Бандура в стилі ретро. Як бандурист Луців став шоуменом і телеведучим ВВС Тіно Вайльді
Український емігрант Володимир Луців завдяки бандурі став відомим британським телеведучим. Народний інструмент приніс йому визнання та популярність на Заході, а сам він став нашим першим переможцем на телеконкурсах компанії «Євробачення» ще 1961 року.
З ретро-зіркою листувався Олесь Кульчинський
На відміну від Руслани і її послідовників Луців перемагав не на поп-конкурсі, а на у змаганні з «вокального співу». Певна річ, цей потребує більш фахової музичної підготовки, вокальних даних, тощо. Щоправда деякі українські видання дещо наплутали і помилково стверджували, що Володимир Луців став першим українським переможцем саме поп конкурсу «Euvrovision». Хоча це й не так, утім анітрохи не применшує ні творчої, ні пісенної ваги цієї дивовижної талановитої особистості, навіть – навпаки.
Якось натрапивши на отакі публікації в наших ЗМІ, автор цього матеріалу написав листа класичною поштою за роз’ясненням до Луціва. (На його компі немає українського шрифту, тому при спілкуванні із земляками він іддає перевагу традиційним засобам зв'язку).
А згодом я отримав у доповнення до письмової відповіді цікаву бандерольку – цілу стосу акуратно складених ксерокопій унікальних вирізок із британських газет 1960-1970 років.
Володимир Луців, вихідець з карпатського містечка Надвірна, вперше почув про бандуру лише 1946 року, коли йому вже виповнилося шістнадцять. До того, як запевняє бандурист, він не те, що не грав на ній, а навіть не бачив.
Власне, відомий кобзар Григорій Назаренко, який зберігав традиції давнього українського співу, і ознайомив юнака з цим інструментом у німецькому таборі для біженців з України в місті Госляр.
Те знайомство стає вирішальним. Переїхавши через два роки у Велику Британію, Луців передусім бере приватні уроки вокалу в Бредфорді та навчається в лондонському коледжі Святої Трійці. Тоді-таки весь вільний час він працює на чорнових роботах, заробляючи собі на прожиття й навчання. І тільки 1957 року стає студентом однієї з найпрестижніших світових консерваторій – Святої Кекилії в Римі.
Після ж перемоги разом зі ще чотирма учасниками на конкурсі вокального співу «Євробачення» в Бельгії – Луців із цим колективом представляли там Великобританію, хоча і грав на бандурі – до нього приходить популярність: гастролі в США, Австралії, Німеччині, Нідерландах, Швейцарії, Італії, решті країн Західної Європи.
Тоді-таки чи не основним предметом і досліджень, і творчості бандуриста є народні пісні та козацькі думи, а його самого згодом починають іменувати «послом української культури за кордоном».
Не так давно в Україні з’явився диск із записами його гри та співу в цьому жанрі. Ще за часів СРСР Володимир Луців засновує в еміграції власну школу гри на бандурі; потім уже в Україні ділиться своєю майстерністю в рамках фольклорних проектів Олега Скрипки, уміщаючи її й в етно-роковий контекст.
Цікаво, що спів бандуриста на диску «Українські пісні та думи» записаний під супровід манчестерського хору «Гомін», оркестру швейцарсько-італійського радіо та камерного хору Стіва Норберта. Саме під такий «класично-західний» супровід і лунають: «Дума про братів з Азова», «Чорнії брови, карії очі», «Дивлюсь я на небо», «Повій, вітре», пісні, присвячені УПА, пісні на слова Олександра Олеся та Лесі Українки, тощо.
Та на Заході бандурист стає відомим завдяки виконанню якраз європейських пісень 50-70 років різними романо-германськими мовами (сам він володіє вісьмома з них), які згодом увійшли до ще одного з його дисків – «Міжнародні пісні». На обкладинці до цих аудіозаписів бачимо класичну для тих часів світлину молодого чоловіка з широко відкритими під час співу, ледь усміхненими вустами, у стильному смокінгу, який доповнює традиційний, але доволі «крилатий», чорний метелик.
Достоту таких самих персонажів можна знайти серед викладених в Інтернеті відеозаписів тодішньої європейської сцени 50-60-их років, зокрема й на відому «пісенному» конкурсі «Євробачення». Проте ця світлина, як і чимало схожих на неї, що друкувалися в тодішній Британській пресі – іще одна дивовижна перепитія в біографії українського співака.
Адже перед нами на ній – не звична за чимало років постать вусатого бандуриста в червоних шароварах, а образ… Загадкового й модерного Тіно Вайльді, сценічного виконавця в класичному «напівоперному» стилі, окрім того – справжнього шоумена британського радіо й телебачення.
Чимало гастролюючи тодішньою Європою, пан Луців часто стикався з тим, як його оголошували не українцем, а росіянином, чи й просто задля реклами та «екзотики» – співаком прямісінько з Москви.
Тому, після тривалих конфліктів із шоу-менеджерами й продюсерами, він обирає єдиний за того часу можливий шлях уникнути цієї прикрої недоречності – і починає виступати під псевдонімом Тіно Вайльді.
Власне, як Тіно Вайльді він стає і відомим ведучим тодішніх теле та радіопередач у Великобританії, зокрема передачі «625 Show» на телеканалі Бі-Бі-Сі – ці пропозиції надходять до нього також після перемоги в конкурсі 1961 року. В історії музики Луців залишився, як Тіна Вальді, за цим ім’ям його шукають в неті нинішні любителі ретро музики.
Нині ж Володимир Луців, той-таки колишній український співак та англійський шоумен Тіно Вайльді, успішно практикує меценатство. Ще 2002 року він засновує на історичній батьківщині, в містечку Надвірна, благодійний фонд свого ж імені, який підтримує талановиту молодь Прикарпаття.
Він-таки – організатор концертних програм до 100-ліття з дня народження Патріарха Йосипа Сліпого та з нагоди повернення Блаженнішого Кардинала Любачівського до Львова; він-таки – організатор європейських та американських турне для багатьох українських музичних колективів із часів радянської перебудови.
А ось як цікаво відгукується про ще деякі родзинки з життя Володимира Луціва журналістка рубрики «What’s on in London» («Що новенького в Лондоні») британської газети «Thе daily mail», номер за 5 квітня 1963 року: «Він зустрівся зі своєю дружиною, коли виступав у Паризькому клубі. Вайльді спочатку вирішив, що та – французка, вона ж гадала, що той – італієць. Як з’ясувалося – обоє українці, хоча дівчина й народилася у Франції».
Улюблені поп-виконавці Тіно: Сінатра, Нет Кінг Коул та Метт Монро; з класики – Бетховен і Шопен. Справжній спів він називає «протилежністю крикові», і гадає, що той неодмінно поверне собі популярність».
