Наступного навчального року не буде... Виші потрібно скорочувати, там немає кому вчитися. (ЧАСТИНА 1)

Запитання: Що ви збираєтеся прочитати влітку?

Відповідь: Журнал.

Запитання: Чи є у вас «кумири»?

Відповідь: Сталін, Троцький, Путін, Петр І.

Запитання: Куди бажаєте влаштуватися на роботу?

Відповідь: У міліцію.

Це не жарт. Це – цитата з анкети. Наприкінці минулого навчального року я анкетував своїх студентів.

"Читаю спортивні сайти і "Код да Вінчі"

Мені просто було цікаво дізнатися, з ким я працюю. Навіщо вони вступили на історичний факультет? Чи їхній вибір фаху не є випадковим? Зрештою – чи цікава їм історія?

Це був другий курс. З потоку у анкетуванні взяли участь 57 чоловік. Анкета була анонімною, а відповіді – доволі відвертими. Очевидно, це опитування не є репрезентативним. Це – ілюстрація.

Власне, хотілося порівняти відповіді на прямі запитання щодо декларованих мотивів із справжніми інтересами моїх студентів, які легко виявити, запитуючи про їх зацікавлення.

Три чверті моїх студентів (42 з 57) на запитання про причину вступу на історичний факультет відповіли просто і невибагливо: «подобається історія» або щось дуже подібне. Я почуваюся трохи доктором Хаусом, але мушу зазначити: вони брешуть. На щастя, не всі.

У блоці запитань про інтелектуальні зацікавлення-уподобання було кілька різних формулювань, які стосуються читання.

Я просив назвати п'ять книжок, які були прочитані за власним бажанням. Запитання до того ж не передбачало жодних обмежень у часі. Інше запитання вимагало назвати п'ять книжок, які були куплені респондентами за останні три місяці. У третьому запитанні цього блоку йшлося про плани щодо читання влітку.

Я не дуже сподівався, що серед книжок, які були прочитані за власним потягом, будуть переважати саме спеціально-історичні, але гадав, що будуть хоча б присутні романи та науково-популярні роботи на історичну тематику.

Приблизно так виглядають життєві пріоритети багатьох студентів

Але 43 моїх респонденти (ті ж три чверті, яким «подобається історія») не згадали жодної історичної книжки!

Наступний парадокс цього опитування: за останні три місяці не купували спеціальну літературу «тільки» 37 чоловік. Але чому вони тоді її купують і не читають?!

48 з 57 опитаних студентів історичного факультету влітку не планували читати про історію нічого.

35 чоловік взагалі нічого не збиралися читати, або не змогли назвати, що саме читатимуть. «Що-небудь за настроєм» - саме такий вигляд це мало у анкетах.

У структурі читання моїх студентів переважає художня література. На першому місці – бестселери та жіночі романи (студенти згадали їх 93 рази – майже половина від усього неспеціального читання).

Серед згадок на першому місці – «Код да Вінчі» Дена Брауна, серед української літератури (несподівано для мене) – «БЖД» Сашка Ушкалова.

Чверть згадок припадає на класичну літературу з шкільної програми. Решта згадок – неісторична навчальна література, атласи та різножанровий непотріб.

Загалом 57 моїх студентів за останній час купили 93 книжки, що в середньому виходить трохи більше ніж по півтори книжки на брата. Але є одне «але»: 20 чоловік (35%) не купили жодної книжки. Дехто навіть пояснював, чому не читає: «не вистачає часу». Більш того, одна студентка навіть пояснила чому не вистачає: «готуюся до весілля».

Я спочатку сприйняв це як жарт – «не хочу учитися, а хочу…» Далі – за текстом. На що витрачається час моїх книгофобів, я так і не зрозумів: половина з них не назвала і жодного хобі!

Відома теза: нова генерація не читає – вона користується інтернетом. І це не є правдою! Половина опитаних стверджують, що в очі того інтернету не бачили! Решта згадала сайти-пошукачі та поштовики, соціальні мережі, та інші - переважно спортивні - сайти.

Спеціалізованими історичними інтернет-бібліотеками користуються 4 моїх студенти. Новини очевидно їх всіх взагалі не цікавлять: НІХТО не згадав жодного сайту інформагентства, якоїсь першої-ліпшої української правди чи кореспондента!

Як виглядають "інтелектуальні лідери"

Нарешті - добра новина: лише 11 чоловік не читають жодних газет. Очевидно, вони є послідовниками професора Преображенського. Погана новина: ті, хто читають – читають жовту пресу i розважальні дайджести. Громадсько-політичну пресу читає 5 студентів з 57 (менше 10%): троє – «Факти», двое – «Дзеркало Тижня».

Більшість анкет розподілилася між двома полюсами: «інтелектуальних аутсайдерів» є стільки ж, скільки і «лідерів» - по 4 душі.

Анкети «аутсайдерів» практично нема сенсу аналізувати: вони – дзеркало байдужості. Що збираєтеся прочитати влітку? - Що-небудь … Який журнал/газету купуєте регулярно? - Нікакую… Назвіть причину, чому вирішили вступити на історичний факультет. – Подобається історія… Жодних кар’єрних амбіцій, жодних планів щодо подальшого працевлаштування! Для чого Ви здобуваєте вищу освіту? – Надо.

«Лідери» втішили більш-менш пристойним рівнем читання. Цікаво, що історія для трьох із цієї четвірки є чимось більшим, аніж навчальною дисципліною - їхні хобі теж пов’язані із історією, до того ж ці студенти мотивовані перспективою працевлаштування за спеціальністю.

Але навіть ця «блискуча четвірка» у списку літератури не згадала жодної історичної книжки, яку б можна було б охарактеризувати, що вона – на вістрі сучасної історичної думки.

Список історичних сайтів (шість сайтів на чотирьох), очевидно, також можна продовжувати. Жодний не купував спеціальних періодичних видань, та й «Дзеркало» читає лише один з четвірки! Тобто всі вони є «зірками» тільки на загальному тьмяному тлі.

Отже, що ми маємо «у сухому залишку»? Між декларацією «подобається історія» та дійсністю – глухе провалля. Реальні життєві зацікавленнями є дуже далекими від навчальної спеціалізації. Маємо нехіть до читання. А ще - химерне поєднання низького рівня ерудованості, небажання працювати над собою та розмитих кар’єрних планів із прагненням бути успішними.

Більшість не змогла назвати людей, яким би хотіла наслідувати. Цитата про Путіна та Сталіна – на щастя, є виключенням. У цього покоління нема кумирів. Може саме тому, що не читають?

Останнім я задав таке питання: Якщо Вам сьогодні запропонують високооплачувану роботу, чи готові Ви завтра кинути Університет? Десятеро відразу сказали «так». Дюжина респондентів завагалась. Але решта 35 сказали тверде «ні»! Знову брешуть? Цього я не досліджував.

Вже кілька років я спостерігаю сумну тенденцію. Студенти перестали дискутувати на семінарах. І не змагаються один з одним. Йде «посіріння» студентства. Їм нецікаво. І тому вони – нецікаві.

Я б волів, аби ці висновки стосувалися тільки одного курсу на одному факультеті одного з університетів нашої країни.

Судячи з бесід із колегами із інших регіонів, українські студенти є однаковими повсюдно: Схід і Захід – разом. Але і там, і там колеги відзначали цікаву річ: відбулося розшарування студентів на тих, кому «нічого не треба», і тих, хто має грандіозні амбіції, знання кількох європейських мов, ерудиція і талант яких інколи викликають навіть певний острах.

Утім, таких «звірів» дуже мало. І водяться вони не у кожному лісі.

Планета НАУКМА: за ненавмисний плагіат - 0 балів

«Привіт! З якого дуба ти впала, аби читати Рембо англійською?! В оригіналі що – клепки не вистачає?» – То якийсь хлопець, на вигляд не старший третього курсу, кпинив свою приятельку. Кпинив на непоганій англійській із активним використанням сленгу.

Дівчина із товстелезним томом поезій Рембо в руках віджартувалася. Звичайно, теж англійською.

Я спостерігав за діалогом із захватом: це не був факультет якої-небудь іноземної філології. Ми всі чекали на початок лекції легендарної Наталі Яковенко в коридорчику біля розкладу кафедри історії у Києво-Могилянській Академії.

Розклад теж був вартий того, аби тут його зацитувати. «Полюванння на відьом у Європі: Демонологія. Законодавство. Суди» п. Катерина Диса, PhD.

Пані Катерина сама є випускницею НАУКМА. Ступень PhD здобула у Центральноєвропейському Університеті, в Будапешті. Потім навчалася в Оксфорді.

«Ментальні мапи Європейського простору: погляд ХХ століття». Цей курс веде інша випускниця НАУКМА – кандидат історичних наук Олена Бетлій. У її резюме - згадки про навчання, дослідницьке стажування та участь у роботі наукових конференцій у Польщі, Чехії, Сполучених Штатах, Канаді та Ірландії.

Коментарі, як кажуть, зайві.

Перед самою лекцією я спостерігав іще одну захопливу картину. Кілька студентів натхненно і досить жваво обмінювалися якимись дисками. Я вирішив, що іде звичайний обмін фільмами-музикой, і був не зважав на те. Раптом до мене дійшов зміст їх реплік: «А у тебе ота лекція є? Є?! О, круто! А я тобі натомість ось цю дам – скопіюєш.»

Дійсно йшов обмін записами, але не поп-рок-зірок, а викладачів рідної кафедри! Студенти записують їх лекції на диктофон, потім архівують, і за необхідності обмінюються одне з одним.

Будь-яка культура одним фактом свого існування породжує контркультуру. В умовах загального невігластва і байдужості мали з’явитися розумні і завзяті. І їм треба було десь об’єднатися.

Звичайно, не варто думати, що усю Могилянку населяють виключно такі собі цільоспрямовані гібриди працьовитих ботів із двоядерним процесором у голові!

«Плагіат (свідоме чи не свідоме вживання чужих висловлювань та ідей без належного посилання) є неприпустимим. Робота із елементами плагіату оцінюватиметься у 0 балів. Кожен студент має змогу відпрацювати не більше 2-х пропущених семінарів протягом одного триместру. Обов’язковим є дотримання термінів здачі письмових робіт, за кожен тиждень запізнення знімається 3 бали.»

Це – цитата з параграфу «Додаткові вимоги» робочої програми того самого відьомського курсу пані доктора Катерини Диси. Інший викладач цієї ж кафедри нещодавно скаржився мені на студентів третього курсу, які прийшли до нього на семінар абсолютно не готовими: «Коли таке було?!!»

Очевидно, що неорганізованість, а подекуди і нехлюйство притаманні усім спудеям усіх часів і університетів. Але дуже вже по-різному. По поверненні із стажування у Могилянці мене часто питали про враження. Тоді я мусив казати: «Я був на іншій планеті!»

Фетишизація диплому: статус замість знань

В Україні сьогодні 881 вищий навчальний заклад – з гордістю повідомляє сайт Міністерства освіти. Це – більше, аніж у Британії, Франції, Італії та Польщі разом узятих. Реєстр Британських університетів складається лише з 123 позицій. Очевидно, кількість – то не завжди якість.

Протягом останніх двох десятиліть кількість зростала і кількість вишів, і кількість студентів. Історичний стрибок стався у 1995-1996 рр., коли за міністра Михайла Згуровського в Україні з’явилося 100 нових університетів.

За даними Держкомстату (а більшість цифр тут походять саме з сайту цієї шанованої установи), у 1990-1991 навчальному році в Україні було 149 вищих начальних закладів вищих рівнів акредитації, і вчилося там лише 881 тисяча студентів. Навчальний рік 2007-2008 - це вже зовсім інша картина: 351 ВНЗ вищих рівнів акредитації і 2,372 мільйони студентів у них!

Тобто за 10 років кількість ВНЗ збільшилася вдвічі, а кількість студентів – більш ніж у 2,5 рази! Здається, вже навчили всіх.

З минулого року почався закладений демографією спад – відчутно поменшало студентів ВНЗ усіх рівнів акредитації. І цього року ця тенденція тільки посилилася. Незабаром це спричинить зміни у вищій школі: у її структурі, у змісті освіти, у суспільній свідомості українців.

Але цей тренд тільки проявився. Весь попередній час діяв інший: здається, всі українці хотіли мати диплом. Десять років роботодавців мало цікавило, диплом якої саме спеціалізації має пошукач, які лекційні курси прослухав, і чи якісно опанував той матеріал.

Це проявлялося навіть на найвищому рівні. Українську податкову тривалий час міг очолювати фаховий геолог (Азаров), а таку велику державну корпорацію як «Нафтогаз» - лісник (Бакай).

Ці факти обговорювалися. Інколи навіть у пресі. Інколи навіть викликали збурення громадськості. Але врешті-решт суспільство не засудило це явище, змирилося із ним, і почало ставитися як до одного з чинних правил суспільного життя.

Відбулася фетишизація диплому про вищу освіту. Диплом тепер має інше значення. Тепер - це не довідка про рівень кваліфікації. Сьогодні диплом – це статус, а не зміст.

Що бачив студент навколо себе? Диплом не гарантує працевлаштування за спеціальністю. Але для його отримання треба вміти «вирішувати питання»: для вступу до престижного ВНЗ надто часто одних тільки хороших знань було замало.

Жахливо було навіть не те, що змагальність знань самих студентів замінилася на змагальність «можливостей» їх батьків. Жахливим є те, що це народило дивовижну форму юнацького фаталізму із гіркуватим присмаком утриманства: «батьки все влаштують» часто замінюється «батьки МАЮТЬ все влаштувати». Реалізується це – шляхом найменшого спротиву. О, нема математики на факультеті, «подобається історія» - то туди і вступатимемо!

І зрештою українське суспільство народило покруча: шлях до омріяного диплому побудуваний не на чесній змагальності навчальних амбіцій абітурієнта і студента, а на різних формах корупції. Самі ж знання втратили суспільну вартість.

Спроба розірвати корупційні зв’язки під час вступу до вишів несподівано спричинила сплеск корупції у системі охорони здоров’я, який дещо запізніло викликав зацікавленість з боку органів прокуратури. І це – прекрасний приклад!

Колись той лікар, що у 2009 році дав абітурієнту липову довідку, яка дозволила йому поза конкурсом вступити до ВНЗ, опиниться на хірургічному столі. Операція пройде невдало. За іронією долі (доля є панянкою до іронічності схильною) оперуватиме колишній абітурієнт 2009 року, який обійшов конкурс завдяки «клопотам» саме цього лікаря. Складна низка причинно-наслідкових зв’язків приведе від хабаря, отриманого колись дуже давно, до смерті хабарника. І хто нам всім лікар? На цей сюжет варто було б зняти соціальну рекламу: не беріть хабарі – вони вбивають!

Отже, треба примусити студентів вчитися насправді. Для цього треба, щоб батьки не давали їм гроші на хабарі. Студенти мають перестати їх давати. Викладачі - брати.

А ще - уряд має почати платити викладачам заробітну плату у еквіваленті 3-4 тисяч вічнозелених американських грошей. І скорочення від третини до половини українських вишів цьому дуже допоможе. Тим більш, що це скорочення - невідворотне.

Демографічна яма. Пастка і шанс для вузів

До 2150 року населення України скоротиться до розмірів сучасного Києва. Є такий прогноз. «Нас 4,5 мільйони!» - цілком реальна соціальна реклама для моїх онуків.

«Тату, у Києві – 50 тисяч мешканців?! Це – фантастика!» - буде звертатися мій правнук до свого батька. Може і варто ставитися саме як до фантастики до будь-яких довготермінових прогнозів. Але мене турбує найближче десятиріччя.

Сьогодні в українських університетах вчиться близька 2,66 мільйонів студентів. Переважна більшість з них народилася у 1988-1992 роках, демографічно досить благополучних. Далі – демографічна яма.

Власне, спад народжуваності пішов yже з 1990 року. Тоді в УРСР народилося 657,2 тисяч дітлахів. У рік Незалежності – на 26,4 тисячі менше. Наступного, 1992 року – іще на 34 тисячі менше у порівнянні із попереднім. Саме 1992 року народилася більшість цьогорічних абітурієнтів.

Теоретично їх могло б бути 596,8 тисяч – саме стільки, скільки народилося сімнадцять років тому. Але, за інформацією Міносвіти, нині Україна має 520 тисяч першокурсників – 87% від кількості народжених 1992-го. Запам’ятаємо цей факт і продовжимо відслідковувати демографічну ситуацію. Найменше українців народилося у 2001 році – 376,4 тисячі. Це на 280 тисяч менше, аніж 1990-го!

Тобто кількість студентів вже зменшилась. Буде ще меншою. А кількість місць у вишах так і лишилася старою.

Ще раз повернемося до основної цифри – сьогодні в Україні 2,66 мільйона студентів. Більшість із них народилася у 1988-1992 роках. Через 10 років до вищої школи вступатимуть-навчатимуться генерації 1997-2001 років. Загальна кількість студентів в Україні стане рівно удвічі меншою, ніж тепер.

Якщо до вишів будуть зараховані всі народжені у зазначені роки, кількість студентів сягне десь 1 мільйону 300 тисяч. Звичайно, такого не буде. До приймальної комісії дійдуть відсотків 80-85% - щось близька одного мільйону. Це означає закриття не окремих спеціальностей, кафедр, чи факультетів - буде розформована щонайменше третина українських університетів, академій та інститутів.

Це буде Армагеддон. Щоправда, згідно з першоджерелом, ті, хто залишаться після Армагеддону, мають увійти у Царство Боже.

Будь-яка криза дає шанс. Отже, як відбуватиметься армагеддон в українських вишах – у наступній частині публікації/

Другу частину статті читате тут

наука освіта молодь суспільство