Євроремонт і вічність. Наше життя це ода кітчу

Поняття євроремонту включає в себе далеко не тільки метало-пластмасові вікна-двері, підвісні стелі, арки в дверних проймах та відповідне розміщення розеток й вимикачів, а й багато інших, ще донедавна невідомих чи недоступних українцям, атрибутів.

Усі разом взяті будівельно-техно-декоративні зміни, що відбулися в наших хатах та на українських вулицях за останнє десятиліття-півтора начебто показують, що не все так погано. Однак, уважний погляд на кожен аспект зокрема не лишає сумніву у хибності такої думки. Євроремонт на тлі української убогості виглядає карикатурно, неприродно, навіть абсурдно.

Величезні будинки, які неможливо обігріти і в яких навіть часом страшно самому жити. Дорогезні машини на ніяких дорогах, земля по 10 тисяч у.о. за сотку під Києвом, до якої немає асфальтованої дороги.

Шикарні торгові та розважальні центри, вартістю в десятки мільйонів, власники яких пошкодували кількасот тисяч, аби зробити пристойний під’їзд до своїх закладів.

Сходи, на яких у дощову або морозяну погоду можна, без перебільшення, забитися - настільки слизька поверхня.

Коли говорити про “євроремонт” на рівні міста, то тут як шило з мішка стирчить також бажання злочинців при владі нагріти руки на масштабних будівельних робах та махінаціях навколо них. В підсумку для держави/громади все це виходить в рази дорожче та часто все одно поганої якості. Реконструкції та ремонти роблять там, де можна без них обійтися, а не там де дійсно є потреба.

Логіка проста - на кільцевій дорозі місцевий люд буває не так часто, як у центрі міста й, відповідно, “турботи” градоначальства можуть бути не оцінені.

Пандуси для інвалідів та дитячих колясок (від фр.слова pente douce — пологий (!) скат/схил), в українському виконанні - це чи не найяскравіший приклад, коли правильна ідея отримала безглузде і нікчемне втілення.

(те саме маємо і з житловим кодексом, де правильні речі, такі як переведення будинків у ОСББ робляться жахливим чином) Переважна більшість “українських пандусів” зкорструйовані таким чином, що піднятися по них нереально навіть цілком здоровій і дорослій людині.

Прикладів, коли у гонитві за формою, безнадійно втрачається суть речей, на жаль, є предостатньо. А “оформлена” таким чином Україна все більше нагадує стару безпомічну пані, часом з голодним шлунком, зате – з силіконовими губами та підтягнутою шкірою на обличчі.

Радянський комуно-колективізм прищепив, як це не дивно, зневагу до всього колективного, громадського і бажання, за кожної нагоди, наживатися на цьому.

Незнищенними до сих пір лишаються гасла: “не моє - не шкода” або “після нас - хоч потоп”.

Матеріальне втілення цього гасла маэ цыкавы форми. В багатьох квартирах стоять дорогезна імпортна сантехніка. Але, яка вода тече з цих кранів ціною в декілька сот доларі кожен?

Діряві водогони, в яких вода, навіть після очищення, повторно забруднюється - як мінімум іржою з прогнилих труб. Тому, яких би модних брендів не була сантехніка, це мало значить, якщо воду з цих труб і кранів неможливо пити, або ж коли її взагалі більшість часу нема… Начебто і євроремонт, але не Європа.

Набагато раціональніше було би скинутись гуртом (використати гроші, витрачені на індивідуальні фільтри) і поміняти труби у водогоні. Оце був би дійсно євроремонт - бо ж пристойних європейських країнах вода з крану набагато смачніша і поживніша за наше бутильоване пійло, а з водою із українських водомереж взагалі грішно порівнювати.

Подібна історія і з індивідуальним опаленням в кожній квартирі. Зручно, але зовсім неекономно, якщо брати загалом. Такий варіант вирішення проблеми можна вважати прийнятним в ситуації, коли старий будинок, стара котельня тощо. Однак будувати в ХХІ ст. багатоповерхівки, де нема центральної системи опалювання, а кожна квартира опалюється автономно (а потім труби котлів/конвекторів стирчатимуть із них) - це уже ні в тин, ні у ворота.

Допотопна система електропостачання навіть близько не розрахована на потужності, які використовує тепер сучасна родина. Більшість квартир у багатоповерхових будинках, збудованих за радянських часів, розраховані на потужність хіба телевізора, холодильника і кількох лампочок.

Порівняйте це із сучасним набором електроприладів будь-якої господи! Водночас про осучаснення електроінфраструктури мало хто дбає, тоді як грошей на нову побутову техніку, як правило, не шкодуємо.

Хтось може зауважити, що багато чого у нас “не так” тому, що держава “не така як треба”, а її службовці-слуги не виконують своїх завдань, податки, йдуть не на модернізацію, а в кишеню. Це, звісно, правда. Але не це є причиною, - то лиш результат браку розуміння в суспільстві загалом значимості та відповідальності кожного його учасника зокрема.

На щастя, є й приклади, коли це розуміння є. І тоді, наприклад, мешканці створюють ОСББ, чи принаймні разом роблять дитячий майданчик. Значно більше, на жаль, прикладів протилежної тенденції - коли дитячі садочки перетворюються на псевдо-інститути, кінотеатри стають базарами і торговими центрами, книгарні - банками чи магазинами з продажу мобільших телефонів.

Ілюзія поступу та наступ кітчу

Що спільного має поняття євроремонту з Європою, окрім відповідного префікса? На жаль, легше говорити про відмінності, їх суттєво більше. Хоч український євроремонт включає начебто й усі ті самі складники, що присутні в декоруванні будинків у західній Європі, але, як не крути, а результат у підсумку різниться.

Наївно ідеалізувати досвід Європи, зокрема й таких її аспектів, як модерна архітектура чи спосіб життя, але, попри все, розуміння міри та гармонії там набагато розвинутіші. Саме цього в сучасній Україні, попри всю показну причепуреність, дуже бракує.

Яскравим прикладом відмінності у підходах щодо розуміння та плекання красивого може бути ставлення до архітектурних пам’яток минулого. У Європі само-собою зрозуміло, що автентичне, оригінальне, справжнє має набагато більшу цінність, аніж будь-яка навіть дуже вдало зроблена копія.

У нас же - парадоксальна річ - з одного боку - стилізація садиб “під замки”, якісь незрозумілі мечі та щити на стінах квартир, а з іншого - геть нешанобливе ставлення до справжніх історичних пам’яток, що виявляється у специфічних підходах до реставрації чи реконструкції, після яких підлога середньовічного палацу стає такою ж, як і у більшості супермаркетів країни.

Особливо прикро, що й церква, яка тривалий час була еталоном доброго смаку й розуміння прекрасного, теж піддалася навіюванню “євроремонтному” стилю. В результаті чого, храми все частіше вирізняються не цікавою архітектурною задумкою, а, наприклад, преяскравим оранжевим чи салатовим кольором стін.

Дахи, навіть дуже давніх церков, можуть бути легко пофарбовані у в яскраво зелений колір, старовинні деревянф стіни з оригінальними фресками священники можуть ообити гіпсокартоном, яскраво розмалювати і гордитися таким “євроремонтом».

Кітч проник ув абсолютно всі сфери нашого життя. Наслідування, копіювання, імітація прослідковуються майже у всьому, що бачимо навколо себе. Хибно було би також вважати, що це явище (захоплення кітчем) притаманне виключно Україні чи характерне лише для нашої епохи. Така сама відсутність смаку, що спостерігається зараз у грошовитих людей в Україні, колись була притаманна західно-європейській буржуазії, представники якої аж зі шкіри лізли у наслідуванні аристократів.

На жаль, мільярдні кошти, що пройшли через індустрію євроремонту в Україні не зробили країну красивішою. Думаю, не помилюся, якщо скажу, що саме туди - у нерухомість та її облаштування, надто часто - без особливої на то потреби, пішли більшість грошей українських заробітчан.

Здається, саме євроремонт став для нас також одним з перших кроків на шляху «євроінтеграції». Поки що цей незґрабний крок став поки що і останнім рухом на тому шляху.

Останнім - бо нічого іншого, що би наблизило країну до ЄС не зроблено. Незґрабним - бо у нас будівель ремонти (навіть з префіксом “євро”) роблять так само, як і дороги (ще недобудовані до кінця, деякі споруди вже починають розвалюватися). По суті ж нічого не змінилося, просто на зміну сірому кітчу радянської доби, прийшов барвистий кітч євроремонту.

В принципі, запозичення чи наслідування мають свій позитив. Певною мірою це природно. Для дитини, наприклад, чи взагалі для будь-кого, хто вчиться. Але якщо на якомусь етапі наслідування не набуває іншої якості - не переходить у творення чогось нового, свого, індивідуального, то щось негаразд.

Ну, і зрештою, якщо вже щось і запозичувати, то не упаковку чи обгортку, а радше технології або ж прогресивні ідеї.

Ми не взяли від Заходу традиції сильних профспілок; не навчилися обирати більш-менш достойних людей представляти свої інтереси у владі; не перейняли економічні механізми західної Європи (а саме завдяки цим фундаментальним речам люди в ЄС й заслужили собі гідний побут). Замість здобути вудлище - витрачаємо талант на тараню до пива.

естетика