Скандальна виставка в Могилянці закрилася. Так що таке «Українське тіло»?
Можна розказувати про духовність, але від тілесних відчуттів нікуди не дінешся. Очевидно, дискурс «духовності» користується у нас значно більшим попитом, бо, завівши мову про тіло, неминуче доводиться стикатися з якимись «незручними» темами. Наприклад, роботи Вови Сая, який робить скульптури з курячої шкіри, про старість. Сам матеріал викликає негативні емоції, відторгнення, відразу, асоціюється з відходами. Є куряче м'ясо, яке їдять і бридка куряча шкіра, яку викидають. Насправді це стан в якому перебуває більшість наших пенсіонерів.
Завершилася скандальна виставка «Українське тіло». Про те навіщо виставляти провокативні роботи розповідає один з кураторів Леся Кульчинська:
Записав: Орест Зог
Нічого шокуючого на виставці насправді не було. «Порнографічною» виставку зробив саме Сергій Квіт.
Проблеми тілесності в українському суспільстві піднімати, як показує ситуація, ризиковано. Ще на етапі підготовки, коли ми озвучували тему «Українське тіло», то не раз стикалися з такою реакцію, ніби йдеться про щось непристойне. На вченій раді Могилянки коли обговорювали питання Центру візуальної культури, виставку назвали «злом», з яким потрібно боротися, на противагу «споконвічним моральним цінностям».
Це дивно, бо тіло в українському сучасному мистецтві далеко не новий сюжет. Можливо, вся справа в тому, що тіло «українське». Український же зазвичай дух. Навколо нас безліч оголених тіл в рекламі і це не викликає гострих дискусій чи обурення. Можливо, тому що нам демонструють молоді і красиві тіла.
Там де стикаєшся з тілом, яке не вписується у культ вічної молодості, краси і благополуччя відразу виникають звинувачення у «брутальності». Але для України старість, приміром, одна з дуже гострих проблем. У нас же країна старих. Роботи Вови Сая якоюсь мірою про це. Він робить скульптури старих людей з курячої шкіри. Сам матеріал викликає негативні емоції, відторгнення, відразу, асоціюється з відходами. Є куряче м'ясо, яке їдять і бридка куряча шкіра, яку викидають.
Насправді це стан в якому перебуває більшість наших пенсіонерів. Таке саме відчуття відрази, яке в нас викликає матеріал, з якого зроблені ці скульптури, ми відчуваємо і до злиденних пенсіонерів, з якими ніхто не хоче перетинатися і яких навіть не пускають у кав’ярні, бо вони не приємні, старі, погано пахнуть. А це, до речі, те становище, що чекає на переважну більшість з нас.
З одного боку, є оцей пієтет перед «поважною старістю», але бридке старіюче тіло – це те, що хотілось би залишити за межами поля зору. Роботи Вови Сая нас якраз і зіштовхують з цією суперечністю, між абстрактною «повагою до старших» та тілесною відразою, - від чого абстрагуватися неможливо.
Мистецтво завжди симптоматичне щодо суспільства, це спосіб реагування на реальність і умови, які тебе оточують. Тому забороняти виставки це все одно що забороняти діагноз.
Важливо, чого ти приходиш на виставку і що ти там хочеш побачити. Якщо ти йдеш подивитися передусім на «прекрасне», то ти і побачиш там не більше, ніж «красиві», або «потворні» роботи. Але насправді з іншою оптикою можна побачити набагато більше. Тут важлива навіть не якась спеціальна підготовка, список літератури чи курс історії мистецтв. Важливо передусім бажання уважно дивитися.
Оцінювати вартість роботи набагато простіше, ніж думати. Це, як на мене проблема української арт-критики, яка дуже часто демонструє неспроможність на щось більше, окрім виставляння балів. Якоюсь мірою, це симптом ринкової ідеології, коли «експерти» з мистецтва вважають своєю основною компетенцією оцінювання вартості. Точніше, цим обмежуються.
Багато говорили про відсутність «цілісності». Але, по-перше, що таке «цілісність», і як можна встановити її наявність? Очевидно, цілісність виставки передусім складається, або не складається в голові глядача. А по друге, всі ці вимоги нагадують мені основне правило голлівудського продюсер сього кіно 2000-их, яке полягає в тому, що зміст фільму повинен вміщатися в одному реченні. Якраз такої заспокійливої готової-до-вжитку «цілісності» ми і хотіли уникнути.
Словосполучення «українське тіло» викликає в уяві чимало кліше, що складаються в доволі цілісну картину, чи не так? Але ж будь-яка цілісність є насправді ідеологічною фікцією. Завдання критичного мистецтва якраз і полягає в тому, щоб такі цілісності руйнувати.
Нам важливо було поєднати в полі зору глядача те, що зазвичай взаємовитісняється. Саму тому у нас, скажімо, роботи Саші Курмаза, присвячені дослідженню молодіжної тілесності та звабливим маскультурним образам поєднуються, приміром, з роботою Володарського про проблему політв’язнів. А робота Толіка Бєлова, в якій йдеться про брутальне поліцейське втручання держави в приватний простір поєднується з роботами Вови Воротньова, присвяченим «невидимій» повсякденній біополітиці.
Ми не раз це підкреслювали, ця виставка це передусім спроба/запрошення до аналізу українського суспільства, але саме через досвід тіла. Тілесний досвід – це оптика, крізь яку ми пропонуємо поглянути на наше суспільство.
Можна як завгодно малювати картину світу і розказувати про духовність, але від тілесних відчуттів нікуди не дінешся. Очевидно, дискурс «духовності» користується у нас значно більшим попитом, бо, завівши мову про тіло, неминуче доводиться стикатися з якимись «незручними» темами, - чи то бідність, чи сексуальність, чи, скажімо, пенітенціарна система суспільства. Всі проблеми нашого соціуму безпосередньо позначаються на тілі кожного з нас, можливо, саме тілом вони і відчуваються найбільш гостро.
Вже сама назва виставки «Українське тіло» звучить скандально. Адже чимало умов, з якими змушені співіснувати українські тіла справді скандальні. Зокрема, і цей хворобливий моральний клімат, який призвів до того, що праця, в тому числі, тілесні зусилля, 17 українських художників, були зведені нанівець тільки тому, що ректор університету не здатний тверезо реагувати на зображення оголеного тіла.
Ми хотіли запропонувати матеріалістичний погляд. Не йшлося, щоб показати, яке воно українське тіло. Очевидно, українського тіла як «цілісності» не існує. Але існує та сукупність умов і чинників, з якими змушені співіснувати наші тіла, які на них впивають і на них відображаються. Ішлося про те, як ведеться тілу в умовах українського суспільства.
Коли в медіа почало гуляти твердження по порнографічність виставки журналісти, які приходили в Центр візуальної культури (виставка була закрита для відвідувачів, але відбувалися покази для преси – ред.) шукали там порнографію. Одні обурювалися, що порнографії нема, інші, що таки, да - є. Нажаль все обговорення виставки звелося по великому рахунку до того, є порнографія чи немає.
Зверніть увагу напис: «Моє порно, моє право» зроблено дзеркально,
Анатолій Бєлов намалював картину ще у 2009 році у знак протесту проти закону про боротьбу з розповсюдженням порнографії (закон передбачає кримінальну відповідальність, навіть якщо на вашому комп’ютері знайдеться одне порнографічне зображення – ред.)
Ця робота відтворює міліцейську кімнату для опізнання злочинців, коли людина, яку підозрюють в злочині дивиться ніби в дзеркало, а з іншого боку дзеркала стоїть міліціонер і за нею з підозрою спостерігає. Голі чоловіки, вони начебто у своїх квартирах, своїй приватні обстановці, а насправді під пильним оком наглядачів. Це робота про право на інтимний простір, втручання у який санкціоновано законом.
Вийшло так, що виставка «українське тіло» перетворилася на виставку про цензуру. І це, схоже, свідчить про те, що заборонено/дозволено це на сьогодні по великому рахунку ключова оптика, крізь яку тіло є видимим для українського суспільства. Поміж цими інтенсивними точками напруги, всі інші модуси тілесного досвіду потрапляють, нажаль, в свого роду сліпу пляму. Питання в тому, чи все ж таки про все це говорити, чи продовжувати витісняти, так ніби українського тіла з усіма його проблемами не існує, є тільки величний та прекрасний українських дух.
Припускаю, Квіта шокувала відео-робота Миколи Рідного де поряд з жіночою вагіною, подано табло для голосування у Верховні Раді. Сенс роботи в тому, щоб задуматися чому ці два зображення поряд. Можлива, набагато більш непристойним, ніж зображення вагіни ,є те що відбувається у Верховній Раді, наприклад купівля депутатів чи голосування чужим картками?
Не думаю, що це складні асоціації, тим більше для України. Рада у повсякденному розумінні людей це синонім непристойності. А коли показати поруч із цим «уособленням зла» кусок голого тіла, то усі претензії до політиків зникають, то вся увага і обурення спрямовується на боротьбу з порнографією. Хоча, насправді, боротися потрібно зовсім з іншим.
Довідка: Леся Кульчинська, закінчила Могилянку, кандидат наук, автор ТЕКСТІВ
Також куратурами виставки були Оксана Брюховецька та Сергій Климко
