Демократичні гасла - навіть "Покласти кінець фальсифікаціям!" - теж сприймаються як "фашистські": народ їх не розуміє і не хоче розуміти. Період відносної свободи - до приходу Лукашенка до влади, це для них "часи, коли фашисти ледь не захопили владу". Білоруська теж сприймається як "їхня фашистська мова".
Вероніка теж у все це вірить і виростає повною "ватницею". А проте вона симпатична людина. Ми бачимо її життя майже від початку. Перші дитячі спогади, коли увесь світ здається чарівним і цікавим. Перші проблеми і страхи. Відносини зі старшим братом. Закоханості. Домагання чоловіків. Сексуальний досвід.
Бахаревіч показує Вероніку геть не ідеальною - зі всіма комплексами, сумнівами, помилками, невпевненістю у собі. Але, може, саме цим героїня і приваблює - читач навіть ризикує у неї закохатися. У одному лише не сумнівається Вероніка: у правоті Влади і у шкідливості "фашистів" (себто всіх опозиціонерів взагалі).
Працює Вероніка і державній організації, що керує системою "ВКЛ" ("віртуальныя канцлагера"). ВКЛ - відносно комфортабельні зони, куди влада зсилає усіх незгодних з системою ("фашистів"). "Населення: коло десяти мільйонів людей, - пише Бахаревіч про свою Білорусь, - якщо не рахувати мешканців отих наших знаменитих ВКЛ. ... Населення, знов-таки виключаючи тих, хто відпочиває у ВКЛ, впевнено, що розмовляє по-російски." Важко вигадати кращу назву для "віртуального концтабору для опозиціонерів". Адже ВКЛ - це також Велике Князівство Литовське, яке білоруські патріоти вважають золотою епохою своєї країни, втраченим шансом на європейський розвиток. Патріотичні білоруси мріють про ВКЛ, про демократію, про європейськість, а влада ніби закриває їх у "віртуальний концтабір" власних мрій, де можна спілкуватися з однодумцями, а також "грати у футбол, і дивитися телевізор, і навіть заключити шлюб, і навіть займатися політичною діяльністю у межах установи." Решта населення не розуміє "фашистів" з "ВКЛ" і ставиться до них вороже. Вероніка щиро їх ненавидить.
Організація, де Вероніка бореться з "фашизмом" - нудна бюрократична установа, з дрібними офісними інтригами, "правильними" гаслами і не менш "правильними" офіційними розвагами (гра у "Що? Де? Коли?" проти міліції). Але Вероніці цей світ здається чарівним і дуже важливим. І саме там вона закохується у "Нього" - дуже "позитивного" молодого начальника (який старанно приховує садистські нахили).
Середовище визначає уяви Вероніки про справедливість. Солдат побив ногами літню опозиціонерку? Так він же такий молодий, майже ще хлопчик; а вона - стара неприємна "фашистка". І коли солдатика виправдовують завдяки лжесвідченню Вероніки, дівчина відчуває, що "хоч трошки відновила у світі справедливість".
У "ватному" світі Вероніки опозиціонери не мають жодних шансів. Їхні аргументи ніхто не почує і не зрозуміє. Їхня агітація немає сенсу. Усе що залишається - або переселятися за кордон, або жити у постійній "внутрішній еміграції" - віртуальних концтаборах/мріях про ВКЛ.
Відчувши це, купка молодиків вирішує взятися за зброю і боротися з режимом всупереч всьому - зокрема й всупереч пересічним лояльним громадянам. Вони називають себе "Месники" і вирішують не щадити ані себе, ані інших. Але все, чого вони здатні досягти - вбити першу ліпшу чиновницю, наївну Вероніку, яку й без того збиралися звільнити з роботи.
Кінець Вероніки підкреслює безвихідь ситуації: здається, ніщо не здатно повпливати на "ватний" світ. Проте, повість написано у 2009. За 2014 останній рік геополітична ситуація істотно змінилася, а у 2015, можливо, зміниться ще більше. Хто знає, як складеться доля світу Вероніки у нових умовах?
Як і більшість сучбелліту, книжку можна легально і безкоштовно скачати на сайті kamunikat.org.
