Волання в пустелі. Ще раз про те чому ненасильницький спротив ефективніший за силовий (+ уривок з Шарпа)

Уявімо ситуацію колона з Майдану у кількості 200 тис підійшла до кордону на Грушевського. Без каміння і фаєрів. Беркут почав бити людей, але люди не відповідали у відповідь і не розходилися, але не дають забирати своїх. Чи катували б і били демонстранів за такої тактики? Звичайно. Але масштаби були б меншими, а осуд дій влади і конкретних виконавців нейтральними громадянами більшим. Отже перемога ближчою.

За три дні Беркут завдав травм 1500 людям. Чи вистачило б у беркутів моральних сил побити стільки ж людей, аби не летіло каміння і коктейль Молотова?

Мій знайомий, регулярно ходив на мітинги. На вчорашній не пішов: «Пацани у масках кидають у беркутів каміння, і тікають, а ті стоять і терплять», - розповів своє враження. Насилля Беркуту проти мирних демонстрантів позбавляє Януковича легітимності. Насилля зі сторони протестувальників позбавляє Майдан підтримки народу. «Правильно зробили що побили, вони ж хотіли захопити владу», - не чули такої думки від обивателя зі Сходу?

Насилля звужує базу протесту залишаючи у периметрі барикад лише найзавзятіших. Їх зараз немало. Але для успіху потрібно абсолютна більшість народу.

Ненасильницький спротив передбачає і захоплення і блокування, але без насильства, у нашому випадку без коктейлю Молотова і каміння. Як сьогодні у Львові, під час захоплення ОДА.

До того ж боротьба за зміну країни перетворилося у групову жорстоку бійку-квест майданівці проти Беркуту, Беркут проти майданівців.

Ганді завжди розділяв людину і функції, які вона виконує. Він і його успішний рух боровся проти механізмів гноблення, а не проти людей, які їх здійснюють. Коли юрба у відповідь на стрілянину британських сил спалив поліцейський відділок де згорів 21 поліцейський Ганді зупинив рух спротиву. "Народ ще не готовий до сатьяграхи", - заявив він.

Майдан зараз сконцентрувався на людях, а не на механізмові. Януковичу все одно скільки беркутів згорять у напалмі. Якщо дуже припече «випише» з Росії, як Кадафі наймав з інших країн.

Дивно чути, що протягом місяців політики «нікуди не повели». Так політики не мали ні плану дій? ні сміливості. Але Майдан це безліч дрібних груп, і багато з них без жодних політиків ефективно діяли за межами Майдану, і нікому не заборонялося чи долучатися чи організовувати свої акції.

Між іншим студенти зупинили страйк. А його масовість і тривалість завдали б режиму куди сильнішого удару ніж камінюки поцілені у шолом беркутівця. Групи студентів, котрі приходять на Грушевського у екіпіровці для міської війни, цілком могли б спрямувати свою енергію на організацію дійсно (а не декларативно) загально-київського тривалого студентського страйку. Загиблих і скалічених було б менше. Але виступити відкрито проти керівництва вузу виявляється страшніше ніж надягнути маску і кидати каміння. Хоча ризики для свого майбутнього абсолютно неспівмірні. От такий парадокс.

Далі пропоную уривок із книги Джина Шарпа «Від диктатури до демократії»

В цій частині книги коротко описується широкий асортимент засобів для тих хто хоче діяти ефективно. Скачати повністю можна тут.

Як зазначалося у першому розділі, збройний опір диктаторським режимам передбачає зіткнення не з найбільш вразливими, а саме з їхніми найсильнішими сторонами. Обираючи протистояння у сфері військових сил, поставки озброєнь,військових технологій тощо, рух опору ризикує опинитися у невигідному для себе становищі, оскільки саме у цих категоріях диктатура майже завжди матиме ресурсну перевагу.

Також раніше були окреслені небезпеки, які випливають з надмірних сподівань на іноземні сили. У другому розділі ми проаналізували проблеми, пов’язані із застосуванням переговорів як способу повалення диктатури. Які ж дієві засоби можуть надати демократичному опору конкретних переваг і ще більше оголити вразливі місця диктатури? Яка тактика буде найбільш виграшною, виходячи з теорії політичної влади, про яку йшлося у третьому розділі?

Альтернативою є політичний спротив, якому притаманні такі визначальні риси:

• він не сприймає те, що остаточний результат визначатиметься засобами боротьби,які обрала диктатура;

• режимові його важко здолати;

• з його допомогою можна ще більше оголити слабкі місця диктатури та ізолювати її від джерел сили;

• його діяльність може бути значно розосереджена, але водночас він здатний сконцентруватися на досягненні конкретної мети;

• він змушує диктаторів помилятися у розрахунках і діях;

• він здатен успішно залучити великі маси населення, суспільні групи та

інституції до боротьби проти брутального панування меншості;

• він сприяє ефективному розподілу влади в суспільстві, а отже, підвищує

ймовірність встановлення та підтримання демократичного ладу.

Механізм ненасильницької боротьби

Як і військову силу, політичний спротив можна застосовувати з різними цілями, серед яких спроби вплинути на дії опонентів, намагання створити умови для мирного врегулювання конфлікту чи повалення ворожого режиму. Однак політичний спротив суттєво відрізняється від насильства. І хоча обидва є тактиками боротьби, засоби і наслідки у них різні. Шляхи і результати збройного конфлікту добре відомі. Фізична зброя застосовується з метою залякування, заподіяння шкоди, вбивств і руйнації.

Ненасильницька боротьба набагато складніша і передбачає більше розмаїття засобів, аніж насилля. Таку боротьбу ведуть населення і суспільні інституції за допомогою психологічної, соціальної, економічної і політичної “зброї”, відомої у різних формах–протести, страйки, відмова від співпраці, бойкоти, невдоволення і сила народу.

Як уже зазначалося, будь-який уряд може здійснювати управління доти, доки є доступ до джерел сили, який забезпечують співпраця з режимом, підпорядкування та покора населення і суспільних інституцій. На відміну від насильства, політичний спротив може позбавити уряд доступу до цих джерел влади.

“Зброя” ненасильницької боротьби та дисципліна

Кампанії політичного спротиву в минулому припускалися спільної помилки, покладаючись лише на один чи два методи, найчастіше страйки і масові демонстрації. (саме цієї помилки допустилися наші політики - ред)

Насправді методів, які дають змогу стратегам руху опору концентрувати або розширювати його відповідно до обставин, існує дуже багато.

Усі методи класифікують за трьома категоріями: а) протест і переконання, б)відмова від співпраці та в) втручання.

До методів ненасильницького протесту і переконання належать переважно символічні демонстрації, включаючи паради, марші та пікетування (всього 54 методи). Відмова від співпраці поділяється на три підгрупи: а) відмова від соціальної співпраці (16 методів); б) відмова від економічної співпраці, в тому числі бойкоти (26 методів) і страйки (23 методи); в) відмова від політичної співпраці (38 методів). Методи останньої категорії передбачають ненасильницьке втручання за допомогою психологічних, фізичних, соціальних, економічних чи

політичних засобів, наприклад, швидке ненасильницьке захоплення або паралельне здійснення влади (41 метод).

У додатку до цього видання міститься перелік 198 таких методів. Застосування значної кількості з них за умов ретельного добору,

наполегливого й широкого використання та реалізації добре підготовленими громадянами у поєднанні з відповідними стратегією і тактикою здатне спричинити серйозні проблеми для будь-якого незаконного режиму. Це стосується усіх диктатур.

На противагу силовим засобам, методи ненасильницької боротьби можуть бути спрямовані конкретно на вирішення ключових проблем.

Наприклад, якщо проблема диктатури має передусім політичний характер, вирішальну роль будуть відігравати саме політичні форми ненасильницької боротьби, що включатимуть невизнання легітимності влади диктаторів і відмову від співпраці з режимом.

Відмова від співпраці також може бути застосована щодо конкретної політики. В одних випадках тактика гальмування та затягування реалізується без розголосу чи навіть таємно, а в інших–відверта непокора, громадянські акції невдоволення та страйки відбуваються на

очах у всіх.

З іншого боку, якщо диктатура вразлива до економічного тиску, або більшість скарг народу мають економічний характер, найкращими методами опору будуть економічні заходи, такі як бойкот чи страйк. Спроби диктаторів експлуатувати економічну систему можуть наштовхнутися на загальні страйки, зниження темпів роботи і відмову ключових спеціалістів співпрацювати з режимом.

Вибірково застосовувати різноманітні види страйків можна щодо основних питань у сфері промисловості, транспорту, постачання сировини та розподілу продовольства.

Деякі методи ненасильницької боротьби вимагатимуть від людей незвичайної для їхнього повсякденного життя поведінки, наприклад, участі у розповсюдженні листівок, підготовці підпільних видань чи голодуванні. Декому важко вдаватися до таких дій, за винятком крайніх випадків.

Інші методи ненасильницької боротьби навпаки передбачають, що люди житимуть своїм нормальним життям, але у дещо незвичний спосіб. Замість того, щоб страйкувати, наприклад, можна продовжувати ходити на роботу, але працювати навмисно повільніше і менш продуктивно, ніж зазвичай, час від часу свідомо припускаючись “помилок”. У певний час дехто може “захворіти” і “бути нездатним” виконувати роботу або просто відмовитися від її виконання.

Можна брати участь у релігійних відправах, які висловлюють не лише церковний, а й політичний осуд. Прагнучи вберегти дітей від ворожої пропаганди, дехто може навчати їх вдома або у підпільних школах. Інші можуть відмовитись вступати за“рекомендацією” чи вимогою до певних організацій, до яких раніше вони б не вступили за власним бажанням. Те, що подібні акції не відрізняються від їхньої звичної діяльності, а ступінь відхилення від повсякденного життя незначний, суттєво полегшує участь населення у національно-визвольній боротьбі.

Оскільки ненасильницька та збройна боротьба ведуться кардинально різними способами, навіть незначне насильницьке втручання під час кампанії політичного спротиву матиме протилежні наслідки і спрямує боротьбу у тому напрямку, в якому диктатори мають беззаперечну перевагу (військова боротьба).

Тому дисципліна під час ненасильницьких дій є запорукою успіху. Її слід дотримуватися, незважаючи на провокації і жорстокість режиму та його агентів. Це дасть змогу значно підвищити дієвість чотирьох механізмів перетворень за умов ненасильницької боротьби, які ми розглянемо трохи згодом.

Дисципліна під час ненасильницької боротьби надзвичайно важлива у процесі політичного джиу-джитсу. У цьому процесі абсолютна жорстокість режиму щодо відверто ненасильницьки налаштованих

активістів обертається проти самої диктатури, призводить до розколу в її рядах і водночас посилює підтримку учасників руху опору з боку населення, колишніх прихильників режиму і третіх сторін.

Проте у деяких випадках уникнути обмеженого застосування сили проти диктатури не вдається (прямо про нас - ред.).

Народ заведений і крім насильства не бачить інших шляхів досягнення мети

Розчарування і ненависть можуть вилитися в насильницькі дії, або

певні групи просто не схочуть відмовлятися від силових методів, навіть визнаючи важливу роль ненасильницької боротьби. За таких обставин не варто відхиляти можливість політичного спротиву. Однак настільки, наскільки можливо, слід розрізняти силові та ненасильницькі дії з погляду географічних факторів, певних верств населення, часових меж і проблемних питань. Інакше насильство матиме руйнівний вплив на потенційно більш успішний і могутній політичний спротив.

Як свідчить історичний досвід, за умов політичного спротиву також можливі жертви–однак набагато менші, ніж за умов збройної боротьби. Більше того, остання не сприятиме розірванню безкінечного ланцюга вбивств і жорстокості. Своєю чергою ненасильницька боротьба вимагає і спрямована на зменшення страху (або збільшення контролю над ним) перед урядом та його репресивними заходами. Таке вивільнення від страху є ключовим моментом у справі повалення влади

диктаторів.

Чотири механізми перетворень

Ненасильницька боротьба спричиняє зміни у чотирьох напрямах.

Перший механізм перетворень найменш імовірний, хоча його приклади можна знайти в історії.

Емоційно вражені стражданнями хоробрих учасників ненасильницького спротиву представники ворожої сторони дають себе переконати в тому, що мотиви руху опору справедливі, і погоджуються прийняти вимоги демократів. (саме цього в ідеалі прагнув Ганді, - ред)

Такий механізм називається “перетворення” і трапляється вкрай рідко.

Набагато частіше учасники ненасильницької боротьби прагнуть змінити конфліктну ситуацію і суспільство так, щоб протилежна сторона не змогла діяти за власним бажанням. Саме це перетворення і породжує три інші механізми: пристосування, ненасильницький примус і розпад. Який із цих механізмів матиме місце, залежить від ступеня переміщення

відносних і абсолютних сил у бік демократів.

Якщо проблеми не є істотними, вимоги опозиції не складають загрози, а

протистояння сторін до певної міри змістило баланс сил, конфлікт може бути розв’язаний досягненням угоди, усуненням розбіжностей або компромісом. Такий механізм називається “пристосування”.

....

Ненасильницька боротьба може бути значно потужнішою, аніж визначена нами в межах “перетворення” чи “пристосування”. Масова відмова від співпраці та непокора здатні настільки змінити соціально-політичну ситуацію і, особливо, баланс сил, що диктатори фактично втратять контроль над економічними, соціальними і політичними процесами на урядовому та суспільному рівнях.

Військові сили суперника можуть стати настільки деморалізованими, що просто не підкорятимуться надалі наказам, спрямованим на придушення опору. Хоча лідери режиму збережуть свої позиції і будуть дотримуватися початкових цілей, вони втратять здатність діяти ефективно. Такий розвиток подій має назву“ненасильницький примус”.

У деяких крайніх випадках умови, які викликали застосування ненасильницького примусу, можуть ще більше ускладнитись. Диктатори фактично позбавляються будь-якої здатності діяти, а владна структура зазнає краху. Послідовність учасників руху опору у цілеспрямованій відмові від співпраці та непокорі позбавляє їхніх опонентів навіть найменшого контролю над ними.

Чиновники відмовляються підкорятися режиму. Поліція та армія підіймають бунт. Ті, хто зазвичай підтримували режим, не визнають колишнє керівництво, заперечуючи будь-яке підпорядкування. Таким чином, від колишньої підтримки та покори не

залишається й сліду.

Четвертий механізм перетворень,“розпад” ворожої системи, настільки довершений, що представники диктатури навіть не мають можливості капітулювати. Режим просто розпадається на друзки.

Плануючи стратегію визволення, необхідно мати на увазі усі чотири механізми. Інколи їх упровадження визначає випадок. Однак свідомий вибір одного з цих механізмів перетворень під час конфлікту уможливить формування конкретної і потужної стратегії. Вибір механізму (чи механізмів) перетворень залежатиме від багатьох чинників, включаючи абсолютну та відносну силу сторін конфлікту, а також цілі учасників ненасильницької боротьби.

шарп стратенія спротив політика