Музей покинутих приладів. Репортаж з ядерного реактора в центрі Києва

–Невже ця вивіска така пам’ятна? Чи така відстойна? – типово «по-фізичному» жартує якийсь хайратий аспірант, поки я клацаю фотоапаратом табличку з написом «Інститут ядерних досліджень», прикріплену до стіни напівзанедбаної прохідної колись модерного комплексу, що охоплює величезну територію на проспекті Науки. Ми минаємо обвішані стінгазетами 60-70-х років коридори, уряди-годи заглядаємо в занедбані кабінети, завалені незрозумілими старими електронними платами, приладами, а то й просто – причандаллям.

Автор: Олесь Кульчинський

Хоча далі моя екскурсія цими «фізичними» лабіринтами починається не звідси. Один із «аборигенів» Інституту Ігор Павлович спочатку показує мені прототип цих приміщень – невисокий жовтий комплекс за муром через дорогу. Ось воно одне з тих місць, де в 50-х роках зароджувалася українська ядерна фізика – чи не «наймодніша» за тих часів сфера досліджень та знань. Причому й зовні, і всередині центральний корпус Інституту фізики має вигляд справжнього храму.

Ядерний реактор в центрі Києва. Скоро його закриють назавжди

Тільки храму науки, була колись така радянська «фішка»: замість ікони Отця Вседержителя на людину тут спрямовують свої пильні погляди образи учених; замість «Отче наш» – по колу бані виведена цитата Ілліча. «Сюди стопудово можна привозити туристів», – подумки міркую я, мимохіть зауважуючи в коридорах храму ще одну несподіванку – назустріч мені понуро чвалає великий бездомний пес. Зважаючи на його вік, мабуть, один із найвідоміших «співробітників».

Зрештою, і сам пес, і його зажурені очі ніби зумисне створені для цієї меланхолійної картини обдертих, давно неремонтованих корпусів, застарілих меблів, приладь та техніки. Пес мовчки звертає в один із кабінетів. Ми з Ігорем Павловичем прямуємо до колишньої гордості вітчизняної ядерної фізики – нашого першого циклотрону У-120, установленого ще в п’ятдесятих роках.

Храм радянської науки. "Во імя Леніна, Брєжнєва і військової могутності"

–Скільки зараз в інституті співробітників? – цікавлюся я дорогою свого «екскурсовода», запитуючи конкретно про Інститут ядерних досліджень.

- Тисяча, колись було дві. Власне, самих науковців – сто сорок. Усе решта – технічний персонал, причому більшості з нього наразі непотрібно, точніше, не використовується. Усе ж стоїть. Якось приїжджали колеги з Америки, казали: «Щось забагато людей у вас перед очима мелькає».

Саме один із технічних працівників, головний інженер циклотрону У-120 пан Володимир і намагається мені втовкмачити принцип його дії на схематичному зображені:

–Циклотрон потрібний насамперед для експериментів з фундаментальних досліджень. Ось магнітне коло, ось тут по ньому розганяються елементарні частинки: протони, дейтрони, альфа-частини – іде пучок, тут він улучає у відповідну мішень,унаслідок чого здійснюється ядерна реакція, яка й досліджується теоретиками.

Ми минаємо обвішані стінгазетами 60-70-х років коридори, уряди-годи заглядаємо в занедбані кабінети, завалені незрозумілими старими електронними платами, приладами, а то й просто – причандаллям.

–Та тут із п’ятдесятих нічого й не змінилося, – розповідають сивочолі науковці, чи не єдині на цей корпус, і їм важко не повірити. – Майже так усе й виглядало, коли ми прийшли сюди в молодості. Тільки речі були нові.

–А хто зараз сюди піде працювати?! – раптом відчайдушно обурюється головний інженер, нервово смалячи цигарку. – У мене зарплатня тисяча шістсот! А скільки потрібно всього за життя вивчити, аби керувати цією махіною!

–Молодь здебільшого приходить сюди на півставки, решту часу працює програмістами чи деінде, – доповнює його слова Ігор Павлович. – Щоправда, зараз у світі йде мова про «ядерний ренесанс» щодо енергетики.

Певна річ, ніяких претензій на якийсь світовий центр з ядерних досліджень Україна не може мати, хоча в нас і четверті в світі запаси урану. Але ж буквально завтра в цій науці, зважаючи й на нанотехнології, можуть винайти щось нове, не менш потужне за практичним значенням, ніж атомна зброя чи електростанції.

Хто колись очікував відкриттів Бора та Айнштайна? Тому, аби хоч якось підтримувати науку на рівні, хоча б розуміти, що робиться в цій галузі та цілковито не з’їхати на обочину, ми й тягнемо це все на власному ентузіазмі.

Я мовчки зауважую зверху над циклотроном масивний картонний планшет із намальованим від руки тризубом – група патріотичних фізиків прикріпила його тут ще за подій 1989-1991 років. Мабуть, у революційному пориві.

Гордість української фізики циклотрон У-120 під самопальним тризубом

Тепер же задля економії коштів та електроенергії циклотрон У-120 запускають декілька разів на рік, хоча за радянського часу він гудів безугавно. Ми покидаємо лабораторію з установкою, зачиняємо масивні бункерні двері й проходимо до пульту його управління. Очі мимоволі лізуть на лоб: старим датчикам, стрілкам, різноманітним кнопкам із ручками ось уже понад півсторіччя, а вони й досі не вийшли з ладу.

Причому, оскільки У-120 потребує відносно небагато енергії, порівняно з іншим устаткуванням, необхідним для фізичних дослідів, цей циклотрон запускають значно частіше, ніж його набагато сучаснішого двійника У-240, що розташований в одному з корпусів через дорогу, збудованих уже в 1970-их. Власне, сюди і приводить мене Ігор Павлович, розповідаючи, що востаннє У-240 запускали рік тому. Попри це, гігантський прискорювач мікрочастин таки вражає.

–Виходить, по-суті, це ж прототип нашумілого колайдера? –видаю я нарешті гуманітарний трюїзм, сам приголомшений власним відкриттям.

–Ну, для нечастих гостей хай буде так, – розповідає мені вже один із науковців тутешнього корпусу. – Тільки колайдер тягнеться на значно більшу відстань, частинки прискорюються постійно, на кожній ділянці. Він дає у мільйон разів більшу енергію частинкам. І з України, хоча й символічно, науковці також брали участь у запуску колайдера. Але не лякайтеся: ніякого кінця світу й апокаліпсису не варто очікувати, – добродушно всміхається фізик.

–Яка все-таки практична цінність цієї штуковини? – доскіпуюся я.

–Та вона потрібна хоча б для того, щоб не гнати сюди з Польщі радіо-фармпрепарати для онкохворих. Циклотрони використовують і для виготовлення цих ліків. Без них же сьогодні не обійтися! Причому сконструювати пристойне нове обладнання не так і дорого – мільйон-два доларів, – відповідають науковці.

«Іншими словами за кілька десятків «майбахів» чи «ландкрузерів» наших чинуш», – матюкаюся про себе я, поки ми з Ігорем Павловичем прямуємо до дослідницького ядерного реактора: чи то основного «експонату» цього ностальгічного музею колись провідної галузі науки, чи то скарбниці «артефактів» для комп’ютерної гри штибу «Сталкер».

–Певна річ, російські інститути були та залишаються значно потужнішими, – згадує часи «гонки озброєнь» Ігор Павлович. – Але за нормального фінансування й нам було б що передати наступним поколінням. Звісно, ви не чули про «ефект Німця», названий за пропозицією американських вчених іменем нашого вченого.

Це доволі істотне відкриття в атомній фізиці й саме київських ядерників. Унікальність його в тому, що відкриття 60-х років минулого століття було здійснене на далеких від точності й досконалості тогочасних приладах. На Заході тоді дуже дивувалися: «Як вони там без нормального обладнання на це спромоглися». Причиною такої низькоякісної та технічно відсталої апаратури було використання всього кращого суто на військові потреби.

Тим часом, чималенька, згідно з нормами безпеки, дорога до реактора пролягає повз спортмайданчик та недобудовану після вибуху Чорнобильської АЕС багатоповерхівку. Там мав бути центр екологічних досліджень. Стіни похмуро зяють порожніми віконними отворами, довгі залізні сходи збоку відлякують чорною іржею. Тоді, як на спортмайданчику кипить життя – молоді військові охоронці інституту й реактора хизуються накачаними м’язами, на холоді луплячи м’яча. Неподалік і їхній гуртожиток. Солдати кажуть, що служити біля реактора вигідно: за рік матимеш звання, потім звалиш звідси кудись подалі, у нормальне місце.

Узагалі, охорони в інституті не бракує. А біля приміщення з реактором на мене чекає просто унікальне видовисько – будинок огороджений колючим дротом, зі стовпів на дорогу націлені відеокамери, модна прохідна з броньованими дверима, як і вся охоронна територія, один в один нагадує кіносцени з американських бойовиків. Показавши перепустки, ми проходимо охорону.

–Весь цей шик з’явився на американських коштах, хоча реактор через кілька років зупинять «назавжди», – розповідає мені начальник зміни Яків Троцький, поправляючи на плечах білий халат перед геть новеньким пультом управління, що вилискує новими екранами й моніторами. – Плутоній, – коротко пояснює він. – Звісно, у кишеню його не покладеш і так собі не винесеш, хоча за «совка» якісь школярі таке втнули з «цяцьками» зі сховища. Тоді й, у сімдесятих, директора інституту за кілька годин прибрали з посади. Але, щоб плутоній не «розікрали», нас тут отак й охороняють. Загалом же, відпрацьоване паливо у контейнерах вивозять у Росію, там є відповідні сховища.

Фізики знову починають пояснювати принцип дії реактора та різноманітних дослідних механізмів, перед цим показуючи ходи до душових, де колись обмивалися після роботи, звертають увагу на датчики радіоактивності та сигнальні лампи, масивні бетонні двері на вході. Потім якоїсь миті ми всі втрьох мовчки дивимося з залізного містка угорі на занімілий реактор.

Ностальгічні чорно-білі світлини колись молодих, а тепер давно постарілих, а то й померлих учених на табло в коридорі проводжають нас поглядами при виході.

Ностальгічні наївно-офіціозні стінгазети наганяють смуток

Я ж мимохідь відчуваю, як щось від цих нескінченних споруд, розташованих майже в центрі Києва, постійно «шкребе на душі»: чи то прості дерев’яні тапчани з вологими матрацами у деяких із прокурених кабінетів, чи то обдерті червоні крісла й жовті, радше від старості, ніж від лаку меблі, чи древній радянський автомат для газованої води з попільничкою на місці склянок , чи та потьмяніла від часу застаріла апаратура,чи, може, ці «наворочені» будки охоронців біля входів, що привертають увагу своєю новизною на тлі суцільного занепаду?

Так наче я побував не в дослідницькому інституті, а в музеї воскових фігур, лише не історичних осіб, а – техніки.

–Аби тільки вас не розчарувати своєю статтею, я ж гуманітарій, – кидаю наостанок Ігорю Павловичу, дивлячись у вікно його кабінету на сірі поруйновані асфальтові доріжки та голе віття чорних дерев, що теплої зими неприємно відштовхують своєю сирістю.

–Не розчаруєш, – ледь усміхнувшись, відповідає він, утішений, що бодай із кимось удалося поділитися цими «фізичними» проблемами.

_______________________

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам наших читачів.

Фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.