Ціна життя дитини лише 500 доларів. Як благодійники утримують лікарняне відділення
Ця історія про багатодітну сім’ю із Києва, котра фінансово підтримує дитяче відділення Інституту нейрохірургії. За свої кошти купують ліки для дітей, оплачують операції, роблять ремонти та багато іншого. І в той же час у державних дитячих будинках від водянки мозку помирають діти. Не через відсутність коштів, а від байдужості персоналу. Ціна життя дитини 500 -1000 доларів. Але, мами все одно відмовляються від дітей з такою хворобою. Це пояснюється неграмотністю багатьох регіональних лікарів.
Автор: Галина Будівська
Станіслав та Олександра Телятникови з 2009 року регулярно надають фінансову підтримку дитячому відділенню Інституту нейрохірургії імені Академіка Ромоданова. Станіслав – технічний керівник IT-компанії і, фактично, єдиний постійний спонсор фонду імені святого Луки (Войно-Ясенецького). Заснували його вони з дружиною у 2011 році.
А почалося все з їхньої власної сімейної історії. У 2009 році у Станіслава і Олександри народився третій син - Андрійко. Малюк був недоношений, і в процесі різноманітних маніпуляцій йому занесли інфекцію, яка згодом викликала менінгіт, а він вже спричинив гідроцефалію (водянку головного мозку).
Волонтер у дитячому відділенні Інституту нейрохірургії
Потрапивши у дитяче відділення Інституту нейрохірургії, пробувши там півроку й надивившись на проблеми української медицини зсередини, подружжя вирішило допомагати усім, чим зможе.
Спершу просто фінансово підтримували. А потім зрозуміли, що у відділенні вони «всерйоз і надовго». Вирішили оформити все офіційно – організували Благодійний фонд імені святого Луки (Войно-Ясенецького). Знайшли дівчину, яка стала його директором і волонтером в одній особі. Зараз Наталя Гращенкова – єдина людина, яка працює у фонді. Вона перебуває у відділенні постійно. Всі інші виконують якусь частину роботи на волонтерських засадах у вільний час. Це ще десь п’ятеро людей.
Щомісяця через фонд проходить до 3 тисяч доларів. Але й за такі скромні, як для фонду, гроші вдається зробити багато. Як каже дружина Станіслава, їм постійно доводиться «затикати діри».
То дах протікає, то потрібно щось із обладнання, ліків чи банального інвентарю. Коштів однієї сім’ї недостатньо. Тому влаштовують кампанії зі збору. Зараз головна мета – купити для відділення аналізатор крові. Він коштує 150 тисяч гривень. За рік зібрали 40. Телятникови сподіваються залучити партнерів, інших заможних людей, однодумців, які б на постійній основі допомагали коштами. Проте такі поки не знаходяться.
Щороку у дитячому відділенні Інституту нейрохірургії лікують до 1200 дітей. Серед них пацієнти із вродженими вадами розвитку нервової системи, гідроцефалією, пухлинами нервової системи, пологовими травмами і таке інше. При відділенні постійно працює кілька фондів, кожен з яких обрав для себе якийсь напрямок роботи.
«Онкологічних дітей ми фінансово не витягнемо, - пояснює Олександра. – Але можемо за ці гроші врятувати щомісячно 3-4 дітей із гідроцефалією, мозковими грижами та іншими патологіями.»
Більшість підопічних фонду – хворі на гідроцефалію. За статистикою таких дітей від 2 до 10 на 1000 новонароджених. Якщо не лікувати – то у них починає сильно рости голова і в більшості випадків це призводить до смерті. Проте, якщо вчасно прооперувати таку дитину, шанси на повноцінний розвиток дуже великі.
Ціна життя дитини від 500 до 1000 доларів. Але, незважаючи на це, мами все одно відмовляються від дітей з такою хворобою. Олександра Телятникова каже, що ситуацію можна пояснити неграмотністю багатьох регіональних лікарів: «Це починається ще в пологових будинках: навіщо вам цей виродок, відмовтеся, він буде розумово відсталий. Батьків залякують, тому що, очевидно, самі не розуміють суті діагнозу.
І, звісно ж, батьки пишуть відмови. В той час, як у Києві все достатньо просто: дитину прямо із пологового будинку відправляють у нейрохірургію. Дуже часто буває, що дитина на операції, а батьки ще ходять, думають, будуть вони цю дитину забирати чи ні, радяться з лікарями. Це звісно цинічно, але це факт.»
У фонді розуміють необхідність психологічної допомоги батькам. Періодично запрошують до відділення психотерапевта, який допомагає батькам адаптуватися до ситуації, прийняти дитину такою, яка вона є, вчить правильно з нею поводитися.
Ті діти, від яких батьки таки відмовилися, опиняються у дитбудинках. А там, як правило, помирають.
У фонді намагаються контактувати з адміністраціями закладів, дізнаватися про стан дітей, але безпосередньо вплинути на ситуацію не можуть. Олександра розповіла, що якось до Києва у відділення Інституту привезли дитину з діаметром голови 90 сантиметрів.
Коли у нянь запитували, чому не зверталися раніше, ті відповідали: «Чекали, коли помре. А він все не вмирав». Саша переконана: «З дітей, які можуть бути абсолютно повноцінними членами суспільства і можуть працювати, роблять інвалідів. Вони або вмруть, або все життя висітимуть на державі, будучи недієздатними.»
За весь час роботи фонду вдалося допомогти двом десяткам покинутих дітей. Але мріють Телятникови про реабілітаційний центр. Туди можна було б принаймні раз у рік забирати дитбудинківських дітей, про яких персонал після операції просто забуває. Але це все вимагає великих капіталовкладень. Таких коштів у родини немає. Шукають партнерів і сподіваються, що мрія колись здійсниться.
Тимчасом радіють з того, що є. Навіть одиничні вияви людської щедрості вселяють віру в краще. Приміром, родина Антонюків з Івано-Франківщини передала відділенню більше 50 літрів меду.
"Ми живемо в Івано-Франківській області. В нас не має грошей на велику допомогу. Але я – пасічник. І в мене є друзі – пасічники, яким я розповів про лікарню. І в нас є корисний, цілющий мед від самого серця. Ми надсилаємо його вам разом з побажаннями мужності, віри, любові, та такого жаданого здоров`я для усіх наших діточок." - написав батько родини Антонюків
Невідома київська вчителька передала сумку із новеньким одягом та дитячим харчуванням для покинутого немовлятка.
Кілька ініціативних мам організували благодійний ярмарок у школі, де зібрали близько 9 тисяч все на той же аналізатор крові. Або ж іще один зворушливий випадок – троє 10-річних школярів вирішили віддати усі свої кишенькові гроші на потреби хворих діток.
Сімя Телятникових
Олександра згадує, що вони з чоловіком і раніше брали участь у благодійних акціях, возили подарунки до дитбудинків. Але після того, коли побачили ситуацію зблизька, уявлення про допомогу змінилося кардинально: «Не знаю, чи ті подарунки і підгузники для дитбудинків насправді пішли на користь. Невідомо навіть, чи дійшли вони до дітей. Значно важливіша системна допомога».
На запитання, чи не важко щомісяця «відривати» від сімейного бюджету такі великі суми, Олександра відповідає: «Звісно, що важко. І з кожним роком стає все важче. Віддавати 10% чи 50% – велика різниця. І якщо ситуація в бізнесі та в економіці країни не покращиться – без сторонньої допомоги ми просто загнемося». Але тим не менш ці люди роблять те, що в їхніх силах і за це їм варто подякувати.
