Омріяний край найбільш антиросійський роман. Про кримських татар

– Як так сталося, що ви обрали для свого роману, по суті, маловідомий на Заході невеликий народ, ще й до всього мешканця забутої Богом країни на теренах колишнього СРСР?

Власне, кримські татари зацікавили мене випадково, як і стали – темою моєї книжки. Відразу з початку дев’яностих я працювала в Україні журналісткою для «Радіо Свобода» та «Kiyev Post» тощо.

Як ви пам’ятаєте, в Україні тоді відбувався дерибан землі, а в Криму було особливо багато проблем. Мені здавалося надзвичайно дивним, що ніхто на Заході про ці проблеми анічого не знає. Отож все почалося з того, що я написала кілька статей на кримську тематику, відтак мимоволі почала вникати в татарське питання та історію.

– «Омріяний край» приголомшує авторською обізнаністю з кримськотатарськими реаліями. Загалом ви довго збирали матеріал для роману?

Навіть важко відповісти. Щонайменше кілька років. Кримські татари надзвичайно захопили мене. Їхні історії, наше спілкування – це було дивовижно. Здебільшого я збирала матеріал в 26-му мікрорайоні Бахчисараю, де мешкали мої татарські друзі. Власне, у 90-их роках там відбувалося чимало самозахоплень, згодом захоплені ділянки узаконили, відтак постав новий мікрорайон.

Отож, коли я навідувалася до Криму, то могла там брати по три-чотири інтерв’ю впродовж дня у найрізноманітніших осіб. У Бахчисараї я зблизилася з однією з татарських родин, нові друзі возили мене в кримське село, звідки родом їхня мати, показували своє втрачене внаслідок депортації обійстя.

Тематика настільки зацікавила мене, що я також стала однією з відвідувачок бібліотеки ім. Ісмаїла Гаспринського в Сімферополі. Там я детально знайомилася з історією кримських татар: від середньовіччя до наших днів. Поки-що не вивчила їхньої мови, хоча володію кількома висловами, словами.

Додам, що колись я була і в Узбекистані, проте дуже давно. На жаль, тоді я ще навіть не здогадувалася про існування цього народу. Однак і ті мандри допомогли глибше осмислити й уявити трагічне переселення кримців з багатого родючого півострова в азійські пустелі.

– Ваш твір місцями здавався мені найбільш антиросійським з усього, що я читав у житті.

Я не є анти-росіянкою. Ще в середині мого роману один із його головних персонажів звинувачує в кримській трагедії не росіян, а – «радянських людей». Як на мене, це – важливий акцент. Проблема – в «совку», не в росіянах. Тут цілком доречна аналогія з фашистською Німеччиною. Адже, говорячи про той час, ми вживаємо термін «нацистські злочини», не «німецькі».

Лілі Хайд

Тому я не можу й не хочу звинувачувати у трагедії кримських татар весь російський народ замість – держави, тобто СРСР. Я і старалася показати у своїй книжці, що все геть не так просто. Звичайно, є жахливі росіяни, є так само і – чудові. Є в принципі й дуже погані кримські татари, і є – хороші. Утім, як не можна називати якийсь народ поганим, чи хорошим, так і – таврувати його «зрадником», що постійно закидала татарам радянська пропаганда.

– Що вас так приваблює в цьому народі?

Його вихідці дуже шанують освіту. Майже всі стараються здобути її. Також вони напрочуд згуртовані та підтримують одне одного, а головне – знають, хто вони. Їхня культура, коріння та національність – не порожні слова для них. До речі, особливо мене привабили кримськотатарські ремесла, зокрема – вишивка.

Свого часу я навіть писала у пресу на тему кримської вишивки та вивчала значення її орнаментів, глибинну символіку.

Також до знайомства з татарами я не пила кави. Та коли вони запрошували в гості, то неодмінно пригощали кавою з солодощами. За день я випивала до шести чашок, і почувалася, м’яко кажучи, дивнувато.

– Чи розглядали ви свій наратив у контексті історій інших автохтонів, що так само зазнали винищення в СРСР? Буряти, якути, калмики, чукчі, карачаївці, чеченці…

Я задумувалася над цим. Власне, у мене є інша книжка, більш автобіографічна, водночас – про Далекий Схід. У ній чимало йдеться про малі народи, що зникають на Камчатці. Їх же існувало ціле різноманіття: чукчі, алеути, коряки, ітельмени, евени, камчадали.

Я детально вивчала тамтешні механізми ліквідації аборигенів, коли за радянського часу дітей буквально відбирали в батьків і селили їх в інтернатах. Влада аргументувала це тим, що так буде краще для них, бо отримають освіту.

У результаті діти втрачали зв'язок зі своїм народом: мову, традицію, культуру. Зараз це просто втрачені загублені покоління, які не розуміють хто вони – не можуть прийняти російські звичаї та водночас втратили власні. Там ситуація ще гірша, ніж із кримськими татарами, яких хоч і переселили, однак вони трималися купи та зберегли самоідентичність.

– Усе-таки це радянський інтернаціоналізм, чи російський колоніалізм?

Певна річ, я розумію, що таке російський колоніалізм, хоча зауважу: він не єдиний у світі. Коли моя книжка з’явилася в Англії шість років тому, ніхто ще нічого не знав про кримських татар. Проте англійський читач знайшов у ній прямі аналогії з історією Британської імперії. Адже в нас те саме відбувалося з шотландцями та ірландцями, яких також виселяли. Ірландцям також забороняли розмовляти власною мовою.

Щоправда це все мало місце чотириста років тому. Не в двадцятому, і тим паче не в двадцять першому столітті. Між тим, англійський читач зацікавлено та позитивно зустрів мій роман як такий, що розповідає про право людини жити на власній землі, розмовляти рідною мовою. Ця тема виявилася йому близькою.

– А які відгуки на «Омріяний край» у татарському середовищі?

Вони для мене найважливіші й поки що тільки позитивні. Хоча я дуже хвилювалася, адже писала не про іншу культуру, ментальність. Рік тому книжку видали кримськотатарською мовою. І вперше я дізналася про цей проект абсолютно несподівано, отримавши два роки тому листа від перекладачки, кримської татарки Лукія Зурнаджиї.

Вона писала, що моя книжка – достоту наче її життя, тому вона вирішила перекласти її та навіть уже почала, не спитавши заздалегідь мого дозволу. Зрештою, якби перекладач був французький, чи німецький, мене б це могло трохи розгнівати. Але тут навпаки – я дуже зраділа.

Мала також цікаву історію. У мене є момент у книжці, де кримська татарка знаходить собі другого чоловіка – росіянина, оскільки перший, татарин, не витримує труднощів у Криму та повертається в Узбекистан.

Це були реальні події з реальними особами, чиї імена я змінила у книжці. Отож я трохи боялася, що та пара обурюватиметься за те, що я описала їхню долю. Проте все сталося навпаки. Вони обурювалися, що я замінила їхні реальні імена. Допитувалися мене: «Навіщо ви змінили наші імена в романі?!»

– Чи знаходите ви щось спільне між нинішніми українцями та кримськими татарами?

Щиро кажучи, зараз знаходжу більше, ніж досі. Хоч як це прикро, та потрібно визнати: досі дуже мало українців і цікавилося тематикою сусіднього народу. Здебільшого про них думали: «От якісь люди понаїхали…». Не всі так, звичайно, але більшість. Нині ситуація потроху змінюється. Українці починають співчувати цьому народові, й це приємно.

– Чи хотіли б ви щось написати і про українців?

У мене вже є книжка про Україну. Я написала її ще до появи «Омріяного краю». Навіть зізнаюся, що маю три книжки про українців, хоча поки що побачила світ – одна. Це така сучасна казка для підлітків – «Мандрівка на Ікарусі».

В основі лежить історія дівчинки, чия мама працює за кордоном. У романі переплітається і нелегальний бізнес, і українські побут та традиції, як от свято Івана Купала тощо. А два моїх невиданих романи продовжують цей перший. Вони чекають появи на світ, як тільки видавництво впорається зі своїми економічними проблемами.

Зрештою, зараз в Україні стільки цікавих та страшних подій, що гадаю: вони приваблять ще не одного європейського автора. Потрібно писати й далі. Я вже маю безліч матеріалу для чергової книжки. Звичайно, хотілося б, аби і «Мандрівка на Ікарусі» побачила світ українською.

– У вашому романі українці, по суті, ментально зливаються з росіянами, хоча й мова іде про Крим 90-их і спогади про них нечисленні. Наскільки побільшала для вас різниця між двома народами нині?

Я мешкала в Україні до 2008 року, та щороку мандрувала Росією, в основному по Сибіру та Далекому Сході. Можу сказати: українці, справді, починають дедалі відрізнятися від росіян. Неозброєним оком видно, як перші дистанціюються від радянського минулого, натомість другі, як відомо, й далі відкочуються туди.

– Чи уявляєте ви нашу країну повноцінним членом ЄС?

Як на мене, центр ЄС зсувається на Схід. В Англії та Франції міцніють рухи спрямовані проти цієї структури. Натомість справжнім ЄС, по моєму, стають країни Прибалтики та Польща. У такому контексті Україну неважко якось побачити повноцінним членом ЄС, звідки, скажімо, зникне Франція.

Другий аспект. Я бачу великі прагнення українців, щоб їхня держава стала членом ЄС.

Але тут основну роль відіграє навіть не економіка, а – проблема дотримання законів. Українці розуміють, наскільки важливо, щоб діяли закони, однак, попри революцію, неповага до закону та корупція набрали занадто великого розмаху на всіх рівнях. Учора я була в селі під Києвом, де в моєї знайомої два сини.

Перший, солдат, повернувся зі Слов’янська, другий працював лісником на Луганщині й отримував зарплату в конверті. Лісника також забрали на війну, і його мати не може отримати зарплатні сина, бо потрібна довіреність. Хоча насправді ці кошти просто не хочуть виплачувати. Причому це все й далі нелегально. Хлопець задарма захищає свою країну.

Тим часом перший син, що був у Слов’янську, розповідає, як у армії діє хабарництво: хто не хоче воювати – підносить дарунки полковнику.

Як можна змінити таку країну? Люди звикли до нечесності. Я знову приїхала до Києва як журналіст, і моїй редакції потрібні чеки за таксі.

І неважливо де – в Одесі, Києві, чи Харкові – кожен водій запитував мене: «Яку суму вам проставити в чеці?» Тобто мені давали можливість брехати. Особливо в Києві після того, як ми розмовляли з водіями, що потрібно будувати нову Україну, жити без корупції. Що це? Отже, звичка неповаги до закону дужча за людські прагнення. Гадаю, це можуть змінити лише молодші покоління.

– Ви знайомі з сучасною українською літературою?

Соромно, але я не читала українських авторів, оскільки погано знаю українську мову. Щоправда недавно я потрапила в українські літературні кола, ваші письменники надзвичайно цікаві, і розумію, що варто прочитати їхні роботи.

– По суті, ви стали одним із небагатьох українських культуртрегерів на Заході. Чи відчуваєте на собі відповідальність за цю місію?

Так, я відчуваю на собі велику відповідальність за популяризацію і України, й кримських татар на Заході. У вас іде просто страшна та неймовірна інформаційна війна й не уявляю, як можуть так брехати російські та деякі українські ЗМІ. Взагалі, коли я писала роман, то навіть не припускала, що тема кримських татар стане настільки важливою. Дуже б хотілося побачити і російський переклад «Омріяного краю». Українське видавництво «Дуліби» готове видати такий переклад, проте уявляю, як важко буде поширювати його в Росії.

– Наостанку, які ваші прогнози щодо розвитку останніх подій у Криму?

Гадаю, ніхто не зможе передбачити подальшого розвитку подій ні на Кримському півострові, ні в Україні в цілому. Безперечно, що татари потрапили в дуже складну ситуацію, яка тільки гіршає щодня. Але щось спрогнозувати важко. Скажімо, я нітрохи не чекала, що в березні Росія захопить Крим.

Для мене це було та й досі залишається жахіттям, шоком від якого я довго не могла відійти. Проте я переконана: не варто полишати надій, що ситуація може цілковито обернутися і в зворотну, абсолютно протилежну сторону. Тобто події давно набрали блискавичного та непередбачуваного характеру.

Бути песимістом у цьому разі – так само безпідставно як і однозначно сподіватися на миттєве та цілковите вирішення всіх проблем, які накопичилися.

«Омріяний край», фрагмент

"Омріяний край"

Аркадiй Якубович розмовляв кримськотатарською мовою краще за дідуся. Kімнaтy, вікна якої виходили на парк Алупки, було забито дешевими сучасними радянськими меблями та дрiбничками, однак, коли вони говорили про речi 50-рiчноi давнини, дiдусь вiдчував, нiби знову сидить у захаращенiй майстернi рідного дядька, в оточеннi ювелiрних інстурментів та оксамитових мiшечкiв з напiвдорогоцiнним камiнням; вiдчував запахи гарячого метму та кави, що грiлася на пальнику Бунзена; спостерiгав, як дядько почорнiлими пальцями срiбляра звиває металеву спiраль крихiтнiми лещатами.

–Я росіянин, а дружина моя була грекиня, та ми обоє народилися в Алупцi й завжди мiж собою розмовляли татарською; вона нiколи не любила росiйську, – сказав Аркадiй Якубович. –Памятаєте, як ми уci тут розмовляли татарською до вiйни? Та мало хто вмів говорити нею так чудово, як ваш дядько; він був справжнiй учений, – він примружив свої запалi очi свiтло-блакитного кольору. – Кожен в Алупцi знав i його самого, i його фiлiграннi ювелiрнi вироби.

Ми думали, що він писав етнiчну iсторiю Криму у вiльний час. Тому радянська влада ставилася до нього з підозрою, проте дала йому спокiй, бо мав срiбло в кишенях, а голова відділу пропаганди любив iз ним поговорити.

– Bін був одним iз небагатьох освiчених татар, якi залишалися в Криму, – сказав дідусь. – Чистки тридцятих, вiйна, навiть нiмецька окупація якось оминули його.

– Ну, нiмцi були дуже чемнi, дуже освiченi. Вони мали власнi тeopii щодо етнiчного походження, й нiмецький кoмicap любив обговорювати їх з вашим дядьком.

–Bін не був колаборантом! – вигукнув дідусь.

– Та хіба я кажу, що був? – Аркадій Якубович, скривившись, відкусив шматок черствого печива. – Багато хто з нас розчарувався в радянськiй владі й повiрив німецьким обіцянкам. Я досi пам'ятаю iмбирнi пряники, що їх фашисти роздавали дiтям. Жоден кoмyнicт зроду не дав дiтям такого пряника.

Якщо б ми Bci мали тримати вiдповiдь за те, що робили пiд час oкyпaції, мабуть, бiльшiсть iз нас висіла б на вуличних лiхтарях, Ісмаїле-ага.

Дідусь помічав, що чути поштиве "aгa" вiд росіянина, який говорить татарською, водночас i приємно, i важко. Востаннє у цiй xaтi він був не поважним "старшим братом", а сiмнадцятирiчним хлопцем, котрий випрошував завиток срiбла для дiвчини, з якою xoтів побратися.

– Ваш дядько не повiрив, коли вони прийшли по нього, - продовжував Аркадiй Якубович. – Я пам'ятаю, коли солдати з'явилися на цьому порозi в 1944-му, він сидiв отам i, як божевiльний, весь час повторював, що це якась помилка. Тому він нiчого з собою не взяв; aнi срiбла, анi дорогоцiнного камiння.

– Якби взяв, можливо, вижив би у засланнi.

Довгий час вони сидiли мовчки, двоє старих. якi згадували минуле. Toдi росiянин сказав:

– Крим уже нiколи не був таким, як ранiше. пiсля того, як не стало вас, татар. Люди, якi потiм приiзлдили й селилися тут, були пропащi. Нiкчеми. Все, що вони вмiли вирощувати, – так це картоплю. Вони перекопали сади, закидали колодязi й узбережжя цементом i смiттям. Як от мoi сусіди: досить добродушні, проте iдiоти.

– Bтім, вони дали вам цей дiм.

– Ще чаю, Icмаїле-aгa?

"Ох, цi росiяни, – думав дiдусь, – я багато вiддав би зараз за чашку доброї кави", – його пальцi аж трусилися з лютi. коли він узяв чашку чаю. Та він був старий чоловiк, йому не личило злоститися. Це було безглуздо.

– Що ви сказали? – перепитав Аркадiй Якубович.

– Радянська влада дала вам цю хату.

–Твою хату, – сказав тато. Вони сидiли в маминiй чайхані при свічках,

а довкола стояла прохолодна i зоряна травнева нiч. Мама з татом і всі

чоловiки відпочивали пiсля денного клопотy з туристами, а дідусь розповідав їм про вiзит до Алупки. – Це була хата найменшого брата Сейт-Амета, так?

А в нього дiтей не було, отже, вона тепер належить тобi.

- Так, – погодився дiдусь, – саме так я йому i сказав: "Miй дядько

помер у засланнi з мріями про рідну землю, а ти мирно собi жив тут. За законом ця хата належить моїй родинi, а ти все ще живеш у нiй, – сказав

я йому. – Hixтo, Hixтo з вас так нiколи й не вибачився".

– I шо він зробив? – з цiкавiстю запитав Рефат. Сафi була впевнена, що в цей момент він думав про хату cвoєї мaтepi.

Дiдусь ледве помiтно посмiхнувся:

– Biн запитав, чи я пам'ятаю корову.

На мить запала тиша, а внизу на долинi пролунав крик сови, наче

гiрке запитання.

– Ви сказали "корову"? – недовiрливо перепитав Рефат.

– Hi, це вiн сказав "корову", – дідусь погладив Сафi по щоцi; вона

поклала голову йому на плече, напiвсонна пiсля дня, сповненого сонцем і морем. – Biн розказав мeнi про тих, хто жив у тiй xaтi до мого дядька. Це була родина заможних караїмiв-землевласникiв, у них було власне стадо кopiв. Tоді, в l9ЗO-х, комунiсти почали колективізацiю, забирали в господарів усю землю та худобу до радянських колгоспiв.

У 1930-х це був злочин – бути заможним. У тiєї родини забрали геть усе. Батька розстрiляли як ворога народу. Всю худобу колективiзували, та була одна корова, яка не погоджувалася з iдеєю колективної власності. Вона втекла з колгоспного корiвника i крадькома повернулася до хати через парк, а новому власникові хати довелося довго доводити, що він не крав.

Наступного дня вона знову повернулася, мукала за мертвим господарем. Де б вони її не припинали, до яких парканiв або cтiн – вона обривала прив'язь i верталася, – дідусь обвiв слухачiв поглядом. – Аркадiй Якубович розказав мeнi, що та корова щоранку будила мого дядька, мукала пiд його вікном piвнo о п'ятiй ранку. Я цього не пам'ятаю. Я не розпитував, як мiй дядько отримав ту хату. Вона дiсталася йому в хорошому cтaнi й задешево, вкрадена в попереднього хазяїна. 3а безцінь.

Тато задумливо гладив край столу:

– Це не те саме.

– Стiльки зла творилося в Криму, – сказав Iбраїм, – Десятилiттями,

столiттями. Не знаю, чи ми коли зможемо те все виправити.

література крим