Приклад Польщі: крах від «сильної руки», розквіт при демократії

Якщо хто з вас побуває у старих традиційних польських помешканнях, він замість вусаня-Шевченка побачить вусаня-Пілсудського. Юзеф Пілсудський є для поляків і визволителем, і символом відбудови державності, і батьком нації водночас. Попри любов до поета Адама Міцкевича останній «батьком нації» не став. У цьому певна різниця між українцями та поляками, і вочевидь вона напряму залежна від програшу України у Перших Визвольних змаганнях. Якби УНР втримала державність, то образ полководця-переможця відтіснив би мученика-поета, для прикладу отамани Симон Петлюра, Нестор Махно чи полковник Петро Болбочан на цю роль годилися.

Надія нації

Пілсудський врятував не лише Польщу, давши переможний бій Червоній армії під Варшавою в 1920-му році, - він врятував, за словами литовського історика Йонаса Рудок аса, ще й Литву, на яку вже розпочався наступ військ Тухачевського. Але самих поляків це мало обходить, - їм важливіше те, що Пілсудський також повернув Польщі землі на Сході, - Галичину, Волинь, Західну Білорусь та околиці Вільнюса (Віленщина), звідки, зрештою сам походив. Водночас взяв на себе важку відповідальність за Ризький мир із більшовицькою Росією, котрий фактично перекреслив його плани відновлення полінаціональної Речі Посполитої та виникнення незалежних буферних України та Білорусі поміж Польщею та Москвою.

Типова картина з "пілсудськіани": Юзеф Пілсудський на своїй кобилі Каштанці

На перші роки його управління Польщею в ранзі «Начальника Держави» припало нелегке завдання «зшивання» трьох частин країни, що дісталися від Австро-Угорської (Галичина), Німецької (Великопольща) та Російської (т. зв. Конгресівка) імперій, та організації усіх гілок влади. Після виборів президента Ґабріеля Нарутовича Пілсудський самоусувається з політики, а в 1923 р. йде зі Штабу Війська Польського. При цьому говорить не «прощай», але «до побачення». Спостерігає карусель урядів та навіть убивство Нарутовича. Події описує через образ «карлика чванливості», котрий отруює душу народу через погорду, балаканину окремих політиків, неможливість працювати в ім’я єдності.

Поки триває бурхливий політичний процес, майбутній «батько народу» тихо живе у містечку Сулеювек під Варшавою, де пише мемуари та вислуховує від прихильників поради узяти владу силою. Тим часом країна занурюється в хаос, подібний до давніх «річпосполитівських» сеймових паралічів. Фактично Пілсудського постійно підштовхують до повернення у владу. 15 листопада 1925 року до нього приїздять спеціальним потягом кілька сотень офіцерів та 12 генералів, тоді Маршал (так досі називають Пілсудського у Польщі) згоди не дав, і військові роз’їхалися по частинах.

А за пів року 12 травня 1926 року виїздить в бік Варшави, де до кінця дня прихильні йому війська опановують східний берег столиці. У цей час відбувається символічна розмова Пілсудського із діючим президентом Станіславом Войцеховським на мосту посеред Вісли. Президент на вимогу Пілсудського уступити владу не погодився, але вразило Маршала інше, - він запитав одного із поручників, що стояв коло президента: «І що, дитино, в мене будеш стріляти?» На що той відповів: «Так, бо маю наказ»…

На фото: Підсудський на мості Понятовського в Варшаві йде на перемовини із президентом Станіславом Войцеховським.

Конфлікт, що поніс за собою 379 загиблих, з них 164 цивільних, був названий «травневим переворотом». Пілсудський далеко не прагнув: а) жертв; б) змінювати конституційний лад, - він вірив у надзвичайну силу свого авторитету. Кров пролилася, а в державному устрої Пілсудський вирішив підняти президентські повноваження (сам від них відмовився), пропонуючи на це місце Ігнація Мосціцького.

Автократ

Потім почалася «вибудова вертикалі влади», за нинішньою українською термінологією. Як пише польський історик Кшиштоф Бурнетко, спершу новий президент Польщі [читай: маріонетка Пілсудського] підписав в листопаді 1926 р. указ про покарання за розповсюдження неправдивих даних та зневажання представників державної влади (чим не закон про наклеп від регіоналів?). У грудні 1926 р. Сеймові вдалося заблокувати президентське розпорядження. Згодом випливло рішення про зменшення незалежності місцевих судів.

У 1930 р. «досягнення стабільності» вилилося у розпуск Сейму та ув’язнення лідерів опозиції. Їх посадили у відому нам з радянських часів Брестську фортецю. Також в ув’язненні у Вільно Пілсудський тримав військових, що виступили на стороні уряду під час путчу, - в тому числі своїх товаришів по боротьбі за незалежність.

Після цього починається період, який історик Анджей Фрішке, що був за часів ПНР пов’язаним із дисидентами і вивищував роль Пілсудського, назвав «плюралістичним авторитаризмом». Натомість інші радше бачать «приховану диктатуру». Перед смертю Пілсудського в 1935 р. було змінено на його користь конституцію, але вона лиш формально підтвердила безроздільні повноваження Маршала. Це все відбулося під гаслом «морального очищення». Воно передбачала «оздоровлення суспільства», натомість призвело до згортання громадянських прав, обмеження прав національних меншин в політичній, культурній та освітній сферах. Зокрема авторитарна політика Підсудського спричинила український тероризм у виконанні ОУН.

Після смерті Пілсудського, як це часту буває з диктаторами, все почало котитися до краху 1939-го. Диктатура одного перетворилася на диктатуру кількох диктаторів. Свої «центри впливу» мали міністр закордонних справ, голова уряду, маршал Війська Польського і кожен бачив себе окремим «гетьманом». Це призвело до низки стратегічних прорахунків, як хоч-би вторгнення після під’юджування Рейхом Війська Польського на польські етнічні терени в Чехословаччині, чи руйнування українських православних церков на Холмщині в 1938 р. Через рік Гітлер зі Сталіним закінчать цей маразматичний парад гетьманського вільнодумства, і в поляків буде час серйозно замислитися над наслідками авторитарної і націоналістичної політики. Хоч, варто сказати, образ Пілсудського від цього не постраждав, а навпаки – закликав до звільнення від окупації.

Світлий образ

Після війни свобода думки та політичних поглядів могла існувати лише в еміграції. Там починається дивна тенденція, котра суперечила духу і практиці Маршала. Ваги почали набирати інтелектуали ліберального спрямування, «ліберасти» в термінології нашої «Свободи».

Вони виробили концепцією «УБЛ» (Україна-Білорусь-Литва). Польські «ліберасти» гуртувалися навколо паризького польськомовного журналу «Kultura», і спершу наразилися на шквал критики, потім же почали здобувати все більше прихильності. Йшлося про те, що нова Польща, яка колись таки визволиться з-під нового комуністичного ярма, буде демократичною і повинна змиритися із повоєнними кордонами, що відбирали у неї для українців Львів, для литовців Вільнюс, для білорусів Гродно. Для повоєнного польського суспільства дака думка була шокуючою, на межі із зрадою.

Один із ідеологів УБЛ, поет Юзеф Лободовський писав: «Коли крайні націоналісти з обох боків сумують за міцним кордоном, хоча й не можуть із ним погодитися, я залишатимуся при переконанні, що досягти справжньої історичної угоди буде можливим після перекреслення доконаних фактів, перепросин за кривди і покути за здійснені злочини…»

Демократичний дискурс у польському суспільстві підсилило обрання Папою Римським Івана Павла ІІ. Папа мав колосальний вплив на поляків як в еміграції, так і на батьківщині. І він увійшов в історію як прихильник мирного, але не менш рішучого спротиву. Разом із щораз більш віддаленим у часі вусанем-Пілсудським на стіні (якого в радянській Польщі називали реакціонером і ледве не фашистом) папа спричинив певний ментальний поворот у свідомості поляків, навчив їх більшої поваги до думки опонента.

До слова, одним із інтелігентів, що прийшов до дисидентства з усвідомлених лівих переконань (що, зрештою було характерно й для таких українців-східняків як Іван Дзюба чи Левко Лук’яненко), був народжений у Львові, за освітою історик Яцек Куронь.

Куронь виступав за повнокровну підтримку колишніх народів міжвоєнної Польщі – українців, литовців та поляків у їхньому прагненні до незалежності. Знаменитий приятель Куроня, засновник «Газети виборчої» Адам Міхнік також все життя поширював ідеї поваги до іншого. Посилався між тим і на слова Юзефа Пілсудського про того карлика гордині, що отруює душу. Наведу ще кілька слів з пам’ятної полякам цитати. Говорячи про схильність поляків ганьбити людину, не розібравшись у справі, Пілсудський сказав: «Йдеться тільки аби наплювати, йдеться про внутрішнє багно, переповнена яким мала бути при цьому душа, коли на це сподобилася. Йдеться про обридливе явище людської душі, котра на таке здатна…»

Після зміни комуністичного режиму пам’ятники Пілсудському постали в кожному мало-мальськи більшому від «просто села» населеному пункті. Але нікому з польських політиків не спаде на думку закликати до сильної руки і повернення авторитаризму.

Поляки шанують свого Маршала за те, що він зробив у свій час, але не переносять його методи і практики на сьогодення. Ми б могли так ставитися до Степана Бандери. Але одні ненавидять його, а інші намагаються втілювати у 21 столітті його ідеологію.

Мораль

Чи потрібно нам шукати свого Пілсудського, Ататюрка тощо? Авторитаристичні схильності п. Януковича карикатурно нагадують намагання Маршала розвивати країну, проте не базуються на жодних ідейних переконаннях, окрім бажання «спиляти бабла».

Ідейність демонструє ВО «Свобода», котра не приховує своїх прагнення будувати авторитарну державу. Тоді питання: чи є нас 80 років на те, щоби пережити авторитаризм, хаос, війну, переосмислення і врешті прийти до становлення дієвої демократії з сильним громадянським суспільством і розвиненою економікою? Нація безсмертна (принаймні в теорії) і може пережити тяжкі випробування, то в кожного з нас вік обмежений і хочеться жити по-людськи ще в цьому житті.

польща історія пілсудський авторитаризм