Бароко, сміття і треш у подорожі київським передмістям

Міні-подорож вихідного дня за місто часто буває проблемою для мешканців і гостей столиці, адже більшість цікавих місць знаходяться все-таки на досить великій відстані від Києва. Особливо ця проблема стає серйозною, коли всі хрестоматійні навколишні туристичні точки на кшталт Чернігова, Білої Церкви чи Переяслава вже побачено й обійдено до останнього завулка. Це саме про вас? Ви не знаєте, куди би прогулятися недалечко, недорого та зі смаком? «Тексти» пропонують мандрівку, яка гарантує цікаві враження. Її можна влаштувати, не маючи власного транспорту й по мінімуму користуючись транспортом громадським. Можна проїхати велосипедом. А можна й на власній машині.

Мова про три села в напрямку Обухова: Підгірці (не плутати з однойменним населеним пунктом на Львівщин!), Креничі та Нещерів. Їх знайдеш далеко не в кожному путівнику, про них небагато інформації в інтернеті, до них не їздять автобуси з туристами. Як наслідок, разом з архітектурними цікавинками, ви познайомитеся зі справжнім життям Київщини.

Усе дуже просто. Вранці, о 7-20 і 8-28, з північних платформ головного київського залізничного вокзалу відправляються дві електрички на Миронівку. Однією з них треба проїхати з півгодинки до станції «Підгірці». З протилежного від вокзалу боку колій іде дорога в бік траси Н-01. Дорога, відверто кажучи, не дуже натхненна: ліворуч тягнуться стіни неймовірно незграбних і вічно недобудованих котеджів, а праворуч, серед болотистого лісу іноді чути постріли мисливців. На трасі, у південному напрямку, коло заправки стоїть вказівник повороту на Підгірці. Саме сюди й треба повернути, а потім іти кілька кілометрів найбільшою тут вулицею.

Село Підгірці засноване чи то у шістнадцятому, чи то у вісімнадцятому столітті, а то й взагалі в давньоруські часи – різні джерела з цього приводу мають різну думку. З огляду ж на зручне розташування села, на межі поясу пагорбів і передрічкової рівнини, було б цілком логічним, якби люди жили тут з давніх-давен і безперервно чи майже безперервно.

Сьогодні Підгірці являють собою кумедну суміш старих правобережних побілених хат, що стоять трохи подалі від вулиць і під кутом до них, із новими будинками багатих за мірками вічно зубожілої країни людей. Ясно, що перші та другі просто шалено не пасують одне до одного. Нові будівлі – цілий каталог диких стереотипів і комплексів замовників та архітекторів.

Багато хто неодмінно хоче мати дім із потужною та незграбною «романською» баштою. Інші вибудовують «фортечні» стіни зі шлакоблоків. Хтось воліє мати щось, схоже на західноєвропейський палацик на межі бароко й класицизму. Несмак і невдалість настільки панують над усіма цими сполученнями, що псують навіть окремі непогані будівлі. Поступово все це навіть перестає викликати сміх. Правда, охочі зможуть назнімати тут чимало дотепних кадрів.

Вулиця поступово виводить у центр села. Тут – головна місцева пам’ятка. На схилі гори розташувалась елегантна дерев’яна Михайлівська церква, збудована 1742 року. В ХІХ столітті до неї добудували дзвіницю. Церкву зробили за зразками «клітської» архтектури – це означає, що вона складається з припасованих один до одного дерев’яних зрубів, «клітей». Таке будівництво було найбільш характерним для давньоруської доби.

Храм кілька років тому реставрували. При цьому пофарбували в жахливий ядучо-синій колір, але в усьому іншому реставрація, здається, не завдала шкоди пам’ятці. Вона зберегла і характерний дух дерев’яної старовини, і наївні декоративні елементи, і красиву загостреність .

Поряд із церквою та двома пам’ятними знаками – загиблим у Другій світовій та одинадцятьом жертвам грози 31 серпня 1960 року – від автобусної зупинки праворуч іде дорога на Креничі, друге село нашого міні-маршруту.

Ця дорога піднімається вгору, вигиннаєтсья та закручується, тож на ній треба бути обережним, хоч пішки, хоч на транспорті. Праворуч шляху в одному зі схилів у глинистому ґрунті хтось видовбав своєрідний барельєф.

На ньому зображено карикатурну людину з магнітофоном. Судячи з вигляду магнітофона, невідомий «народний художник» працював над цим твором десь так у дев’яності роки. Хоча це лише припущення.

Барельєф. Трохи ближче, щоб роздивитися деталі.

Дійшовши чи доїхавши до перехрестя з більшим шляхом, треба повернути праворуч і йти аж до автобусної зупинки «Креничі». Ще до перехрестя навколо починає концентруватися сміття. Вздовж дороги працюють якісь заклади, що збирають відходи. Постійно сновигають машини, з яких діловито скидають різний мотлох прямо на узбіччя. Далі потроху з’являється сморід. І ось, проминувши перехрестя, ми вже опиняємося в самому центрі сміттєвого королівства – праворуч дороги видно найбільший під Києвом полігон твердих побутових відходів. Хоча саме звалище трохи вглибині, трасу від нього відмежовує лісопосадка, та зовсім коло дороги валяється найрізноманітніше сміття, аж до розламаних диванів. Полігон – давня і велика екологічна проблема, особливо для навколишніх сіл, екологи твердять, що на ньому не працюють так, як треба, очисні, дренажні системи, не виконуються різноманітні норми. Проте навряд чи з цим погодяться круки, які літають навкруги цілими зграями. Їм життя серед сміття й смороду якраз цілком до вподоби. Та й для треш-туризму місцина вдячна.

Біля автобусної зупинки «Креничі» - поворот ліворуч. Досить швидко головна вулиця однойменного села виводить до ще однієї дерев’яної церквички XVIII століття, Покровської.

Вона трохи нагадує попередню, підгорецьку, але має менші розміри, тільки одну баню та пофарбована в більш шляхетний і доречний білий колір. У Покровської церкви ефектні, красиві форми. Натяків на декор ще менше, ніж у Підгірцях, хоча є симпатичні наличники. Коло цієї лаконічної й затишної пам’ятки є зручна лавочка, на якій можна перепочити. Церковний двір, на жаль, часто буває замкнений. Як і церкву в Підгірцях, місцевий храм нібито заснувала ігуменя київського Флорівського монастиря.

Якщо ви мандруєте пішки, далі вам усе ж доведеться знову скористатися послугами громадського транспорту. Від згаданої автобусної зупинки «Креничі» треба повернутися на південь (правий бік від села): саме там розташований останній пункт подорожі – Нещерів. Хоч відстань – кільканадцять кілометрів, їхати, швидше за все, доведеться з пересадкою, спочатку до перехрестя біля сміттєзвалища, а вже потім до Нещерова. Якщо ж їдете велосипедом чи машиною, треба просто триматися напрямку на Нові Петровичі та Старі Безрадичі.

Нещерів – село побільше й поцивілізованіше. Тут усі підкажуть, як проїхати чи пройти до монастиря, про це є навіть вказівник. Якщо точніше, це не монастир, а скит від Іонинського монастиря в Києві. У ньому є кам’яна Преображенська церква 1794 року. І це вже справжнє українське бароко. У радянські часи в храмі було зерносховище, потім він просто стояв занедбаний, а ось тепер його відреставровано.

Скит розташовано на горі з дуже мальовничими краєвидами – аж до Обухова. Біля церкви є невеличка нова каплиця та старовинний козацький кам’яний хрест. Тут добре відпочити, погуляти.

Із Нещерова вже час вертатися до Києва. Місцеві підкажуть, як спуститися прямо з-під скиту на Столичне шосе. Цей спуск іде спершу серед пагорбів з криницями, джерелами й маленькими ставочками, а потім – красивою трохи заболоченою рівниною, порослою очеретами. На жаль, і тут доведеться милуватися цілими купами сміття. Особливою популярністю чомусь користуються старі телевізори. Серед очеретів вони виглядають дещо неочікувано.

Діставшися Столичного шосе, треба повернути ліворуч. Зовсім поряд, у селі Таценки, зупиняються маршрутки й автобуси на Київ. Ще зовсім трохи – й різкий перехід від ярів із вербами та стросвітських хаток у тіні барокового храму до швидкісного й хаотичного пострадянського мегаполіса стане ще одним, останнім цікавим враженням від подорожі.

подорожі туризм київщина