Прозріння в День Перемоги (оповідання)

Вони йшли берегом. Падав дрібний дощ, але холодно не було.

Доріжка була асфальтована. Асфальт потріскався. Крізь нього пробивалася трава.

Річка була праворуч - вузенька, але чиста.

Парк був старий. Дерева - товсті, деякі зламані.

Олег і Жанна трималися за руки. Інколи зупинялися, щоб поцілуватися. І тоді Олег жадібно пригортав дівчину до себе. І плавно опускав руки на сідниці. За хвилину вона його зупиняла:

- Все одно, нема де.

Перспектива кататися по мокрій траві не вабила Жанну аж ніяк.

І вони йшли далі, заглиблюючись у парк.

Через річку було перекинуто міст. Дошки давно прогнили, місцями обвалилися. Металевий каркас ще тримався.

- Что это? - спитала Жанна.

- Где? - не зрозумів Олег.

- Вот тут...

На землі лежала металева табличка. Проржавіла і прогнута, як усе у цьому парку.

- Какой-то старый указатель, - сказав Олег. - Или что-то в этом роде.

- Да я про буквы! И слова какие-то странные...

На табличці проступали чорні літери: "Вхід заборонено! Міст - у аварійному стані!"

- Словно по-иностранному написанно, - сказала Жанна. - Хотя буквы, вроде, наши...

Олег придивився. Він навіть присів біля таблички.

- Странно... - сказав він нарешті.

- Слушай, а может это с войны осталось? - припустила Жанна. - Ну, когда на нас немцы напали. Они ведь всюду свои таблички вешали.

Війна закінчилася років 150 тому, але пам'ять про неї жила. Щороку, на 9 травня, уряд вивішував червоні прапори перемоги, влаштовував урочистий парад, фейєрверки... По всіх каналах крутили фільми про героїв. A по радіо - пісні воєнної доби - "День победы", "Вставай вставай, однополчане", "Десятый наш десантный батальон".

- Не похоже, - сказав Олег. - Немцы всё писали по-немецки, а у них английские буквы.

Він задумався.

- Вроде как по-нашему, но и не наше...

- Странно всё это...

Олег потер лоба.

- Что-то мне это напоминает...

Дощик припинився, але небо все ще було сіре.

- А может, это... украинский?

- Чего? - не зрозуміла Жанна.

- Украинский язык.

- А что это такое

Олег зібрався з думками. Він і сам мало що знав. Так, чув щось...

- Это был такой язык, - почав він. - Когда-то давно. Похожий на русский, только немножко другой.

- Какой другой?

- Ну, некоторые буквы отличались, и слова тоже.

- И где на таком языке говорили? - спитала Жанна.

Вона мабуть думала, що Олег жартує.

- Да тут же, в Украине. Только когда-то давно.

- Да врёшь ты всё! - вона усміхнулася. По-доброму, ніжно...

Його зачепила її недовіра.

- Ничего я не вру! Был такой язык!

- А чего я про него не слышала?

- А ты историей не интересуешься! Вот сама подумай. Республика у нас как называется? Украина. Так должен же был быть украинский язык.

Жанна замислилася, але не на довго.

- А вот в Америке - там же нет американского языка?! Там говорят по-испански. Вот и у нас всегда по-русски говорили...

У Олегу заговорила впертість. Чом вона йому не вірить?!

- И всё равно, язык был! Вот даже в музее есть специальный зал! Там старые книжки за стёклами. И ещё портрет мужика...

- Какого мужика?

- Ну, такого, в папахе и с усами.

- А за что его в музее повесили?

- Не знаю, - чесно зізнався Олег. - Наверное, он говорил по-украински. Или писал...

Жанна подивилася на вивіску.

- "Вхид заборонено", - прочитала вона. - "Мист - у аварийному стани". Правда смешно?

Олег посміхнувся. Справді, весело.

- А интересно, - сказала Жанна, - Как на этом языке говорили?

- Теперь сложно сказать, - вдповв Олег. - Ни одного носителя не осталось.

- А если представить... Вот тут написано "вхид" вместо "вход", "мист" вместо "мост". Значит, "ночь" записали бы как "ничь", а "любовь"...

- "Любивь"? - припустив Олег.

Він обійняв Жанну і вони почали цілуватися. І долоні знов опустилися на сідниці. І Жанна не зупиняла... ніби ця дивовижна табличка розпалила бажання...

Аж тут вони почули голос:

"Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче, і миліш,

І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!"

Вони застигли, напіводягнуті.

- Что это? - спитала Жанна.

"Що в єдине нас злива, –

Перші матері слова,

Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій,

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?! "

Голос виходив з таблички.

- Что он говорит?

- Может, что-то на украинском?

"Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

"В рідній школі рідна мова!"

І спасе того в недолі

Наша мрія золота,

Наше гасло і мета:

Рідна мова в рідній школі!"

На небі прояснилося.

"Вірш Олександра Олеся" - додав голос.

Настала тиша. Олег і Жанна стояли обійнявшись. Негідні були рухнутися.

Табличка лежала попід ногами, іржава і тиха.

Може галюцинація? Але ні, все було таке справжнє...

- Какой красивый язык, - сказала Жанна.

Олег мовчав. Він був згоден.

- Слушай, а давай его выучим?! - Жанна гаряче поцілувала Олега. - Давай, а?!

- Да я не против... А как?

- Ты же сам говорил, что видел какую-то книжку в музее.

- Да там даже две или три! Только под стеклом... Хочешь, завтра пойдём?

Жанна знов припала до нього губами... Вона була вдячна...

За півгодини вони пішли додому. Їм було добре. Життя набирало сенс.

- И всё-таки я не верю, что у нас, в Прикарпатье, говорили по-украински, - сказала Жанна Гуцульчук.

- Действительно, сложно поверить... - погодився Олег Бойчук. - Особенно тут, на Львовщине...

література 9 травня гумор