Фортеця у Бендерах. Тут помер Мазепа, але придністровські українці бояться згадувати Гетьмана

Біля пам’ятника Павлу Ткаченку у Бендерах тусується молодь. Хто це такий? Ніхто з юнаків і дівчат не може відповісти. Дивуюся, адже ім'ям Ткаченка названо одну із центральних вулиць і головний Палац культури цього міста над Дністром.

Історичні діячі – відомі й невідомі

Сьогодні Бендери з населенням 125 тис. мешканців – друге за величиною й значимістю після Тирасполя місто у самопроголошеній Придністровсько-молдавський республіці. Ця міні-країна існує вже 23 роки, не визнаючи над собою юрисдикцію Молдови.

Місцеві охоче порівнюють свою республіку із державами-карликами Люксембургом або Сан-Маріно – мовляв, ПМР навіть більша, тут «аж» 550 000 громадян. Минулого року тут відбулися під наглядом міжнародних спостерігачів цілком демократичні президентські вибори. Ставленик Кремля програв, хоча навряд чи це сильно змінить "зовнішньополітичну" орієнтацію ПМР.

Поки світова спільнота думає, як бути із цим квазідержавним утворенням мало не в центрі Європи, Придністров’я помаленьку собі приймає туристів. Хоча мешкати тут доводиться, як мені в готелі «Прієтєнія», під наглядом миротворчих сил – днювальні вояки з шевронами «МС» цілодобово несли службу при вході.

Рідна еклектика "ближнього зарубіжжя"

Якщо в Молдові, звідки я в’їхав до Бендер, латинка на афішах робить міські ландшафти європейськішими, то у Придністров’ї написи усюди в основному російською, хоча де-не-де у назвах вулиць і установ трапляються й дубльовані українською. Усе-таки вона тут – офіційна державна мова, одна з трьох.

Директор Палацу культури ім. Ткаченка у Бендерах В’ячеслав Долгодворов повідомляє, що у них працюють українські народний хор «Червона калина», дитячий вокальний ансамбль «Калинонька» і вокальний дует «Калиновий цвіт».

Варто пригадати, що у ХХ столітті 16 років територія Придністров’я офіційно входила до складу України. Й третина місцевого населення – етнічні українці. Оскільки ми поруч, вони дивляться наше телебачення, слухають наше радіо, та й самі теж стараються.

Зі здивуванням проглянув я по місцевій україномовній телепрограмі «Промінь» репортаж про фольклорний фестиваль «Пшеничне перевесло» у Грігоріополі. Виходять у ПМР випуски україномовного радіо, є підручник для шкіл «Iсторiя рiдного краю», видається українська газета «Гомін».

Словом, Україна в мініатюрі, наша alter mater, про яку ми майже забули. У мене було таке враження, що я - мандрівник із відомого оповідання Рея Бредбері про подорожі у часі. Наступив на метелика, повернувся у свою епоху – аж раптом президент країни уже не Віктор Янукович, а Євген Шевчук, котрий зараз очолює ПМР.

З’ясовуємо нарешті, що Павло Ткаченко - один із фундаторів соціал-демократії у регіоні, вбитий 1926 року румунською сигуранцою (таємною поліцією). Тепер офіційна пропаганда ПМР його подає як «борця з румунською окупацією».

Парадокс, але ще менше, ніж про Ткаченка, знають тутешні про гетьмана Івана Мазепу. Перед мерією Бендер – галерея кутих із заліза відомих постатей - тих, хто побував у краї.

Тут і граф Потьомкін, і шведський король Карл XІІ, от тільки Мазепи серед них чомусь немає. Але ж це загальновідомий історичний факт, що з тим-таки Карлом XІІ до стін Бендерської фортеці прибув після програної 1709 року Полтавської битви й Мазепа. Тут він і скінчив життя у розпуці за кілька кілометрів від Бендер, у селі Варниця.

Ще у «Записках інженерного офіцера Мартоса про турецьку війну» (1893 рік) зазначалося: «Мазепа вмер у віддалені від батьківщини своєї, якої він захищав незалежність; він був друг волі й владар вільного народу».

Запитаєш у Бендерах першого-ліпшого придністровця, що їм відомо про Варницю, скажуть: є броварня «Варниця». Мінеральна вода «Варниця»… Пояснюється такий морок забуття, мабуть, пропагандисткою цензурою: довгі роки ПМР проводила сателітарну проросійську політику, а для шовіністів незалежник Іван Мазепа – ворог №1. Тож воліють не згадувати гетьмана-сепаратиста й усе, що з ним пов’язано.

Хоча, як бачимо, українське коріння бере своє. Й прекрасно тут пам’ятають і цінують, скажімо, Івана Котляревського, який також тривалий час перебував у Бендерах.

Під час служби в армії (1796-1808 роки) бойовий штабс-капітан Котляревський відзначився неабиякою хоробрістю. В його «Енеїді» навіть бурлескно описано штурм Бендерської фортеці. Бо саме під її стінами й народився задум знаменитої поеми.

Й тут-таки йому встановлено йому бюст, а років десять тому в Бендерах запрацювала українська гімназія, яка узяла ім'я Івана Котляревського. Та й про Мазепу, попри стримане до нього офіційне ставлення, пам’ятають.

Краєзнавець Анатолій Головін розповідає: «Нещодавно в Бендерах відкрився меморіальний цвинтар у районі мікрорайону Сонячний. Там раніше були якісь кинуті могили, у дитинстві ми вважали, що це німецький цвинтар. А недавно закінчилися розкопки. Виявилося, що там - могили воїнів російського 55-го Подільського полку, пам'ятник козакам Івана Мазепи й навіть французьким солдатам часів Першої світової війни».

Дарунок від чоловіка Роксолани

Бендери розташовані на річці Дністер, яка впадає в Чорне море. З давен по Дністру проходили торговельні шляхи зі Львова на Каффу (Феодосія). Головний символ міста – велична фортеця над Дністром. Вона зображена навіть на грошах: на молдовських 100 леях, на придністровській купюрі у 25 рублів і на срібній монеті достоїнством 100 рублів, викарбуваної тим-таки Республіканським банком ПМР.

Фортецю видно здалеку, однак вхід, як не дивно, доводиться попошукати. Один із них закрито брилами й затягнуто колючим дротом. На другому – військовий блок-пост. У радянські часи тут дислокувалася ракетна бригада і понтонно-мостовий полк. Нині у меншій частині фортеці квартирує військовий підрозділ невизнаної ПМР. Й лише обігнувши тролейбусний парк, проминувши сіру промзону, якісь руїни й склади, знаходжу малопомітну стежку, яка веде на кручу над Дністром. Отам-то й височіють мури й відривається справжня велич цієї цитаделі.

Бендерська фортеця побудована з розмахом.

Здалеку над Дністром попід потужними стінами бовваніє бюст якомусь діячеві. Намагаюся здогадатися, хто це – може, якийсь фельдмаршал? Виявляється, барон Мюнхгаузен. За історичною легендою, він теж брав участь у воєнних діях навколо Бендер.

Фортеця величезна, займає площу приблизно 20 га. Навіть на око набагато більша Білгород-Дністровської (9 га) або Судакської, не кажучи вже про компактний луцький замок Любарта. Здираюся на одну з більш-менш відреставрованих башт й роздивляюся навколо. Ген на обрії --столиця ПМР Тирасполь, до нього усього 12 км. Видно й ближнє село Паркани, де квартирувала дивізія російського генерала Лебедя, який на початку 1990-х років припинив братовбивчу різанину у Придністров’ї, за що отримав звання почесного жителя Бендер.

По одній з версій, заснував цю цитадель молдовський правитель Стефан Чел Маре. Втім, історики вважають це легендою і схиляються до думки, що її якщо не будував, то принаймні спланував турецький архітектор вірменського походження Сінан.

Він жив у часи розквіту Османської імперії. Ці землі, що належали тоді Молдавському князівству, 1538 року завоював чоловік нашої легендарної Роксолани, турецький султан Сулейман Пишний. Нібито він особисто й дав тодішньому містечку Тігіна турецьку назву Бендери. Щодо Сінана, той перебував при дворі на посаді головного архітектора й очільника військових техніків Османської Імперії. Архітектор брав участь у походах на Європу, Кавказ і на Молдову. Імовірно, тоді й міг закласти Бендерську фортецю. Про авторство Сінана побічно говорить і те, що його спорудження завжди підкреслено масштабні, відрізняються неабияким імперським розмахом.

Кілька років тому, до 600-ліття Бендер й 300-ліття Полтавської битви, придністровська влада всіляко піарила свою головну туристичну цікавинку, обіцяла до ювілейних дат, нарешті, відреставрувати цитадель. Декларував фінансову допомогу московський Фонд імені Юрія Долгорукого. І що? Поставили перед брамою бюсти Суворова, Кутузова, та ще кількох воєначальників, підкреслили «російськість» Бендерської фортеці й з помпою доповіли громадськості, що її відреставровано. Та де.

Й сьогодні тут роботи – непочатий край. Екскаватори, вантажівки, кілька котлованів… Територія неозора, освоювати кошти на її реставрації можна десятиліттями. Виникає враження, що фортеця розбудовується вшир і в глибину, готуючись до якихось серйозних штурмів: попід мурами працює будівельна техніка, піднімає пилюку й гуркоче підйомний кран.

Підозру про підготовку до активних дій посилює й табличка на брамі: виявляється, фортеця знаходиться у віданні Міністерства внутрішніх справ Придністровської молдавської республіки, а не, скажімо, по відомству культури чи охорони пам’яток, як годилося б.

Розпитую кранівника у військовому бушлаті. Він розповідає про таємничі підземні ходи під Дністром, що ведуть із фортеці кудись на Тирасполь. «Але туди не лізь, там чхнеш – усе завалиться».

Метелик на «Букеті Молдавії»

Чекав я, звісно, побачити якусь згадку про Пилипа Орлика. Бо саме тут у 1710 році, по смерті Мазепи, його генеральний писар в присутності генеральної старшини, козацтва, а також турецького султана і шведського короля був обраний гетьманом України (у вигнанні).

Й саме у Бендерах Орлик складає «Пакти й Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького» - документ, який пізніше отримав визнання як перша українська Конституція і, подейкують історики, перша в континентальній Європі. За місцем створення її так і називають в історичних документах: "Бендерська Конституція". Відзнаку таки знаходжу: під мурами, над Дністром встановлено чорну мармурову книгу-плиту, на розвороті якої йдеться про Пилипа Орлика і його пакти. Постаралися наші українські дипломати – добалакалися з місцевою владою.

Їжджу по місту, розпитую місцевих. Гарний Преображенський собор. От новий стадіон «Динамо». Картинна галерея. Пивбар з голосною назвою «Принц» і скромна рюмочна, що називається чомусь «Закусочна». От пам'ятник недавній війні 1990-1992 років - піхотний бронетранспортер. Але про те, що в їхньому місті помер гетьман Мазепа, бендеровчани (у жодному разі не "бендерівці" - образяться!) хоча й чули, але згадують без ентузіазму.

Втім, не тільки Мазепі не надто щастить у Бендерах. Воліють приховувати місцеві й той факт, що родом з цього міста - Еміль Константинеску, демократичний президент Румунії в 1996-2000 роках, який привів свою країну в ЄС і в НАТО.

У «Шерифі», центральному супермаркеті Бендер, купую додому дві пляшки запашного, настояного на травах, червоного радянського вермуту «Букет Молдавії» - його ще й досі виробляють у цій Трансдністрії, забутій провінції Європи, на останній крижині розталого СРСР.

На автовокзалі звертаю увагу на напис трьома державними мовами. В українському варіанті зроблено помилку: написано «прОцює» замість «працює». От вже справді ближнє зарубіжжя – ближче й не буває. Звідси автобуси й маршрутки на Одесу й Кишинів ходять регулярно й часто. Хоча перетинання придністровського самопроголошеного кордону - атракціон ще той: прикордонники з автоматами, бронетранспортер... У традиціях радянської «залізної завіси». Привіт українцям від Рея Бредбері!

подорожі молдова пмр мазепа історія діаспора