Як вірш вивів із Іловайського котла. Фронтове диво

Два місяці. А здається, два роки. Дуже давно. Вони тоді прийшли до мене самі, ці вірші. Точніше, просто рядки, неритмічні та неримовані. Такі собі репортажі, фактологічно точні, тільки для себе, аби впорядковувати інформацію тут, в Києві, біля комп’ютера, коли там, у зоні АТО, в батальйоні «Донбас», воює мій, як ще повелося з Майдану, з Михайлівської Січі, названий син.

Валерій Лавренов, позивний Лавр, 28 років, земляк з Полтавщини. Телефонував звідти, інколи надсилав фотографії. І світ в ті дні здавався зовсім маленьким і дуже сильно залежав від нас самих. Втім, спочатку було майже не страшно. Ось десь так.

Коли приходить перепочинок...

Коли приходить перепочинок,

Бійці розміщуються у школах

Заходять в класи, зсувають парти,

Вкладають спальники біля дошки,

На стіл до вчителя - кулемети,

Радіють "Алгебрі" восьмого класу,

Неначе зустріли давнього друга

А потім морщать суворо лоба,

Бо якось надто важка задача

І де ж відмінниця, що підкаже –

Неподалік сидить у підвалі

Без світла, їжі та телефону,

Чи гарячково збирає гроші

На пластикову протезну руку

Тому, хто в класі дражнив та бився,

А зараз також побився в битві

А може, просто сидить на кухні

І раз у раз набирає номер

того абонента, що вже небесний,

Але про це не повідомляють,

Бо арифметику наша влада

Вивчала досі лише на двійку

Так, хто черговий? а хто відсутній?

Чи є поважна тому причина,

Що поруч стало порожнє місце?!..

Це в них такі університети,

Така це школа життя та смерті,

Таке розуміння крихкості щастя,

Що у підручнику і не знайдеш

А той, хто повернеться, не відмінник,

А просто відмінним від всіх лишиться,

Бо так багато в житті побачив,

Що не продряпати і на парті.

Ще бійці-добровольці визволяли містечка, вивішували жовто-сині, повернуті прапори на державних установах, дискутували з місцевими жителями і переконували їх в доцільності боротьби зі злочинною владою, і здавалося, що все це ненадовго, що ось-ось, і все буде добре. Лише здавалося. Ось далі у тексті буде «страшно кричу».

Це, насправді, применшення. Жахливий крик вирвався з мене попри будь-яке свідоме його бажання, і мені досі соромно згадувати цю мить, але більше так не кричатиму, що б і де ото не гупало. Ні, не тренувалася – просто вже краще себе знаю.

«Добрий вечір, мамо, як ваші спра…»

Я далі не чую – там вибухає «Град»

Це дуже голосно

Дуже, дуже голосно

Так голосно, що навіть немає з чим порівняти

І я кричу, страшно кричу «Ховайся!!!»

А у відповідь, поміж градинками, жартома:

«Мамо, як ви нервуєте, то не буду дзвонити»

Відтак спокійно кажу, аби вдів свій шолом

А ще заткнув у вуха патронні гільзи -

Калібр 5, 45 для цього найкращий

І дізнаюся, що так вже п`яту годину

Рідна мати зранку телефонує,

Він ніяк не може їй відповісти,

Бо для неї - в столиці на будівництві

Там, звичайно, тихіше, ніж зараз в нього

Так влаштувався зручно – в одного сина дві мами

А в мене лише дві доньки

І я питаю у себе,

Якби він справді мій рідний,

Чи ще б гучніше кричала,

Чи падала б на порозі, хапала його за ноги,

Аби не йшов добровольцем гвардійського батальйону,

Не вчився влучно вбивати, не міг…

Ой, ні, ще наврочу,

І відповіді не маю

Ні, маю, таки кричала б,

Але мовчазно, мов риба

У сина мого дві мами,

Обидві зараз далеко,

Десь поруч третя, ворожа

Вона, сказали сусіди,

Втекла, коли сина вбили,

Снайпера-сепаратиста

Мій був у їхній квартирі,

Забрав два гранатомети,

Приціл і купу патронів

А далі побачив рибок,

Вони роззявляли рота

Кажуть, риби дуже погано чують

Мабуть, навіть досі не чули «Граду»

Золоті такі, акваріумні

З тих, що здійснюють три бажання

Він не загадав

Нагодував

Змінив їм воду

Бо вода має бути чистою,

Дуже чистою,

Дуже, дуже чистою,

Кришталевою,

Як все наше нинішнє життя

Квартиру опломбував, звичайно

Тепер питає, чи вистачить рибкам корму,

Доки війна скінчиться,

Чи доки мама прийде

Все це реальна історія – був і снайпер, і його мати, і рибки, яким змінив воду. Більше того, там ще і наркотики було знайдено, цілу лабораторію у квартирі. Подробиць рибки не розповіли. Втім, події почали розгортатися дуже швидко. Страшно стало потім. Спочатку, коли не повернувся із бою Вадим Антонов, позивний Самольот. Він також пішов у «Донбас» з Михайлівської Січі.

Ось вони всі поруч, Самольот, Ельф і Лавр. Пройшло лише кілька тижнів, відколи хлопці висаджували дерева в пам`ять Небесної Сотні, примовляючи, що герої не вмирають. Ні, не вмирають, це правда. І доки не знайдене тіло, рідні та друзі вірять, мають вірити, що, може, диво таки сталося, і він – живий.

Три товариші: Самольот, Ельф і Лавр. Самольота поранили, але його так і не знайшли, Ельф їздить на інвалідному візку, Лавр народився у сорочці

Іловайськ. Саме тут потрапила під кулі маленька розвідгрупа, в якій був і Самольот, І Лавр. Повернулися всі, крім Самольота, коли пішли вдруге, зустріла ворожа засідка, а там, де впав боєць, лишився тільки слід крові.

Тому є, лишається трішечки надії на диво. Саме в Іловайську під час страшно довгих днів очікування чи то підмоги, чи то наказу про вихід з оточення, просто біля школи, де ночували бійці, під мінометний обстріл потрапив Ельф, Михайло Савульчик.

«Все, своє відвоював», - прислав він тоді повідомлення. Обидві ноги повні осколків, більшість так і залишили. З голови маленького сам собі витяг – під шкірою, не боляче. Вже ходить на милицях і не проти повоювати ще.

Коли ми приїхали до нього, щойно вивезеного в дніпропетровську лікарню, сказав, що жалкує тільки, що поруч на койці немає Лавра. Тоді це здалося чорним гумором, дурним жартом. Але, коли батальйони під Іловайськом потрапили в безвихідь, вже так не здавалося. Тому що з кожним днем ставало все зрозуміліше, що біда стала невідворотньою. Навіть нам, далеким від військової стратегії.

І прийшов день 29-те серпня.

Спочатку всім наказали шикуватися в колону. «Зелений коридор». По ньому проїхали якусь частину шляху, аж доки потрапили під обстріл і зупинилися. Відтак вирішили прориватися із зброєю та технікою. І бійці з розвідроти, знайомі нам ще з бази в Нових Петрівцях, залізли на пожежну машину. Лавр не встиг залізти, вона поїхала, десь метрів п`ять, хлопці гукнули, аби доганяв, і – прямий постріл ворожого танку. Ніхто з тих, хто був на машині, не врятувався.

…З Червоносільського, де сталася ця бійня, Лавр вирішив виходити. Сам. З кимось. Як завгодно. Про полон, до якого агітували інші, не могло бути й мови. Щонайшвидше і щонайдалі. Змовлялися швидко, таких груп було декілька. Його друзі на вихід – Гордій і Тритон. Спочатку на поле соняхів. Там в них стріляли, як у звірів на сафарі. Лежали, чекаючи ночі. Потім повзли. Дуже довго.

Потім надіслав СМС: «Скоро вийду, вже біля Старобешева». Із жахом негайно відповіла, що туди не можна – там вороги, про це було відомо з Інтернету. А далі з ним вже не було зв`язку. І я писала якісь пафосні пости у фейсбук, аби керівництво країни негайно рятувало тих, хто виходить з того пекла, з тієї страшної війни, породженої брехнею, викривленим інформаційним світом, аби хоч хтось хоч щось робив…

І відчувала власне безсилля. І зв`язку не було, зовсім не було, і втішала себе, що все добре, просто абонент економить батарею, а, може, вже й остаточно сіла, бо їхали вони з бази в Курахові в Іловайськ на один день, не брали з собою зарядок, одягу, нічого… І написала про все це.

Точніше, те, що уявляла. Бо про реальне поле соняхів взнала тільки потім. Просто ми з донькою Настєю бачили в тих краях ці нескінченні жовті поля, коли подорожували по визволеним Слов`янську, Краматорську, Семенівці, Ніколаєвці… Були зовсім близько. А тепер в Києві лишалося нам тільки сидіти і уявляти, керувати уявою…

Цієї ночі сиджу на підвіконні

Очі ріжуть вогники криваво-червоні

Це на тобі кров розстріляних батальйонів –

Телевежа сирецька, башта моя Вавілонська

Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях

Йде повз соняхи, їх навколо мільйони

І між ними спокійно, а далі куди – невідомо,

Бо червоні озера під Червоносільським і чорне сонце

Голови соняхів нині схилилися долі

Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі.

Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю,

Повертали тільки за ним, корилися долі

Ти правий, вороги, з`ясувалося, всюди,

Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди,

Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,

Тримають радари на горизонті

Я виводжу тебе із цього згубного місця

По доріжці світлій в річці від місяця,

По словах ясновидиці,

Пунктиру на карті,

Зіроньці з неба

Ти не зможеш більше тут загубитися -

Не треба

Війна в соняшниках

Телефоном з пекла

А далі сталося диво. Справжнє диво. Після того, як я запостила цього вірша на Фейсбуці, десь о першій годині ночі мені написала давня подруга, Наталка Васютин. Ми не бачили одна одну дуже довго, значно більше року, не знали ні хто де працює, ні про особисті новини. Але все це і не цікавило «У тебе хтось виходить? – спитала вона. – Давай номер, будемо виводити». І вже приблизно о третій вона мені повідомила «Зв`язок з`явився, ми твого підхопили».

Такий собі ланцюжок збігів – поруч з нею в ту ніч був Влад, місцевий житель, що знав в тих місцях Донеччини всі автошляхи та стежки через поля, мав стаціонарні телефони місцевих знайомих, бо тільки вони могли із впевненістю повідомити, де вороги, а де – ні. Вже за короткий час Влад виводив не тільки групу Лавра, а й інших.

Вказував, куди йти від старого елеватора, на якому териконі безпечно заночувати, звідки можна вибиратися лише повзком на пузі і тільки вночі, де повернути на розвилці, до якої місциниу жодному разі не наближатися.

Виходили Лавр, Гордій і Тритон зі зброєю і навіть із їжею на перший час та цигарками, далі, звичайно, все скінчилося. Їли шипшину з кущів, щедрий врожай цієї осені в тих краях, руки у всіх були настільки зранені, що шипів не відчували. Спали хлопці по черзі, по годині, тулилися один до одного – дуже холодні ночі, нічого теплого, а вогонь розпалити не можна – вороги побачать.

Лише на третю добу знайшли у кишені старий чек з супермаркету, загорнули у нього сухі пелюстки соняшника, підкурили, видихнули…

Ніс автомат без ременю,

Притиснувши до грудей,

Неначе первістка

Вдихав його запах

Розпеченого металу і тижневого бою,

Йшов без дороги,

Аби не в полон і не в небо,

Їв насіння із соняхів, набивав рота,

Не міг проковтнути,

Бо без води

І так доба за добою

Йти, ховаючись,

Ночувати на териконах,

Пробиратися

По рядках вірша,

Шукаючи рими,

А їх немає

З`являться,

Коли вийде останній,

А він ще йде

Вже вручено ордени і медалі,

А він ще йде

Відіспалися по домівках усі, хто вийшов,

А він ще йде

Відрізано у поранених, що надто довго чекали,

І руки, і ноги,

А він ще йде

Оголошено перемир`я, знехтувано перемир`ям,

А він ще йде

На алеях героїв ховають загиблих,

А він ще йде

У комбата нові грандіозні плани

І вони не враховують того, хто ще йде,

А він ще йде

і я знову чекаю до ранку

Ось пишу – і знову перед очима численні карти, всі – неточні, по яких слідкувала, як йшли вони і де йшли. Після першого дива друге – знайшлася нерозряджена батарея у Гордія, і його телефон підхопив естафету, - вже здалося звичайним.

Щось передавала я, щось – мені, Владу довелося стати рятівником багатьох бійців, хто ризикнув виходити самостійно, і я передавала контакти його та Наталки як чарівну паличку. А потім мені подзвонили глухої ночі таким глибоким, добре поставленим голосом.

«Марія? – Так. - Ви мама Лавра? – Так (ну, не пояснювати ж невідомій людині, якій, напевне, також потрібні контакти рятівників, але він хоче пересвідчитися, чи це не підстава, що мама я тільки названа, таких під час Майдану на кожний намет було з півдесятка). – Марія, ви можете гордитися своїм сином». І – пауза. Знаєте, тіло німіє раніше, ніж мозок реагує.

Стискаю трубку, мовчу, а там, наче почувши цей тамований крик, людина починає швидко-швидко казати, що Лавр молодець, великий молодець, що він веде групу, хоч і наймолодший в ній, веде обережно і повністю виконуючи інструкції, тому я можу не хвилюватися, все буде добре, він живий, абсолютно точно живий, виходить, скоро вийде, це просто так він висловився, як ото військові зазвичай говорять, бо він сам кадровий військовий… І я вже можу дихати, і запитати, хто мені дзвонить, і він називає позивний, і ми ще довго говоримо про все, що відбувається і далі буде.

Втім, що саме буде, я вже можу розповісти. Бо військовий психолог, яка проконсультувала мого новонародженого сина, сказала, що йому ще раз пощастило - він сам, без звертання до фахівців, якого потребуватиме кожен другий, здатний подолати «військовий синдром», що очікує зараз кожного з тих, хто приходить з війни.

Хоча вона, діагностуючи, ще не знала, що, виходячи крадькома, стискав Лавр в кишені гранату і думав, може, таки скінчити це катування хоча б для себе?.. Передумав. Тепер лишилося значно важче - визначити, що саме потрібно робити для країни, аби не відчувалися марними загибелі побратимів і з Небесної Сотні, і з АТО.

Знайти свою власну відповідь. І – жити. Це на фото Ельф у дніпропетровському військовому шпиталі і Лавр у першу добу після виходу. На самому початку свого нового життя.

Ельф у дніпропетровському військовому шпиталі і Лавр у першу добу після виходу

Так, він вийшов із пекла. І залишився цілим.

П`ять разів біля смерті, а вона оминула

Є і руки, і ноги, навіть трішки натхнення,

Щоб таки посміхатись тим, до кого виходив

Йшов, і йшов, і прийшов, і прийшла порожнеча.

Величезна і чорна, як колодязь чи прірва

В ній знівечене тіло найріднішого друга,

Ще не знайдене досі, не привезене рідним,

А чи, може, він вижив, зараз десь у полоні?..

А у снах знову вихід із котла в Іловайську,

І щоночі не можуть побратими почути,

Що не треба їм лізти на пожежну машину,

Бо в прицілі у танка, і за мить буде постріл,

Він кричить, дуже гучно, а вони всі сміються

І не чують, не чують…

Можна в цю порожнечу виливати горілку,

Звісно, дуже багато, і на ранок ще гірше

Можна очі відвести від ровесників в місті,

Що сміються, співають, ходять в клуби та бари,

Та цей хлопець білявий як же схожий на того,

Від якого знайшли і ховали лиш лікоть…

…Ця війна не скінчиться. Ця війна буде довго.

Ми воюємо більше із самими собою,

Щоб собі відповісти, що ж потрібно країні –

Щоб за неї померти? Щоб за неї убити?

Щоб обрати комбата до Верховної Ради?..

…Все, що нас не вбиває, то нарощує силу,

Силу довго чекати, доки виростуть діти

І спитають, навіщо вбито батька чи діда?..

…Ті, хто вийшов із битви, знайдуть, як відповісти.

Матеріал підготовлено за сприяння фонду National Endowment for Democracy (NED)

війна герої АТО