Жадність фраєра згубила. Туристичний сезон у Криму провалився
Цьогорічний туристичний сезон у Криму можна без перебільшення назвати одним із найбільш провальних за останнє десятиріччя. Офіційні особи звітують про зростання кількості туристів, а місцеві жителі в один голос скаржаться: гіршого сезону не було. По кримських ефемках нерідко почуєш невеселі передачі, де ситуацію пояснюють збитковими державними готелями та пансіонатами, отож їм на зміну незабаром прийдуть «жахливі» турецькі «Хаяти», - страхають ведучі.
З кримчанами спілкувався: Олесь Кульчинський
Цікаво, хоча, що залякування «Хаятами» навіть у цих передачах радше лунає як їхня реклама. Ну, ніде правди діти – набагато зручніше заплатити 1000-1500 у.о. туристичному оператору й спокійно валятися на турецькому березі, не думаючи про харчування та випивку, ніж рахувати кожну копійку в нашому Криму і потратити ті самі гроші.
Власне, через таку ситуацію півострів, що міг би стати завдяки своєму клімату та географії унікальним курортом, програє і Туреччині, й Болгарії, й Греції. Тут не так гаряче, отже, приємніше. Водночас є гори, і немає різної «отруйної живності», як у турків. Здавалося б, розвивайте курорт, вітайте туристів – живіть і не партеся.
Дорого і сердито
Проте на практиці все відбувається інакше, а самі кримчани шукають сотні оправдань своїм «провалам»: то хтось магічним чином викупив усі авіа й залізничні квитки в обидві сторони, то катастрофа в Кримську перелякала відпочивальників із Росії, то Київ жити не дає. Лише сліпому не видно, що цього року «високий сезон» почався пізніше і тривав ще менше часу ніж зазвичай.
Якщо так піде і далі Крим здатен просто запустіти, адже один туристичний місяць не здатен годувати півострів цілий рік не кажучи вже про розвиток індустрії. Ми спостерігаємо, як туристичні фінанси спокійнісінько пливуть у сусідні країни, хоч як неймовірно це не звучало б. Тим більше, що турки взялися за розбудову туристичної інфраструктури на Чорному морі. Ситуація має цілу низку причин, отже про них по черзі:
1. «Регіонали», як відомо, влаштували здирницьке пекло дрібному й середньому бізнесу. Оскільки ж у Криму на ньому тримається весь «сезон», то полетів і відпочинок. «Вітьок», один із дрібних торгівців овочами та фруктами на базарі в Севастополі, пояснив мені одну з причин неймовірних кримських цін приблизно таким чином:
-Кожен місяць мій господар має «відстігнути», окрім офіційного податку, як мінімум ще приблизно по 500-800 грн. податковим інспекторам, мєнтам, санепідемстанції, пожежникам, плюс навідується «братва». Усе це залежно від точки. Додай сюди оренду – тисяч 6-9. Додай зарплату мені й вантажнику з водієм. І чим точка прибутковіша – тим більше приплюсовуй загальну суму. Я можу заробити штуку баксів у місяць, навіть більше, але для мене це 12-14 годин каторги без вихідних щодня.
І так по всьому Криму останні два роки. Такого «тріндєца» не було ще ніколи. «Власть оборзєла». Тому тут, у Севастополі, кожним туристом наче «любуються», а з іншого боку – обурюються, бо ціни через нього злітають для всіх.
2. Проте «Вітя» дещо не договорює. Його приятель з Алушти, що розливає вино на одній із «точок» дорогою до пляжу, добавляє до цієї ситуації ще один влучний нюанс:
– Та самі кримчани – не подарунок. От він буде продавати вам персики по 30 грн. за кіло, а по 26 не поставить – хоч ти вбийся. Чекає, що більше заробить.
Причому це наше відоме «жлобство» ведення бізнесу «по-українському» іноді набуває комічного вигляду. В селищі Малий Маяк, відпочиваючи з дружиною, ми одного дня відчули на терасі неподалік будиночку-готелю неприємний сморід від громадської убиральні, що була призначена для інших відпочивальників у халупах за скромнішу ціну – словом, тісних убитих кімнатах за 180 грн.. На щастя, це було перед нашим від’їздом, отож «Трохімич», один із працівників комплексу, поділився з нами секретами тамтешнього бізнесу:
- Вонь тут ще так простоїть з тиждень-два, як минулого літа. «Старша» вже хотіла, щоб я з її чоловіком самі вигрібали гамно у відра й кудись закопували.
- А в чому проблема? Скільки коштує замовити викачку цього сортиру асенізатором? – поцікавився я.
- 500 грн.
- Бля! – не витримав я. – Це ж усього ціна за дві ночі в номері зі зручностями на поверсі!
Зрештою, в тому-таки Малому Маяці ми також задовбалися відмовлятися від «комплексного трьохразового пітанія» ціною в 120 грн. за одну людину. Передусім діймало те, що таким «пітанієм» ситий ніколи не будеш, його собівартість, насправді, обходиться власникам десь у 20-ку, ну, й по-третє – «пітаніє» методично впарюють «пресингом» у формі виховних бесід, що доходять до крику.
Тим часом, у оббитій тирсоплитою їдальні, яка напрочуд нагадувала про радянські часи, шеф-повар, огрядна «бабушка» в масному фартусі та білій шапці, обводила нас грізним поглядом, коли ми понуро простували повз застелені «клейонками» столики, вкотре відмовившись від обіду, або вечері.
-Замєтьтє, нікто нє считаєт, что єта дорого! – наголошувала вона, пропонуючи за 50 грн. гороховий суп і рідке пюре з чимось схожим на м'ясо, а також – цілу склянку компоту, навареного з аличі, якої неподалік хоч греблю гати.
3. Власне, слабкуватий сервіс за невиправдано великі кошти. Скажімо, в сусідньому до Маяка Партеніді вас можуть поселити в номері за 600 грн. разом із сусідом у великому комплексі для відставних мєнтів. Але при цьому чомусь постійно дивитимуться як на ворога народу, навіть якщо ви – «русскоязичний».
Те-таки «пітаніє» виявиться скудним совковим «общєпітом», свої валізи ви будете тягати самі й не дивуйтеся, коли персонал, у придачу до всього, на вас ще й прикрикуватиме. Цей-таки крик здивував нас із дружиною і в Алупці, коли ми купували квитки на проїзд канатною дорогою на гору Ай-Петрі. Спочатку розкричалася касирка, пояснюючи, що проїзд тут лише в одну сторону.
Далі розкричалася, екскурсоводка, наказуючи тримати квитки при собі. Ну, а фіналом початку екскурсії стало те, коли двері платформи перед вагончиком бозна-яких років нарешті раптово розчинилися, туристи як у черзі за маслом у 70-ті роки, ломанулися наввипередки у задушливу кабіну, і дядечко у схожій на мєнтовську формі гукнув екскурсоводці:
–Запускай!
Таких комедій я не спостерігав давно. Іржавий вагончик гуркотів канатною дорогою, туристи мовчки позирали то на красоти довкола, то на тих-таки схожих на мєнтів охоронців, що суворо глипали на нас зі станції вгорі. А у вухах і далі лунало: «Запускай!»
Задля об’єктивності, звісно, варто добавити, що так вас зустрічатимуть у Криму не всюди. Певна річ, чимало офіціантів, або барменів у новітніх кав’ярнях і ресторанах старатимуться всміхнутися, або відповідатимуть вам українською, як і власники таксі, або й просто різноманітні мешканці півострова. Утім, це аж ніяк не означає, що совкове хамство звідси назавжди випарувалося, як і з решти країни.
Ксенофобія
Отож, залишаючи позаду три причини «кримських курортних провалів», не можу не приплюсувати до них іще один нюанс. Хоча ксенофобія в Криму вже відчувається значно менше ніж колись, проте цієї теми досі не оминути й перегукується вона з тією ж хамовитістю. Пригадую, як в аптеці в Алушті стара продавець вперто мовчала, коли я розпитував її за ліки, вдаючи буцімто не розуміє моєї «чудної говірки».
Отож мої нерви, врешті, виявилася не залізними, і лише коли я голосно вигукнув кілька проклять кримськотатарською мовою та грізно обвів бородатим обличчям публіку в аптеці, що раптом аж заціпеніла, якась добра чорноволоса жіночка тихо порадила мені інший, кращий заклад, де також продають ліки.
Щоправда, дивацтва аптекарки були нічим у порівнянні з витівками власника відомої в Сімферополі кав’ярні «Афіни», де збирається інтелігентна публіка.
Якось я тут розмовляв з представниками єврейської громади Криму, та мої очі аж полізли на лоб, коли кав’ярню несподівано закрили, оскільки за нашим столиком велися якісь «неправильні» розмови про етнічну та національну ситуацію в Криму.
А ще дужче очі витріщилися, заледве власник «Афін» ні сіло, ні впало, обізвав нас усіх, включно з відомим кримським журналістом Сашком Пилипенком, «халамидниками» та «шлємазі» (як виявилося, на єврейському сленгові «невдахами»), після чого кав’ярню довелося мовчки покинути.
Трагедія спільного
Зрештою, трапляється на півострові й хамство вже не «національного», а «соціального» плану. Це, наприклад, коли власники великого будинку на побережжі того ж Маяка окупують тутешній найкращий пляж під приводом «геодезичних» робіт, і ганяють усіх, хто на нього бодай ступить, через охоронців. Причому «жлобйо» з тих терасних квартир навіть демонстративно забиратиме перед вашим носом драбину на пірсі на яку ви так надіялися після довго запливу, й начхати, якщо поруч ваша дружина, і що ви вдвох втомилися.
Ця ж утома – не привід для охорони, щоб зганяти вас з того ж державного пірса в море, або відсилати подалі на колючий «щебінь» до решти смертних.
І кому захочеться після такого свинства вдруге в Крим замість комфортних Туреччини, або Єгипту? Як розповів мені в Сімферополі один із представників мусульманської організації «Арраїд», сам мешканець однієї з арабських країн:
–Знаєш як в арабських країнах називаються Крим? Королівським курортом. У нас кажуть: якщо хочеш відпочити як король – їдь у Крим.
–Точніше, за королівськими цінами, – поправив я тоді Тарека, і він лише розвів руками.
Отож висновки щодо «кримського господарювання» видно й за тисячі миль від самого півострова. «Жадность фраєра згубіла» - чомусь так і проситься на підсумок цей бородатий російський афоризм.
