Портрет українського офіцера: радянська міфологія, постійні борги і корпоративна солідарність

Скепсис

- У нас недавно один офіцер був на стажуванні у Штатах. Розповідав, що в них в кожній частині є такий орган – сержантська рада. От хоче якийсь виробник продати їм, скажімо, каски. Сержанти мають їх подивитись,протестувати, порівняти з тим, що пропонують конкуренти, потім обрати найоптимальніший варіант і подати на погодження командирові, - розповідає капітан з 15-річною вислугою своєму колезі.

- Ну от тепер прикинь, щоб у нас каски відбирали, наприклад, прапорщики, - підколює його співрозмовник.

- Та ми б тоді в картонних ходили, - сміючись погоджується інший офіцер.

У цій розмові, учасником якої мені довелося бути кілька місяців тому, віддзеркалення багатьох процесів у сучасній українській армії. Серед тих, хто прослужив в ній десять років і більше, рідко зустрінеш того, хто вірив би в ефективне реформування армії за західними зразками.

- Єдина вдала реформа – перехід з онуч на шкарпетки, - жартує один мій знайомий майор. Але в кожному жарті є частка жарту. Логічною і прагматичною здавалася багатьом відмова від військових кухарів і перехід на кейтегірнг - постачання готової їжі безпосередньо від цивільних структур у військові частини.

Розповідає капітан, командир роти, в якій служить не більше десятка бійців строкової Служби (контрактників казенним коштом не годують – Авт.): «Щойно пішли чутки, що військових кухарів не буде, наш завідувач їдальні пішов на пенсію. Сколотив собі фірмочку, і, думаю, не без «відката» командирові почав постачати готові страви у нашу частину. Ніяких тендерів не було. Тільки цей наш колишній прапор почав халявити ще більше, ніж коли служив.

Такі харчі привозить - гидко глянути. Але ми приймаємо – на папері, бо кому хочеться з командиром проблеми мати? Бійці цю отруту не їдять, звісно, вони у нас з ближніх сіл, їм батьки щотижня такі торби привозять, то вони харчуються зовсім непогано».

Будь-які реформи український офіцер сприймає в першу чергу з думкою: чи не втрачу я свою посаду, погони і можливість дотягнути до пенсії, чи встигну отримати (виплатити кредит) за квартиру.

Суть і якість самих реформ цікавить у другу чергу: кожен більш менш досвідчений військовий знає, що за зімни у війську береться кожен новий президент, кожен новий міністр оборони, кожен бачить себе далекоглядним полководцем, але не доводить своїх задумів до логічного довершення.

Тому скепсис і сумніви у будь-яких реформах є напевне візитною карткою будь-якого офіцера, який добряче «понюхав» службу.

Червоний привид

У нинішній українській армії фактично не залишилося офіцерів молодшої і середньої ланки, які служили ще за СРСР. Однак примара Червоної Армії серйозно непокоїть сучасних військових.

Кількість навчань, ліміти, забезпечення квартирами, повага до військових – все це і багато чого іншого у свідомості українських офіцерів міфологізовано і гіперболізовано.

Колись старші товариші(офіцери-наставники, викладачі в училищах) нав’язали ці постійні принизливі для нинішнього війська порівняння. У свідомості багатьох людей у погонах українська армія – спадкоємиця радянської (на рівні техніки, устаткування, традицій це навіть безглуздо заперечувати), але їй менше поталанило, ніж, наприклад, російській. Порівняння ж з арміями НАТО, про яке у війську насправді мають досить поверхневе уявлення - це взагалі з галузі наукової фантастики.

Кураж без грошей

Стабільно низька зарплата (зараз це плюс-мінус 3000 грн) також наклала свій відбиток на українських офіцерів. У великих містах вони шукають приробітку, нерідко в охоронних фірмах (звісно ж, нелегально, бо за законом таке сумісництво заборонено), у маленьких містечках, де з приробітком гірше, беруть кредити на побутові товари та іншу доступну техніку, позичають один в одного, нерідко у «гусарській» традиції грають у підпільних казино. Останній сценарній доволі трагічний – нерідкими є випадки, коли борги доводили офіцерів до розлучень, кримінальних злочинів і суїцидів.

Солідарність

У спілкуванні з цивільними офіцери часто люблять вдатись до самоіронії, мовляв, армія роззброєна, служити за призовом і за контрактом йдуть тільки усілякі йолопи. Але цивільний припуститься прикрої помилки, якщо надумає підіграти і теж дозволить собі якісь дотепи на адресу війська. Коли військовим навіть у дружній ромові нагадати про падіння ракети у Броварах, підбитий пасажирський літак чи щось типу того, вони одразу знайдуть виправдання для колег.

Навіть у такій, здавалося б, однозначній ситуації, як недавня загибель на навчаннях бійця-десантника, мій знайомий майор знайшов такий аргумент: «Такі нещасні випадки вкладаються в стандартну статистику військових навчань, не розумію, чого це журналісти так роздули і за що зараз зроблять крайнім ротного».

Показна брутальність і зневага до бійців – це теж щось на кшталт захисної реакції, антистресових заходів. Неодноразово бачив, як офіцери, що на словах лаяли солдат на чім світ стоїть, заочно презирливо називали їх «мавпами», у частині досить приязно віталися і розмовляли з бійцями. Це також можна списати і на український менталітет: позаочі лаяти, в очі лагідно усміхатися.

Я побачив вайлуватого низькорослого солдатика і необережно покепкував з цього приводу. «Ну вже який є, але боєць, ти ж свого сина мабуть в армію не відправиш», - відрізав капітан-ротний.

Типажі

Попри деякі спільні риси серед українських офіцерів вирізняється кілька доволі чисельних типажів.

Типаж перший – романтики. До цієї категорії можна зарахувати левову частку тих, хто щойно отримав лейтенантські погони. Свідомо обрати не вельми престижний, низко оплачуваний фах можуть, й справді, люди з певним типом характеру. Часто доводилося чути: я знаю, що в армії бардак, але я прийду і покажу, як треба служити, отримаю генерала і зроблю все, що від мене залежить, аби військо стало дієздатним.

Колись у середині 90-х найпрестижнішим формуванням вважалася Національна гвардія. Мої знайомі, що юнаками вступили до відповідного елітного, як здавалося тоді, вишу випускалися з нього банальними офіцерами внутрішніх військ (після відповідних реформ 1999-го року) – дехто з них з розчарування вже в лейтенантські роки почав з горя зловживати оковитою.

Ті ж з романтиків, хто не розчаровується і не пристосовується до доволі сірих армійських буднів, потрапляють у миротворчі контингенти. Тут романтик отримує те, чого йому бракує у Збройних Силах: небезпека, реальна чоловіча робота, бойова зброя. Ну й, не будемо забувати, гідна зарплатня.

Українські миротворці в Косово. Участь у миротворчих місіях і у міжнародних військових операціях це віддушина для українських військових, котрі пішли служити у пошуках "романтики".

Деяких романтиків так затягує, що вони змінюють ротацію за ротацією і в місці свого фактичного проходження служби з’являються вкрай рідко. Типові ознаки такого романтика: легка зневага до тих, хто служить в Україні і не впорядковане особисте життя. Чув про одного вертолітника, який одружувався кожного разу, коли повертався з миротворчого контингенту на Батьківщину.

Типаж другий – мажори. Це сини, племінники, зяті та інші родичі вищого командного складу, себто генералів. Їм дістаються найпривабливіші посади, закордонні відрядження (не миротворчі операції бо там страшно, а різні програми обміну досвідом), чергові і позачергові звання і нагороди. Такі офіцери завжди мають особливий статус, командири дивляться крізь пальці на їхню часто недбалу службу.

Саме через мажорів звичайні офіцери майже позбавлені можливості вивчати досвід інших країн. Вояжі ж мажорів супроводжуються типовими скандалами: то якогось генеральського синочка вишлють з Вест-Пойнту за сексуальні домагання до чорношкірої інструкторки, то хтось напідпитку візьметься вправлятися у водінні «Хаммера».

Є й мажори іншого походження – ті, хто власними зусиллями заслужив «жирну» посаду – зазвичай це офіцери чином не нижче підполковника, що отримали доступ до військового майна,яке підлягаю списанню, перепродажу тощо. За рівнем корумпованості і манерами вони подібні до старших чинів міліції і прокуратури: авто бізнес-класу, «кишеньковий» бізнес, відчуття безкарності, існування в паралельній реальності з рядовим і молодшим офіцерським складом.

Категорія третя - пристосуванці. Це учорашні хлопчики-відмінники, що за будь-якої нагоди прагнуть показати, що вони найкращі. Командування таких помічає і починає використовувати їх «за призначенням» - вантажити додатковими дорученнями.

Якщо такий «активіст» не згоряє у перші роки служби, то згодом починає приймати правила гри системи: дружити і догоджати ти, кому треба - мажорам і командуванню, одружуватись з розрахунку (прямий шлях у мажори), «стукати» на колег. Цей типаж найбільше пишається своїми погонами і вірить, що завтра стане генералом, тобто найвигіднішим чином вмонтується у систему.

Категорія четверта– маленькі люди. Цей типаж народжується з учорашніх романтиків. Офіцери, що прослужили у війську десять і більше років і не мають чітких досягнень і перспектив, живуть з думкою: «Треба таки дотягти до пенсії, бо на «гражданці» я нічого не вмію». І дійсно тягнуть, без будь-яких серйозних мотивацій. Командування затикає ними усі можливі «дірки», ставить у наряди замість мажорів, навішує купу додаткової роботи.

Категорія п’ята – помірковані циніки. Таких, мабуть, більшість у Збройних Силах. Вони не вірять у будь-які реформи згори і райдужні перспективи своєї служби. Але впевнені у власних силах і знають, що здатні зробити свою роту (батальйон, бригаду) кращою і цим вдовольняють свої амбіції.

Вони зневажають «мажорів», «пристосуванців» і «маленьких людей», кепкують з «романтиків». До речі стосунки військових із миротворчих контингентів і офіцерів, які служать вдома чимось нагадують стосунки шибайголів- запорожців і статечних «городових козаків»

"Циніки" не люблять зайвої роботи і цілком в солдатському дусі вміють від неї «зашаритись». Однак коли йдеться про якесь серйозне завдання беруть на себе більше, ніж це передбачено статутом і посадовими інструкціями. Розповідає знайомий офіцер ППО:

- Приїздила до нас перевірка, ми мали згорнути нашу РЛС і розгорнути в іншому місці. Прапора посадили за кермо, ми зі старлеєм антенту згорнули …

- Почекай, що всі роботи офіцери і прапорщики виконували, а де ж бійці, контрактники?...

- Та розумієш, в нас це, як армія Денікіна. Солдати можуть ще щось налажати, а нам в радість, рідко коли такі навчання трапляються, хоча згадаємо чого нас в училищі навчили.

20 років переходу від радянської армії до української сформували, можливо, і не найкращий офіцерський склад, однак він залишається на три голови вищим за рівень фінансування і матеріально-технічного стану армії.

І в цьому є певний плюс – наші військові лояльні до країни і держави в цілому, але не до правлячого режиму. «Нас вчили, що армія з народом не воює і ми цього варіанту навіть не розглядаємо, це як ділення на нуль у математиці», - говорять українські офіцери. Воювати за Януковича чи іншого президента проти своїх співвітчизників вони не стануть.

армія суспільство