Вогонь небесний прийняти з покорою: в подвір’я храму УГКЦ влучив снаряд

Про те, що від обстрілу постраждала церква, спочатку не здогадуюся. Одне з буденних занять у Донецьку – фотографувати наслідки руйнувань. Тож 7 серпня у пообідню пору трапляється звичний діалог:

- Зранку на проспекті Васнєцова і на Панфілова «щось» в жилий район прилетіло. Хочеш глянути?

- Звісно.

Рушаємо. Упізнати місце обстрілу можна вже на підступах: по гілках дерев, що розкидані навколо, ніби вулицею пронісся смерч; по скляних друзках, якими всипана дорога. Але це лише квіточки.

- Товарищи журналисты, ану дайте мне передать привет Порошенко. Говорил, гад, шо Донецк самолеты бомбить не будут! – на Васнєцова сива дебела жінка літнього віку взяла в осаду журналістів-телевізійників: чи то російських, чи місцевих.

Хоча на Панфілова, де постраждали лікарня і будинки, люди кажуть, що це був мінометний обстріл – не авіація. І Нацгвардія ніяк не могла зі свого місця розташування влучити. Значить – терористи. Але впевнено говорити не можна ні про що. Лише вивчати настрої – на кого більше скаржаться.

На Васнєцова підходимо ближче до місця події. По ліву руку – роззявився порожніми віконницями гуртожиток Українського державного університету економіки і фінансів. Обережно переступаючи з ноги на ногу, під будівлею як бузьки снують місцеві.

Під ногами - купа сміття, скло, бита цегла. По праву руку – несподіванка. Розумію, що я вже колись тут була – це славнозвісний катедральний храм донецько-харківського екзархату УГКЦ – церква Покрови пресвятої Богородиці. Греко-католицька спільнота зародилась тут у 1993 році. У 2012 році екзархат вже налічував 70 парафій.

У єпархії служило до 60 священиків, половина з них - у Донецькій та Луганській області. Чи змінилася ситуація зараз, говорити нема з ким - настоятель донецького катедрального храму Покрови Пресвятої Богородиці о. мітрат Василь (Пантелюк) за межами міста.

Шибки побиті. На подвір’ї перед брамою – велетенська вирва від снаряду. Роззяви і телевізійники.

Сива жінка кляне на чім світ Порошенка. Інші місцеві скрушно похитують головами і прицмокують язиками. Хто може – знімають наслідки на телефони.

- Не треба того знімати. То негатив! – чую раптом добірну українську з подільським акцентом. – Краще поможіть засипати вирву!

- Це негатив, так-так, це негатив! – несподівано починають підтакувати жінки.

- В этой церкви мне как-то помогли бросить пить… – переговорюючись, вони вигрібають руками каміння з ями.

- Святое место! – кажуть, засипаючи ритвину піском і галькою.

- Что ж делать? – бідкаються, замітаючи територію навколо.

Україномовного чоловіка звати Тарас (з міркувань безпеки ім’я змінене. – авт.). Йому на вигляд за п’ятдесять, Він невисокий, худорлявий і схожий на козака у відставці: і зовнішністю, і манерою вести розмову. Помагає при церкві.

- Через жінку прийшов гріх на землю, - починає він і я напружуюсь. - Через неї прийшло і спасіння, – закінчує - і я розслабляюсь.

- Ото дивися, стояли зранку чоловіки. Кажу, хлопці, поможіть: ворота прив’язати, воронку засипати. Один каже - в мене собака, другий - в мене спина, а третій - мені по понятіям працювати не можна. Підійшли жінки. Я їм сказав братись до роботи, щоб відпровадити.

Я не розщитував, що вони справді почнуть помагати! Дивися – працюють! – і тут мій співрозмовник переходить на захоплений шепіт, ніби боїться наврочити. - Почали руками каміння закидати, складати, рівняти. Мені аж стало незручно. Я ж жартома сказав, а вони прийшли і працюють. Бач - жінки! Отак.

- Все, жінки, ви собі руки сполосніть, а то вас дома мужчини поругають, що ви на вулиці вимазались, - цього разу Тарас вже говорить голосно і не до мене, а до неочікуваних помічниць. - Дякую вам, приходьте, як буде у вас змога така: похрестити, поженити…

Тоді, у 2012-му, на ці послуги в донецькій греко-католицькій церкві не було «такси» - правили, кому що треба. Від пожертв, звісно, не відмовлялись, але й не вимагали. У самому Донецьку діяли три великі парафії. УГКЦ побудувала молодіжний центр, три соціальні центри, де опікувалась 500 дітьми вулиці і 200 кризовими сім’ями. Також священики УГКЦ служили у всіх тюрмах і колоніях Донецька - приблизно 3700 в’язнів перебували під їх опікою.

- Тепер я тебе, Марто, уважно слухаю. Зовуся Тарас, тут при церкві помагаю. В мене стажу сорок років, я весь час працював на Донецькому металургійному заводі, - Тарас говорить швидко, м’яко і такою інтонацією, ніби весь час переповідає якусь байку чи бувальщину. - Два роки тому мене вигнали, бо наш цех зупинився. Тобто я робітник від самого початку. До церкви я віруючий, через те я вже два роки тут…

Наше знайомство перериває чоловік, якому на вигляд за сорок. Він хворобливо худорлявий, рясно стікає потом і відгонить алкоголем.

- Девушка, можна у вас воды попить? Я прошу прощения.

Простягаю свою мінералку. В цей час втручається пан Тарас.

- Владімір, ти у мене час забираєш! Я попереджаю останній раз!

- Ето я у тебя «час забираю»? Мне сейчас на передовую ехать,на войну. Я попрощаться хотел, а ти меня гониш…

- Він прийшов прощаться! Що ти зі мною прощаєшся? Ти завтра тут будеш мені знову!

- У шесть часов мне уже это самое…

- Так. Куди ти їдеш??

- В ДНР.

- В ДНР, да? Ну все, щасливої дороги.

- Ну всё, я сумку забрал.

- Що я тобі скажу? Будеш жив, вернешся – приходь.

Владімір закидає на плече дорожну сумку і йде у свій ДНР. Пан Тарас продовжує.

- То один з наших підопічних. Йому 52 роки, він всю жизнь по тюрмах. Правда, один з небагатьох, який все-таки пішов працювати. Працює двірником і дає собі трошки ради. Правда, приходить час від часу: поможіть. Але все-таки працює. Другі взагалі не працюють.

Два тижні назад був наліт на наш храм. Сюди прийшли троє, приїхали машинами. Один із тих трьох - його влаштував отець Василь (настоятель донецького катедрального храму Покрови Пресвятої Богородиці о. мітрат Василь (Пантелюк). – авт.).

Він дуже добра є людина. Того чоловіка пожалів, дав йому роботи. Чоловік тут працював два з половиною роки. Насправді нічого він не робив - отець Василь дав йому таку посаду, щоб платити гроші, бо інакше він би пропав. Здох з голоду - я виражаюсь так, як є, я прошу вибачити.

Чим він відплатив? Приїхав зі своєю жінкою Ларісою - вона тут працювала бухгалтером. Приїхали сюди і привели оцих, як вони себе називають - деенеровцев. Я їх так не називаю, бо то є пірати. Вони зайшли в храм, зайшли в бухгалтерію. Почали робити ревізію, автоматом вимахували. Зайшли в святилище і там перевертали Євангеліє.

У нас є міжнародна організація «Карітас». І бухгалтер «Карітасу», Людмила, тут якраз отримала зарплату місячну для всіх працівників, а їх десь до тридцяти, мабуть. Так от, вони забрали всі ті гроші. Після того ще приходили по гроші.

От впав снаряд. Кажуть – бомбили. Я впевнений на 99,9 відсотків, шо оцей снаряд – то така ж провокація. Ось тобі приклад наводящий. Дивись, позавчора в Будьоновськом районі вечір – десь 12 година. І тут страшний вибух. Ми проснулись всі - в мене син з сахаром, він дуже хворий, й так спить погано, а тут таке.

Вибух страшний, ми вже збирались в підвал. Але поки те все робили – нальот. Три бомби було. Я чую - летить літак. Не винищувач, а важкий.

Отак пішов: гууу-у-у-у-у-у-у-у-у-у… - і відійшов наче. О!.. І заходить знову. Знову свист і знову бомба. Тричі. Жіночка тут зі знайомих каже, що там, де вона живе, на всіх териконах стоять їхні зенітки. Якби був український літак, його б обстріляли. Але ніхто ні разу не стрельнув. Він спокійно розвернувся три рази і бомбу кинув. Українське військо мирне населення не бомбить. (Від себе зазначу, що повідомлень від української сторони про вторгнення російської авіації не було.)

Далі кажуть - не попали. Але вибач, тут не залізний занавєс. Вони мають точну адресу і точний квадрат, куди попадати. Бомбили завод, а попали в житловий будинок? Я цьому не вірю. Вони роблять все це починаючи з 1918 року.

З паном Тарасом ми розійшлися на тому, що йому подзвонила сестра – у Донецьку не працюють українські канали і він слухає новини, телефонуючи до родичів з інших областей, а ті ставлять слухавку біля телевізора. У той день, 7 серпня, снаряд влучив у порожній гуртожиток, церковне подвір’я, лікарню (навпроти вціліло гніздо терористиів) і кілька житлових будинків.

донеччина Церква