Ключова книжка української поезії 2014 року – «Кров і легіт» Василя Герасим’юка

Ключова книжка не лише тим, що йдеться про одну з найповажніших постатей сучасної української літератури. «Кров і легіт» є книгою доволі універсальною, на різні читацькі смаки. Скажімо, Василь Герасим’юк пише вірші у різних розмірах чи без розмірів, з римою чи без, його твори спокійнісінько поєднують суто ліричний підхід із сюжетним, епічним, розповідним, опертя на класичний раціональний канон із ірраціональними зміщеннями.

Ну й, зрештою, в бездоганній відповідності до назви книжки, в ній у неспокійній рівновазі співіснують зовсім різні настрої – і темна, похмура, людська й не лише людська кров, і легкий, прозорий, стрімкий вітерець (це й означає «легіт», не дуже широко вживане сьогодні слово; в багатьох читачів Герасим’юка це буде далеко не єдине філологічне відкриття).

Конструкція «Крові і леготу» тримається на двох умовних «осях». Першу так само умовно можна назвати «вісь історії». Ідеться не лише про згаданий епічний, розповідний дух багатьох віршів, а й схильність саме до історизму в широкому сенсі (вже десятки разів доводилося писати, що історизм – річ популярна і серед українських письменників, і серед українських читачів, і це не дивно в наших обставинах).

У Василя Герасим’юка можна прочитати чимало про Карпати, Гуцульщину, його рідні краї. На вас тут чекають і смачні діалектизми, й елементи культурології, міфології: гірські реалії, звичаї, порядки, твори мистецтва, злети і деградації, монументальні трагічні замальовки з часів боротьби УПА.

Щось буде виконане в дусі вельми передбачуваної екзотики, але щось і в цікавому метафоричному вимірі. Наприклад, Герасим’юк оригінально змальовує і по-своєму переосмислює гуцульські кахлі (вони, з їхніми забавними малюнками, стають одним з наскрізних мотивів, архетипів книжки), килими, музику, танець... Взагалі, в цього поета є не дуже поширений дар – писати про інші твори мистецтва.

Є в Герасим’юкових віршах і ГУЛАГівські мотиви (один із найвиразніших віршів – про прихід у гості до сибірського табору карпатського духа). І київська історична міфологія, углиб аж по княжу добу. До речі, про глибину: в одному з віршів князь навіть з’являється в київському метро, прийшовши «на звук» близьких йому давньоруських назв. Так, поіронізувати Василь Герасим’юк любить. Є й пізньорадянські історії з культури і побуту, з життя друзів і близьких, яких згадує поет, а згадати йому є кого.

Друга «вісь» - «вертикальна». Метафізика, релігія, мораль. Досить небезпечне поле, на якому навіть найбільші таланти легко заносить у занудне моралізаторство або в повний розрив контакту з потенційними читачами й читачками. Але загалом вірші книжки «Кров і легіт» цю небезпеку успішно оминають. Не обходиться подекуди, звісно, без вельми концентрованого пафосу, проте з огляду на загальні тенденції сучасної літератури, він виглядає навіть свіжо.

У Василя Герасим’юка чимало віршів із виразно релігійною тематикою, з індивідуальним, проте дуже «упокореним» трактуванням біблійних і взагалі християнських мотивів. А там, де цього нема, все одно скрізь присутня концентрована метафізичність, загадки світобудови.

І настрій, так би мовити, загальнолюдського каття, морального «самосуду». В текстах «Крові і леготу» чимало тяжких запитань про життя людини – від узаємин між собі подібними до стосунків, наприклад, із беззахисними тваринами (надзвичайно болісний вірш про вбивство ягняти), природою, зрештою, з пам’яттю, свідомістю, своїми цінностями. Часом важко читати такі поезії, але що ж зробиш. Принаймні їхній настрій у «Крові і леготі», як уже говорилося, є чим компенсувати.

У системі координат поміж цих двох «осей» розташувалося чимало всього (адже й книжка чималенька - 320 сторінок). Дружба, міцна то до болю, то до танцю. Кохання, котре обертається в енергійну пристрасть, але й у зворушення, втрату, самотність, нерозуміння. Краєвиди, не менш міфологічно виписані, аніж історія. Метафори, що ніби рішуче випливають із-за повороту річки (а річки Герасим’юк теж дуже навіть регулярно вшановує на сторінках своєї книжки). Густа смислова багатошаровість.

Окремо варто відзначити особливо індивідуальну інтонацію письма Василя Герасим’юка. Дуже специфічну побудову фраз, недомовленості, паузи, повтори, звукопис. Оригінальну ритміку, котра подекуди навіть робить умовним згаданий напочатку поділ на силаботоніку і верлібри. А що в поета може бути дорожчим за гостру індивідуальність?

«Кров і легіт» можна порекомендувати, мабуть, передовсім для поступового, «порційного» читання. Для вибіркового читання – в цій книжці однозначно не все підійде всім, не всі її моменти, зрештою, витримані на однаковому універсально високому рівні. Але кожен у ній неодмінно знайде щось для себе. Така вже особливість класики, навіть у виконанні живого і бадьорого, все ще багатообіцяючого поета.

Василь Герасим’юк. Кров і легіт. – Чернівці: Букрек, 2014. – 320 с.

Василь Герасим’юк

Із книги «Кров і легіт»

***

Приховані камери не зафіксують вітрів

Передосінніх легіт у верховітті,

І те, як печально плечі твої нагріті

У літі передосіннім…

Запах. Мотив.

Сріблисті шовки повітря і гейби мох

Між пальцями – скрізь по набережній Прирічній,

Коли Дніпра вистачає тільки для двох

На вічність.

І лучники зводяться пружно на мурі міськім!

Тятиви дзвенять у промінні серпня!

І навіть

Правічні прирічні приховані приховають

Відкриті для ран твої плечі.

Блискавка. Грім.

***

(Із циклу «Суха різьба»)

А кров’ю не змитий гріх –

Нагадуємо Павла –

Посилюється – на всіх –

Побільшується – до тла.

Продовжується – у днях –

Порширюється – й на прах –

Син віку нового збагне:

Чаша не обмине.

СОНЕТ ПРОЩЕННЯ

Бог обернувся у лебедя роздоріж.

Де роздоріжжя, Господи, в цій гонитві?

І не безбожність нині страшна, не витвір

її, а страшний Твій образ у кожній з ніш.

Демон із вістря голки грає на бритві.

Хто винуватцям простив, крім Одного лиш?

Карб Святослава глибший і більший, ніж

все, що цей край досяг у вітру ловитві.

Хто зі Спасителем, той народився звиш,

навіть полігши за Україну в битві.

(Можна закреслити.) Сина спитай: «Простиш?»

(Знову закреслити.) Світ вже не той. Облиш.

Ти не простиш. Бо сам один не простиш.

те, що прощається тільки в спільній молитві.

КРУК

(із циклу «Сім віршів»)

ти поет

ти літаєш

навіть нині

ти живишся щоб літати

нині чим

усе струпішіло

кажу ти крук

кажи чому

гинеш від омерзіння

ти ж крук

перетравлюй падло

ти ж поет

живишся

щоб літати

***

(із циклу «Кахлі»)

Вибігла серед ночі з хати

в одній лише сорочці білій,

біловолоса!..

Не одну нічку

на черешні ночувала,

на розквітлій –

непомітна…

Ховалася – не сховалась,

понесла йому в ліс їсти…

Витікав з бункера потік,

лайно виносив…

Не виніс тільки цвіту черешневого,

пелюстку чорну…

ЧОЛОВІЧИЙ ТАНЕЦЬ

Ти мусиш танцювати аркан.

Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути,

як тяжко рветься на цій землі

древнє чоловіче коло,

як тяжко зчеплені чоловічі руки,

як тяжко почати і зупинити

цей танець.

Хоч раз

Ти стань у це найтісніше коло,

обхопивши руками плечі двох побратимів,

мертво стиснувши долоні інших,

і тоді в заповітному колі

ти протанцюєш під безоднею неба

із криком по-звіриному протяжним.

Щоб не випасти із цього грішного світу,

хоч раз

змішай із ближніми

піт і кров.

Сину Людський,

ти стаєш у чоловіче коло,

ти готовий до цього древнього танцю

тільки тепер.

З хрестом за плечима.

З двома розбійниками.

Тільки раз.

***

Ти нарешті збагнув:

ти – один.

І природу прийняв як провину.

Ніби жінки нема, чий ти син.

І вона вже не видихне: сину.

не тебе колисала, співала

не тобі. В нас буває сумна

нова радість, яка не бувала.

В нас буває така самота,

що найлегше її колисати,

притуливши до неї уста…

Ти забув:

відколисує мати.

Ти благав:

хоч на день, на один

дай пірнути у душу невинну,

бо нарешті збагнув, ч и й т и с и н,

бо нарешті покликано: сину.

Але сниться тобі: серед нив –

сива жінка.

Стоїть, наслухає:

б’є копитами здиблених днів

той, хто справді тебе породив,

той, хто замисел Господа знає.