Сім причин залишатись у Церкві. Відповідь

Ідея написання цієї статті виникла під впливом тексту «Сім смертних гріхів християнства». З аргументами і фактами наведеними у цій статті важко сперечатися. Неможливо, наприклад, заперечити співпрацю окремих конфесій з диктаторськими режимами. Бізнесмени у рясах і прайси у храмах – явища банальні, але також неспростовні.

Жорстоке поводження вихователів у монастирських сиротинцях – непоодинокі випадки, але чи не трапляється подібних інцидентів у світських закладах? Радянські дитбудинки, наприклад, не мали релігійного підгрунтя, але й гуманізмом не вирізнялися. Автор звинувачує ієрархів у небажанні каятись і ніби зумисне замовчує факт, що Іоанн Павло ІІ ініціював каяття Римо-католицької церкви за злочини хрестових походів та інквізиції.

«Антагонізм науці» - це взагалі прийом з радянського атеїзму: усі найдавніші європейські університети, і українські Острозька і Києво-Могилянська академії зокрема, виросли із духовних християнських шкіл. Власне, я не збираюся критикувати автора «Семи гріхів» за кожним пунктом, значно важливіше, як на мене, назвати причини, які спонукають залишатися у лоні Церкви попри всі негаразди, які спіткали її у сьогоденні.

1. Церква як моральний імператив

Я є двері: хто через Мене увійде, той спасеться, і увійде, і вийде, і пасовище знайде(Ів. 10:9)

У країні, де актуальним є анекдот «в оцю церкву я ходжу, а в оцю - ні», де нерідко зустрінеш священика на «Мерседесі», а кримінальні і сексуальні скандали зі служителями культу не є таємницями за сімома замками, авторитет Церкви залишається величезним.

За даними різних соціологічних опитувань, від 60% до 86% наших співгромадян довіряють Церкві, близько 70% вважають себе віруючими. Рейтинги влади при цьому не перевищують кількох відсотків.

Якщо йти за логікою автора «Семи гріхів» і наслідувати його приклад – покинути Церкву, то виникає логічне питання: куди йти і на що спиратися при цьому? Хто чи що тоді стає носієм морального імперативу? Якщо й ти за Достоєвським, то «если Бога нет, то все дозволено».

Якщо за соціологією, то наступним після Церкви інститутом за рівнем довіри є українські ЗМІ. Уявіть собі, що наші мас-медіа стають джерелом Істини у базових питаннях визначення добра і зла – добрий сценарій для фантастичного горора… Верховенство права у демократичній державі, непохитна і справедлива Конституція – ви уявляєте собі це як моральний імператив у сучасній Україні?!

«Загальнолюдські цінності» - красива риторична фігура ліберальної думки, яка з роками так і не набула конкретних обрисів.

Гомосексуалізм, який століттями вважався статевим збоченням(на світському рівні), поступово стає нормою. Аборт – хірургічною операцією. Евтаназія – здоровим прагматичним кроком.

Проблема навіть не в тому, що всі ці явища засуджуються Церквою, а в тому, що ніхто сьогодні не може сказати, що вважатиметься нормою завтра: чи не скасують шлюб як «застарілий інститут» і натомість узаконять полігамію, чи не запровадять безконтрольне клонування, чи не легалізують слідом за марихуаною якийсь інший «кайф»? Хто спроможний встановити межі дозволеного у сучасному світі?

Людина, що залишається у лоні Церкви, має усталений, сформований століттями, моральний імператив. Відкидати його тільки через те, що є священики(хоча й не кожен) на «Мерседесах», прайси на треби у храмах(хоча не у кожному), це все одно що відмовитися в принципі від послуг традиційного медицини через те, що трапляються непрофесійні і корумповані лікарі.

2. Відірватись від коренів

Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Анголами святими. (Мр. 8:38)

Відмова від релігійної приналежності по суті є відмовою від величезної частини своєї національної ідентичності.

Хоча декларативно християнство сповідує «інтернаціоналізм»: "Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!" (До Галатів 3:28), історично кожна європейська нація має свої унікальні особливості віросповідання. Кожна країна має свої традиції щодо святкування, наприклад, Різдва. Взяти хоча б українські колдяки, так звані «зелені свята», Вербну неділю… За формою ці звичаї мають язичницьке походження, але до наших днів зберігся здебільшого християнський зміст.

Я далекий від думки про те, що із 70-80% співвітчизників, що вважають себе віруючими і приналежними до традиційних, здебільшого православних церков, більшість є релігійними людьми у повному розумінні цього слова.

Для багатьох не надто воцерковлених людей християнство є частиною національної традиції, дотримання якої і формує значною мірою національну ідентичність, вибудовуючи цілком логічну парадигму: українець-православний/греко-католик.

Яку символіку для людини, що порвала із християнством, несуть, наприклад, старовинні ікони, для чого їй свято Різдва чи Великодня, яке значення має величезний шар української культури, що виникла на християнському ґрунті? Чи не завеликою є ціна розчарування, коли йдеться з одного боку про неприглядну поведінку окремих сучасних священиків, а з другого про релігію, якої твій рід тримався з діда-прадіда?

Колядки - частина церковного життя. Чи можливо відмовитися від церкви і зберегти цю традицію?

3. Мода на церковну «чорнуху»

Як ти можеш сказати до брата свого: Давай, брате, я заскалку вийму із ока твого, сам колоди, що в оці твоїм, не вбачаючи? Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого! (Лк 6:42)

Як людина, що пропрацювала у медіа понад 10 років, можу запевнити: абсолютна більшість видань не налаштована позитивно писати про церкву.

Головна причина - кон’юнктура. Краще читатиметься тема про те, скільки заробляють священики, чи про скандали і протиріччя між конфесіями, аніж, скажімо, про те, де межа між християнським вченням і забобонами чи про сенс і символіку того чи іншого свята.

Тут немає якоїсь антицерковної змови – це загальносвітовий тренд. Медіа все більше тяжіють до розважальних жанрів, «грузити» читачів серйозними темами мало хто наважується.

На виході читач світських ЗМІ має картинку церкви як не вельми привабливого інституту. Зараз у медіа частіше можна прочитати про п’яного священика, що скоїв ДТП, про педофіла в рясі, про дорогі авта архієреїв. Все це правда, ганебні випадки мають місце, і замовчувати ці факти просто неприйнятно для вільних ЗМІ. Але це половина правди.

Хто пише про численні благодійні заходи, організовані Церквою, про гідні вчинки окремих священиків, про внесок релігійних громад у пропаганду здорового способу життя? Тільки церковні газети і маргінальні провінційні ЗМІ.

Я особисто знаю священика, який виховує шістьох власних дітей і одну сироту, служить при цьому у храмі на «пролетарській» околиці одного поліського містечка. Окрім того, він ще й опікується церквою у місцевій виправній колонії(а це зовсім неприбутковий «бізнес»). Він має мікроавтобус Ford Transit, який подарувала теща, після того, як продала власну квартиру у місті.

Я знав одного(нині покійного) священика, який пробачив вбивць власного сина і навіть не брав участі у слідчих діях по цій кримінальній справі.

Можу сказати, з яких машин складається автопарк трьох священиків найближчого до мого будинку київського приходу: Skoda Superb, «Жигулі-шістка» та Mitsubishi Pajero – говорити про те, що «всі попи їздять на дорогих автомобілях», здається, якось передчасно.

Звісно, мій персональний досвід не є якимось надто багатим і показовим, але як журналіст скажу, що усі названі вище приклади навряд чи зацікавлять бодай якесь поважне українське видання. А отже, ця інформація не дійде до масового читача, який досить часто читає про зловживання і злочини ієрархів, тобто половина правди.

4. Внутрішньоцерковне життя як елемент громадянського суспільства

«Викриття є ніж; той, хто не вміє поводитись з ним, може тільки наробити ран до більшого зла, а шкідливий наріст не відріже заради лікування хворого»(Феофон Затворник, тлумачення на послання Ефесянам 5:11)

В українському церковному житті зародки громадянського суспільства виникли синхронно з місцевим самоврядуванням. Я маю на увазі братства, які у XVI-XVIII століттях зробили колосальний внесок у розвиток національної культури, освіти і духовності.

Нинішні навколоцерковні братства здебільшого згуртовують навколо себе агресивну, політизовану, нерідко ксенофобську публіку, яка псує імідж християнства ще більше, аніж окремі священики, що демонструють негідну поведінку.

Але в Європі поширена практика, коли різноманітні християнські і повязані з церквою громадські організації беруть активну участь у громадському житті: від боротьби за збереження екології у себе вдома, до організації допомоги мешканцям бідніших країн.

Вплинути на Церкву по-справжньому можуть тільки люди, які знаються на Біблії та християнських догматах, мають власний духовний досвід. Інакше усі інтернет-дотепи і мудрування поважних журналістів, які не вважають за потрібне знати значення слів «еклезіологічний» чи «ставропігійний», викликатимуть у церковному середовищі опір і несприйняття суто поверхневої світської критики.

Якби молоді і прогресивно мислячі замість того, що слідувати інтернетівській антиклерикальній моді, створювали сучасні ефективні християнські братства, то релігійне життя отримало б серйозний поштовх до модернізації та оздоровлення і сприяння від «напросунутіших» верств духовенства.

Однак, громадянське суспільство в Україні звикли будувати на словах. То ж «креативний клас» воліє малювати у соцмережах фотожаби, аніж виходити на акції протесту, коли йдеться про їхні громадянські права чи впливати на життя своєї конфесії через релігійні братства.

5. Віра в жертву економічному успіху?

Ісус відповів: Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси (Ів. 18:36)

Один мій знайомий зростав у типовій «партійній» родині і, природно, не був хрещений у дитинстві. Коли йому стукнуло за 20, він почав задумуватися над, чи не прийняти врешті християнство. З-поміж усіх конфесій він обрав протестантизм (навіть не визначивши якесь його відгалуження) з мотивацією: «Протестанти економічно успішніші люди!»

Теорія про економічний успіх протестантських країн загальновідома, хоча й не беззаперечна. За останніми дослідженнями Pew Research Center, кожен шостий мешканець Землі не ототожнює себе із жодною конфесією.

Прикметно, що найбільше нерелігійних людей у Китаї, Японії, Естонії та Чехії – кожна з цих країн є доволі успішними з економічної точки зору, а в останніх трьох, рядовим громадянам жити зручно і комфортно.

То ж напевне, час висувати теорію про те, що будь-яка релігія стає на заваді «процвітанню». Незрозумілим залишається лише одне питання: відколи економічний розвиток став мірилом духовності, і чи є прагнення до комерційного успіху головною цінністю для сучасної людини? Якщо так, то справді, варто порвати зв’язки з будь-якою релігією.

6. Проповідь власним життям

Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі! (Соборне послання апостола Іакова 2:17)

Якщо людина прагне духовності, але розчарована нинішнім станом справ у Церкві, то найкращий спосіб – проповідувати власним життям. До цього власне і закликає християнство. Людина, яка залишається сучасною і адекватною у мирському житті і при цьому не полишає Церкви – приклад, якого бракує багатьом нашим співвітчизникам.

Приклад, охочих наслідувати який не бракує. Розрив із Церквою – теж приклад, і доволі промовистий. Але цілком ймовірно, що ті, хто йтиме цим шляхом навряд чи прагнутиме якоїсь особливою духовності, адже є суспільство споживання, ніби спеціально створене для «вільних людей», які не прагнуть обмежувати себе будь-чим.

7. Завтра може бути пізно

«Тоді Царство Небесне буде подібне до десяти дів, що побрали каганці свої, та й пішли зустрічати молодого. П'ять же з них нерозумні були, а п'ять мудрі. Нерозумні ж, узявши каганці, не взяли із собою оливи. А мудрі набрали оливи в посудинки разом із своїми каганцями. А коли забаривсь молодий, то всі задрімали й поснули. А опівночі крик залунав: Ось молодий, виходьте назустріч! Схопились тоді всі ті діви, і каганці свої наготували. Нерозумні ж сказали до мудрих: Дайте нам із своєї оливи, бо наші каганці ось гаснуть. Мудрі ж відповіли та сказали: Щоб, бува, нам і вам не забракло, краще вдайтеся до продавців, і купіть собі. І як вони купувати пішли, то прибув молодий; і готові ввійшли на весілля з ним, і замкнені двері були. А потім прийшла й решта дів і казала: Пане, пане, відчини нам! Він же в відповідь їм проказав: Поправді кажу вам, не знаю я вас! Тож пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли прийде Син Людський!» (Мт. 25:1-13)

Часто доводиться чути, що цікавитися релігією є сенс після 30-ти, а то 40-а років, що до Церкви можливо прийти тільки коли в тебе трапиться якесь велике горе, а доти не варто «напрягатись».

Не вважаю себе у праві повчати прикладами кінця світу чи Страшного суду, але є куди більш прагматичні причини залишатися у Церкві. Якщо від християнства почнуть відпадати молоді, мислячі люди, навколо храмів дедалі активніше гуртуватимуться маргінальні елементи, які тягнутимуть церковне життя у морок Середньовіччя. Боротися з цим із зовні буде просто неможливо, повернутися назад – важко. Сьогодні ще є шанс відстояти Церкву від забобонів і невігластва нечисельних, проте агресивних прихожан, завтра може бути пізно.

Гонорар у розмірі 350 грн. за статтю «Сім смертних гріхів християнства» виплатив автору один з читачів.

Відповідь ми взялися публікувати на аналогічних умовах. Якщо вам сподобалася відповідь Костянтина Воздивженського перераховуйте кошти на оплату цієї статті на наші реквізити з поміткою «для Воздвиженського».

_______________________________________________________________

Пожертви надсилайте на:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел; або натисніть кнопку нижче, щоб пожертвувати 10 доларів

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com

християнство дискусія Церква