20 років Незалежності. Ми освоїли прості житейські навички. На часі вчитися самооргназації

Ніч, Поїзд. У двох купе їде група збуджених людей, частина з них не надто приємно пахне. П’ють горілку і закусують салом із цибулею. На кожній зупинці виходять в тамбур і кричать: «Незалежність!», «Незалежність!» Провідник не знає, що з ними робити, сонні пасажири нічних станцій дивляться насторожено і теж не знають, як реагувати на збуджених диваків.

Назад озирався: Роман Кульчинський

Так поверталися з Києва до Полтави опозиціонери, котрі приїхали на мітинг під стіни Верховної Ради 24 серпня 1991 року.

Дехто каже, що Незалежність впала з неба. Для більшості подорожніх, котрим ми заважали спати в ту ніч, вона такою і виглядає. Але тепер ми знаємо, що історичний розвиток визначає меншість. Ця активна меншість наприкінці 80-х обрала курс «Геть від Москви» і досягла свого. Взагалі історія України 20-го століття - це історія активної меншості. Мети досягли неочікувано легко: того літа запам’яталася розмова батькових друзів про те, що «вільної України досягне лише наступне покоління». Вороги СРСР, які виросли в цій країні, не могли уявити, що її не стане.

Незалежність легко далася поколінню, яке вже сходить із суспільної сцени, але у неї важко було вписатися. Більшу частину моїх тодішніх супутників я скоро назавжди втратив з поля зору. Це дивно, бо декілька років «до» ми бачилися не рідше ніж раз на тиждень. Про багатьох чув, що життя не склалося, хто спився, хто помер, хто зайнявся бізнесом, заробив швидкі гроші/проблеми/погрози і кинувся «в біги», після чого його ніхто ніде не бачив.

Загалом нічого дивного типові життєві історії того часу. В моєму полтавському під’їзді спилися майже усі чоловіки, дебелі дядьки із села, котрі працювали на будівництві – втрачена робота і сором, що не можуть принести гроші додому, надійно затягували вузол, а самі щось робити без начальників вони не уміли. Коли знову з’явилася робота мої монтажники-висотники працювати уже не могли.

Не кращі історії і в однокласників, декілька років тому зустрів першу вчительку, вона розповіла, що половини класу вже немає в живих: спилися, стали наркоманами, потрапили на зону. Це при тому, що школа вважалася хорошою.

Старші колеги, котрі вчилися у більш благополучних місцях, наприклад хороших київських школах скаржилися, що в Україні лишилося два-три однокласники, інші виїхали. Хороша тема, між іншим, дослідити долю декількох класів, котрі випустилися 1991 року.

Але чи могло бути по іншому?

Наші «правильні» публіцисти люблять розриватися в плачі на тему того, наскільки «наш народ» поганий і нездатний «будувати свою державу», посилаючись на досвід Польщі і Прибалтики.

Коли я читаю такі розмірковування, то уявляю людей, з якими вертався першої ночі Незалежності. Їх безмежну наївність без перебільшення геніально описав Микола Поліщук у статті присвяченій Народному Рухові.

Не думайте, що вожді були набагато мудріші: тюрма - це, звичайно, життєвий університет, але не замінник Оксфорда, подорожей світом і обізнаності з найсучаснішими ідеями.

Не думайте, що компартійна і гебешна еліта мала широкий світогляд: хамство, мат і спецрозподільники – їхнє життя.

В Радянському Союзі читали тільки те, що дозволяла партія, а вона дозволяла небагато і часто у викривленому перекладі. Навіть зараз у російськомовному Інтернеті відсутні знакові для всієї людської цивілізації тексти, наприклад один з основних творів Ганді. Як мінімум третина нобелівських лауреатів з літератури не перекладена російською і досі.

24 серпня 1991 року жодна людина у нашій країні не знала, як живе вільний світ, як живуть вільні люди.

Ми були схожі на вирощених у теплиці рослин, у яких розвалилася теплиця. Дивно, що ми взагалі вижили.

Міру нашої наївності важко описати. Соромно признатися, але у моєму житті був період, коли я вважав, що учити англійську не потрібно, мовляв, що за пережиток імперіалізму, Україна стане вільною, наша культура/наука/економіка і т.п. розквітне і жодна іноземна мова нам не потрібна.

Згодом я прочитав колонку іменитого журналіста зі Львова, котрий згадував ті самі безглузді фантазії. І ці ідеї циркулювали у меншості, яка задавала тренд, а що вже казати про більшість…

В 1991 незалежна Україна, як кажуть «напильником» переробила під себе основні радянські інституції. Протрухлі, вони існують і до сьогоднішнього дня. Здається, всім зрозуміло, що наша державна медицина, освіта, армія, суди, СБУ, міліція, прокуратура і т.п. не придатні для сучасного життя, вони, як сухі гілки, тільки заважають дереву рости і плодять паразитів.

Але крім цих напіврозкладених структур, котрі ми отримали у спадок, в нас не було нічого, що просто забезпечує життя.

Повернемося на Хрещатик 1990 року. Багато хто ностальгує за ним. Щоб поїсти, там було три точки. Скрізь натовпи людей.

Пам’ятаю як вчора: вистоюю чергу у славнозвісній вареничній між вулицею Хмельницького і проспектом Шевченка, купую довгоочікувану порцію, розламую алюмінієвою виделкою вареник і бачу там красивого і жирного таргана. Більше я там у чергах не стояв.

Повернувшись із Італії, легко критикувати київські ресторани, але задумайтеся на хвилинку і відчуйте різницю між власником ресторану у п’ятому поколінні і українцем, який будував свій бізнес по книжках і з форуму в інтернеті. Насправді ми швидко учимося.

Глянемо на архітектуру, «застиглу музику епохи», - за висловом Шпенглера.

Звучить дивно, але в 1991 році ми не уміли навіть будувати. Українці проектували мости і клали газопроводи для всього Союзу, але не знали, як збудувати затишний і красивий приватний будинок. Не знали, бо таке будівництво було заборонене.

Кожен київський дачник розповість, як ходили партійні комісії і перевіряли чи не перевищує дача встановлені мінімальні стандарти (партія обмежувала дачників у висоті, ширині і навіть будматеріалах, другий поверх обов’язково - дерев’яний), мешканцям приватного сектору дозволяли будувати тільки типові будинки, і ні метра більше.

І тому не дивно, що в часи незалежності люди почали гнати страшні і гігантські одоробла. Щоб набути відчуття стилю, зрозуміти, яким повинен бути будинок, яка квартира, який під’їзд у багатоповерхівці, знадобилося 20 років, економічний бум і криза. І тільки зараз ми починаємо будувати приватні будинки по-європейському, без гігантоманії і зі смаком, а багатоповерхівки з світлим і приємним під’їздом.

Коли переглядаєш вуличні фотографії 80-х даєшся диву: як можна було на себе це вдягнути?. Згадайте «варьонки» й інші штани із обвислими колінами, в яких не соромилися ходити містом, розтягнуті светри, балонієві курточки, куплені у пересувному магазині 10 років тому, шапки з бумбоном т.п. і т.д.

Воїнствуючі естети і досі знущаються над одягом українців, і часто вони праві, але стиль одягу мешканців великих міст прогресує постійно. Заїзджі гуру від світової моди говорять, що наші вулиці не відрізняються від вулиць Мілана чи Берліна. Те саме кажуть наші співвітчизники, котрі осіли закордоном .

З упевненістю можна сказати, що за двадцять років ми навчилися їсти, одягатися і облаштовувати житло. Прості житейські навички, цілком природні для інших народів Європи (навіть комуністичної), і яких при радянській владі ми не мали. Це вже не мало.

Ми навчилися навіть більше - працювати і заробляти гроші самі, не чекаючи, поки «запрацює завод». Мої полтавські сусіди спилися, втративши роботу. Криза 2008 року вдарила не по всіх, але тим, хто попав під роздачу, було куди важче ніж робітникам на початку 90-х. З дач і городів уже ніхто не харчувався, доходи зникли, а виплати по кредиту виросли. І народ вижив, крутився, як міг: міняв роботи, професії, ставав таксистами, організовував щось нове, але не пив по дворах, забиваючи козла.

Мало того, дрібний бізнес навіть зумів худо-бідно відстояти свої корпоративні права, що є абсолютно новим явищем.

Ми навчилися жертвувати гроші на суспільні потреби. Памятаю, як десь у середині 90-х українська дівчинка у тяжкому стані потрапила у варшавську лікарню, про це повідомили їхні ЗМІ і за декілька днів поляки назбирали чималу суму, необхідну для лікування. Факт збору грошей на лікування громадянами так вразив наших журналістів, що про це декілька днів повідомляли центральні телеканали. Сьогодні українці без зайвого галасу жертвують свої кошти на лікування чужих дітей і інші благочинні срави.

Наступний етап у школі життя: навчитися співпрацювати між собою, що виливатиметься в різні форми підвищення добробуту, наприклад у створення ОСББ чи живої і повноцінної політичної партії.

Щоб до цього дійти, потрібно змінити свою мораль, навчитися яксіно і вчасно виконувати свою роботу, вести бізнес чесно. Не завадить і знизити рівень агресії у спілкуванні один з одним. В розумінні цих внутрішніх змін нам дещо допомогла економічна криза, це розумієш, коли порівнюєш роботу дрібних підприємців до і після 2008 року. Але ще є куди рости

З потребами трохи вищого плану більше проблем – культурне й інтелектуальне життя України - це як НЛО, його наче бачили, але доказів немає.

Знову, давайте повернемося до початку Незалежності: сучасної музики немає, модної індустрії немає, сучасної літератури немає, телебачення немає, фм-станцій немає, журналістики немає фактично немає нічого, що створює культурний простір суспільства.

Можна розмірковувати про меншовартісність нашого телебачення, але давайте порівняємо: свою першу телепередачу Бі-Бі-Сі випустила в 1936 році! Жодному нашому каналу (УТ-1 не рахуємо) немає і двадцяти років. Як на такий молодий вік, відсутність школи та старших «ікон стилю», на яких рівняється молодняк, наше ТБ не таке уже й погане.

Думаю, освоєння культурних потреб - це наш наступний етап. І ми зараз в нього входимо. Як доказ, це і сплеск в літературі, і увага до заяв письменників, і велика кількість різноманітних музичних фестивалів.

Всі ці навички, котрі ми здобули за 20 років, не вартують і виїденого яйця без одного головного уміння. Думаю ви здогадалися про що я. Звичайно, про здатність виходити на Майдан і змінювати владу. Студентське голодування, Помаранчева революція, зовсім свіжий Податковий майдан вселяють абсолютну впевненість, що це феєричне свято повториться знову. Причому, незважаючи на важкість похмілля, наші мирні революції завжди давали суттєвий поштовх розвитку суспільства.

Мойсей водив євреїв пустелею 40 років, ми проблукали серед політичних пісків 20. Озираючись назад, розумієш, що відстань між тим, що було і тим що є - фантастична. Сподіваємося, що через 20 років наше нинішнє життя виглядатиме так само кумедно, як радянське життя 20 років тому. Для таких надій є всі підстави. Адже ми швидко учимося і уміємо організовувати Майдани.

* * *

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів.

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода.

Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.