«Острозька Академія» - невже в Україні є вищі навчальні заклади без корупції?

До Острога приємно просто навідатися. Оточене лісами містечко нараховує близько 12 тисяч мешканців. Із них приблизно три-чотири тисячі - студенти Академії. Тепер уявляєте? Атож. Практично всі студенти з часу заснування закладу в 1994 році вступають туди поза всякою корупцією, достоту як у «могилянку». І, власне, завдяки цьому в колишній твердині князів Острозьких панує напрочуд приємна атмосфера, зовсім інша, ніж у решті українських міст і містечок. Тут чисто на вулицях, добре заасфальтовані центральні дороги, і ввічливі люди, особливо – студенти.

Не секрет, що чимало українських вишів запровадили в себе систему богадільні: там конференцію для галочки провести, тут –– когось прилаштувати, десь якусь «книжечку» видати, щоб студентам продати, то – гуртожиток інспектувати, а то – у музей, наче в дитсадку, третій курс водити. Важко повірити, але буває й інакше.

—Прошу, пригощайтеся, – пропонує мені до чаю шоколад першокурсниця Діана в студентській кав’ярні.

—Смачного, — додає її приятель Антон.

Після повсюдної хамуватості, суржику чи російськомовності студенство приголомшує мене своєю ґречністю та вишуканою українською. До речі, і чаєм тут пригощають особливим – кожен сорт має свою назву, штибу: «сангушки», «княгиня Гальшка», або «екзаменаційний», та й сама кав’ярня – мистецька. За кованими дверима зовсім поруч часто демонструються виставки сучасних художників. Останніми були гості з Польщі.

Отже, ми спілкуємося на теми укрсучліту, історії, студентського життя та навіть «помаранчевої» революції.

Cтуденти розповідають про дві книгарні неподалік, де можна придбати сучасну літературу. Повідомляють, що очікують Оксану Забужко, яка пообіцяла приїхати. Діляться враженнями від Андруховича, Іздрика й Ірванця, які час від часу читають їм лекції з літературної майстерності. Розповідають про велику книгозбірню академії, у чому я потім переконуюся на власні очі, а також – про те, як важко вчитися й нелегко сюди вступити – цього року конкурс був аж шістнадцять претендентів на місце.

До речі, одного зі знайомих письменника Ірванця я зустрічаю біля дверей академії. Це Чед. Він волонтер із Америки, з Техасу, приїхав сюди викладати англійську та спортивні дисципліни; також з ідейних міркувань опікується сиротами. Його співрозмовники Руслан та Софія, як я здогадуюся, регулярно практикують з ним мову; вони навіть мешкають в одному гуртожитку студмістечка.

Узагалі англійська – це вже давня традиційна «фішка» Острога. Щоб удосконалюватися, молодь нерідко намагається розмовляти нею між собою в побуті. А регулярні гості із Заходу, то іноземні викладачі, то студенти за обміном, допомагають здобути пристойні мовні навички. Наразі в академії навчається сім канадців; відповідно така ж кількість тутешніх студентів вирушила за океан.

—Як вам тут, Чеде? Подейкують, що західні волонтери не завжди витримують в Україні… – запитую я техасця.

–Мені подобається, тут гарна атмосфера. — відповідає він. – Хоча, певна річ, я розумію, що це такий своєрідний «острів» в Україні.

Чед влучно підбирає слово – «острів». Хочеться додати: «свободи». Тутешнє студентське радіо в такт моїм думкам саме вмикає на все подвір’я щось джазово-рокове.

Утім, окрім «свободи», ще дещо одразу впадає у вічі в Острозі. Академія водночас і намагається відтворити давно забуту традицію потужного освітнього центру середньовіччя, і – заснувати власну. Велика новозбудована бібліотека, циліндрична по центру, вивищується посеред затишного скверика, обнесеного давніми мурами. На її стінах одразу впадають у вічі пам’ятні таблиці — вони всіяні іменами та прізвищами діаспорних «фундаторів» книгозбірні.

Вікна одного з корпусів самої академії, споруди вісімнадцятого сторіччя, виходять у кам’янистий внутрішній дворик. Тим часом у центральному корпусі з галереї портретів на стінах за студентами стежать очима й українські шляхтичі, середньовічні меценати, і тодішні провідні вчені, знавці риторики та богослов’я. Однак, мабуть, основна родзинка – власна «спудейська» церква. Як запевняють мене тутешні краєзнавці, цей колишній костел францисканців — один із найкращих акустичних залів в Європі. А їхній університетський хор – переможець багатьох закордонних співочих конкурсів і частий гастролер.

Ще не прочинивши в церкву двері, я чую, як з-за них долинають звуки піаніно. Це «послушник» і п’ятикурсник факультету «релігієзнавства» Андрій. Одягнений у строгий джемпер при краватці, він грає на самоті.

—Багато студентів відвідує храм ?

—Щоранку з десяток завжди є, у неділю – більше, — розповідає Андрій, відтак завалює мене інформацією на тему історії храму. Потім студент показує ікони ХVIII –ХІХ сторіч, що їх дарує кожен із випускних курсів, і це вже стало традицією. Нарешті, мій «гід» підводить мене до «оберегу» академії – давньої унікальної ікони ХVIII сторіччя, де Святий Стефан затуляє рукою вуста Христа.

«Містифікація» створюється в наслідок того, що образ святого було нанесено зверху на колишню, ще давнішу ікону «Пантократора». За переказами ¬ так він захищає Христа, зображення якого більшовики обрали за мішень для своїх куль. Я намагаюся сфотографувати «оберіг», але це ніяк не вдається. Андрій пояснює ще одну з особливостей «ікони» — сфотографувати її не вдається майже нікому, це робили лише зі спеціальним освітленням та професійним обладнанням.

Приязність та теологічні знання мого «гіда» також залишають напрочуд приємне враження.

Зрештою, таку поведінку я зустрічаю всюди: і в студентських їдальнях із майже символічними цінами, і навіть – у корпусах студентських гуртожитків, де вахтери не звертають на мене жодної уваги – це також, відверто кажучи, дивує.

—Тут тихо, тому вони й не зважають, – пояснюють мені студенти.

Я заглядаю до кількох кімнат. Подекуди із плям на стелі горішніх поверхів можна виснувати, що коштів академії таки бракує. Тому й більшість студентів винаймає в Острозі квартири. Ціни як на провінцію не низькі: від 350-ти до 1000-чі гривень.

Фактично за рахунок Академії і розвивається Острог. Містечко, справді, ошатне, з розвиненою інфраструктурою, хоча й потужної промисловості тут, по суті, немає.

Щоб довідатись і думку мешканців щодо академії, я звертаюся зі своїми запитаннями й безпосередньо до них.

Продавчиня, до якої я завжди навідуюся сьорбнути на вулиці «еспресо», переходить в розмові зі мною з російської на українську:

–Ви можете десь біля академії залишити сумку – і її ніхто й пальцем не зачепить. Я сама з Рівного, але вирішила перебратися сюди. Тут затишно, спокійно. Люди, справді, мають дохід за рахунок ренти. Крім того, завдяки академії місто розвивається. Дорога нормальна – сюди ж постійно різні делегації приїздять.

Дійсно, зовсім недавно Леонід Кучма вручав тут свої «іменні» стипендії, перед ним аншлаг у актовій залі зібрав Кличко. А взагалі, як кажуть студенти, перед кожними виборами в академії «тусується» ледь не весь політичний бомонд.

Словом, отака вона «волинська глухомань»: зі стипендіатами «фулбрайта» й «еразмус мундус», із випускниками європейських докторантур, із лекторами зі всієї України та Заходу, міжнародними науковими конференціями, вивісками на дверях кафедр штибу: «гендерні» чи «культурологічні студії», та навіть з проектом кафедри «ядерної фізики».

У цих-таки давніх коридорах можна зустріти й одного з провідних українських фахівців у сфері кримінального права Петра Попелюшка, і відомого літературознавця Петра Кралюка, і члена УВАН у США та Канаді Аллу Атаманенку, і ще чимало, справді, науковців.

А що вже геть приголомшує – це чи не єдиний в Україні центр сакральних текстів, де зібралися кілька унікальних осіб: знавець арамейської, мови Христа, Дмитро Цолін, тлумач Острозької Біблії українською мовою, священик «спудейського» храму Рафаїл Турконяк, перший в Україні перекладач усього «Корану» та частий гість арабських країн Михайло Якубович і молодий дослідник давньоісландських текстів Віталій Щепанський.

Іноді, минаючи академічні парки, дворики, я прислухаюся до розмов студентів, чую вислови штибу:

–Вишукана кава вже вишукує мене? – каламбурить хтось неподалік від рубки студентського радіо.

—Не знаю, але в мене про економічні уявлення тієї пори…. – озивається ще чийсь голос біля барвистого табло, де у вічі миттю впадає афіша клубу інтелектуальних фільмів.

Отже, студентам «академії» не бракує знань. Єдине, що хотілося б значно дужче відчувати в їхній консервативній атмосфері – це якомога більше й сучасних, неформальних тенденцій, побільше того, що називають цифровою культурою. Вплив різноманітних субкультур, доволі доречно розбавив би цю «пізнавальну», втаємниченість. Студентському життю, здається, відчутно бракує інтелектуальної радикальності.

Чому так? Для порівняння.

У стінах цього університету зібрано молодь із різних куточків України, є навіть з Криму, Донбасу, Запоріжжя та інших східних регіонів. Задають тут тон і вихідці із Західної України.

Пригадую ще в дев’яностих я стикався в Західній Україні з багатьма обдарованими однолітками, які вступали саме сюди, далі перебиралися в Київ. Нерідко переможці обласних та республіканських олімпіад чи різноманітних наукових конкурсів, вони добре знали, що через хабарництво їм закрита дорога в багато начебто «престижних» вишів. Тому обирали «Острог», тоді ще філію НУКМА.

З часом відділившись від «могилянки», Острізька академія здобула й власне обличчя. Останній конкурс – шістнадцять осіб на місце – укотре це підтверджує. Завдяки тому, що студенти відбираються принципово чесно, тут і панує особлива атмосфера, де є повна можливість зосередитися на навчанні. Тим часом їхній рівень знань дає змогу отримувати те, що й робить виш вишом, і чого часто позбавлені студенти в Києві — інтелектуальне спілкування. Після цього й думай: де, насправді, провінція?

Утім, я часто порівнюю Острог із сусідніми волинськими містечками, в яких минуло півжиття. Там також повідкривали й «університети», і різні «інститути». І цей момент найбільш прикрий. «Сусіди» Острога з не менш визначною історією давніх освітніх центрів на його тлі, по суті, перебувають в стагнації. З їхнього інтелектуального середовища радше хочеться мерщій вирватися, а студенти частіше дивують «невіглаством», ніж знаннями. Причому, ще прикріше стає, коли знаєш недавнє минуле і цих містечок, і їхніх «вишів».

Коли НУКМА на чолі з В’ячеславом Брюховецьким у 90-х роках відкривала свої філіали, одним із яких колись була й Острозька академія, то, скажімо, намагалася це зробити і в сусідньому місті на основі тамтешнього педагогічного коледжу. Справа провалилася. Очевидно ректор теперішнього «інституту» вирішив, що відкрити замість філіалу НУКМА «власну освітню справу» — значно прибутковіше.

Натомість тодішній «проривний» мер Острога скликав туди всіх відомих вихідців зі свого міста, а незмінний з 90-их років ректор академії Ігор Пасічник відтоді й задає культурний тон та рівень вишу. Студенти ж ОА просто закохані у свого керманича.

–Якби Острізьку академію закривали? – ставлю я на останок багатьом запитання.

—Повірте, навіть найлінивіші з нас уже були б на пікетах у Києві, — запевняли мене «спудеї».

Від редакції: Академію поки що не закривають, але чинний міністр освіти Дмитро Табачник всіляко намагається перешкоджати закладу. В 2011 році міністерство скасувало статути створених за європейським взірцем університетів – Києво-Могилянської та Острозької академій. Внаслідок цього університети опинилися в підвішеному стані, а Острозька академія – без ректора і можливості його обрати без чинного статуту.

студенти освіта рівненщина острог