1939-1945: НЕПИСАНА ІСТОРІЯ. Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна

Коли почалась війна, мені було 8 років - я жив у селі між Полтавою і Харковом. Основна маса німців нашу Минківку обминула, обійшла стороною; десь іншими шляхами прокотились їхні танки, гармати. Через наше село йшли машини з якимось майном, мотоцикли. Подив викликали тупоносі італійські автомобілі, машини на гусеницях, взагалі їхнє до дрібниць продумане військове спорядження. Навіть мені, пацанові, кидалась в очі ота німецька доцільність і педантичність.

Німецьку окупацію пережив: Володимир КОРСУН, заступник голови Черкаського обласного відділення Українського фонду культури

Коли я вперше побачив каністру, мені сподобалась її форма, зручність для носіння, простота і надійність закривачки. А плоска фляга з алюмінію у фетровому чохлі! (У наших солдатів фляжки були... скляні).

Складана солдатська лопата, майже непомітна при боці, легко перетворювалась з штикової у підбірну, а з неї – у кирку. Солдатські ранці, підбиті собачим хутром.

Каганець – пластмасова кругла коробочка, заповнена стеарином і з гнотиком посередині. Спеціальні кріплення в автомобілях – для карабіна, для лопати, для каністри, для лома – для кожної дрібниці своє місце і своє гніздо.

А котелок: нижня частина для супу, а верхня – кришка – для других страв; він мав сплюснуту форму, і під час маршу міцно припасовувався до боку вояка (не те, що у наших: циліндричний котелок, по-суті невелике відерце без кришки, на марші відстовбурчувався на боці солдата).

Ложка з виделкою перегиналась навпіл, ставала вдвоє коротшою і поміщалась у кишені. (Коли багато років по тому мене призвали до армії, ми мали звичайні ложки і носили їх за халявами).

Навіть для дула карабіна мався спеціальний пластмасовий ковпачок, який захищав канал ствола від пилюки, вологи і бруду.

А ще мене дивувала і захоплювала упаковка. Всього – мін, снарядів, сигарет, цукерок. Все то – доцільність і довершеність.

Після вступу німців на всіх колодязях з’явились фанерні таблички двома мовами: “Trinkwasser – Питна вода”. Сільрада стала зватись управою. Селянам було запропоновано вибрати старосту.

Обрали дядька з Курилівки, якого я раніше не знав. Опецькуватий і неповороткий, він викликав у нас, хлопчаків, зневагу, але насправді нікому ніякого зла він не заподіяв, хоча свої десять років за це староство і відсидів. Але це було згодом.

Оголосили про створення поліції. Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна, недавній бригадир тракторної бригади (за тих часів неабияка посада!).

Він пішов до німців, заявив, що в районі залишено партизанський загін, показав таємні схованки з продовольством, зброєю і боєприпасами. Всі партизани були арештовані і повішені на площі у Валках. Серед них голова сільради, а також наші вчителі Требухов, Обрізан, Абрамов.

Володимир Корсун, 1945 рік

У Минківці знову відкрилась церква, відновились заняття в школі. У кожному класі появились портрети: в одному кутку Шевченко, в другому – ікона Спасителя. Уведено новий предмет – закон Божий.

Щодня уроки починались і закінчувались молитвами, які вголос читав черговий.

На першому ж уроці української мови ми, під керівництвом учительки, яка до війни була піонервожатою, пристосували до нових умов «Читанку»: деякі листки вирвали, деякі склеїли між собою, різні крамольні слова – "Ленін, Сталін, Батьківщина, партія" – викреслили.

Роботи вистачило на весь урок.

Замість районної газети “Більшовик Валківщини” стала виходити інша, на жаль, не пам’ятаю її назви. Один її примірник довго зберігався у мене серед паперів.

У цій газеті розповідалось про героїчну боротьбу “доблесних німецьких військ з совєтами”, було надруковано вірша, з якого мені запам’ятались лише два рядки:

Раптом ніч осяяли ракети

Де стоїть німецький вартовий...

Була карикатура: Сталіна з чайником в руках і підпис:

На власних творах грію чай,

Спереду скрута, тьма, відчай...

Повідомлялось також, що у районному будинку культури аматорським колективом буде показано п’єсу Старицького “За двома зайцями”.

Ще перед початком занять якийсь заїжджий німець став виносити в двір і палити книжки нашої шкільної бібліотеки. Коли він ходив за черговою партією, я хапав ті, які здавались мені кращими, і мчав додому. Жив поруч, так що збігати встиг тричі.

А через кілька днів на нашій вулиці зупинилась німецька частина, і у нас поселився офіцер. На вечерю мама смажила картоплю, поставила і йому тарілку. Він добре попоїв, зажадав чаю.

Потім німець почав показувати на все, що нас оточувало – двері, вікна, лаву – говорив, як це називається німецькою мовою, а я повинен казати українською.

З допомогою розмовника німець повідомив, що його звати Йоган, а потім добру годину вчив мене відповідати на найпростіші запитання німецькою мовою.

Володимир Корсун, 2010 рік

Незважаючи на моє переконання, що всі фашисти – наші запеклі вороги, цей німець ненависті у мене не викликав.

А тим часом Йоган, вештаючись по кімнаті, помітив етажерку, що стояла в хатині.

Підійшовши до неї, він став одну по одній переглядати книги, які я врятував від вогню.

Йому важко було розбирати прізвища авторів, але він морщив лоба і читав:

– Ленін, о-о, я, – переглядав, ставив на місце і брав до рук наступну: – Сталін, о-о, я.

І, хоч у його голосі не було осуду чи зневаги, скоріше здивування, я бачив, як зблідло лице мами. Вона тихо опустилась на стілець і, затамувавши подих, не зводила очей з Йогана. Певна річ, що наступного ж дня всі ці книги полетіли в грубку.

Запам’ятався ще такий випадок. Якось німець-постоялець, порився у своєму ранці, знайшов там майку і носову хустку і, гортаючи розмовник і збиваючись на незвичних словах російської мови, сказав мамі:

– Пошалуйста, постірать.

– Виперу, куди тебе подінеш, – відповіла мама і, взявши білизну, пішла до колодязя.

Увечері, забираючи у мами свою білизну, німець повільно проказав:

– Спасіпо, – і, поклавши на стіл банку рибних консервів – це щось небачено рідкісне в той час, – додав: – Мнохо рапотать, мнохо кушать.

Іноді через наше село гнали тисячні колони полонених. Жінки виносили їм картоплю, яблука – хто що мав. Конвоїри дивились на це крізь пальці.

Вимучені, брудні, голодні, полонені особливо потерпали через відсутність тютюну. Тому ми, хлопчаки, намагались непомітно красти у німців сигарети.

Одного разу я попався на гарячому. Німець якусь мить оцінююче дивився на мене, потім, не сказавши й слова посадовив мене на тапчан лицем до себе і мовчки дав мені ляпаса, аж голова схитнулась у протилежний бік. Потім другою рукою, і знову однією і другою, і знову.

Я не пам’ятаю болі, не пам’ятаю, щоб я ревів. Знаю, що сидів випроставшись, не ухиляючись і не закриваючись від ляпасів, які сипались на мене з двох боків, і що сльози струменіли з моїх очей.

І тут до кімнати вбігла мати.

– Перестаньте зараз же, – закричала вона, відштовхуючи німця. – Не смійте бити мого сина!

Кривдник сторопів, розгублено щось хотів пояснити мамі, але вона схопила мене за руку і, навіть не глянувши на нього, стрімко вивела мене з хати.

І тут я заплакав вголос. Плакав і весь час запитував:

– Мамо, де ти була? Чому тебе так довго не було?

А вона мені розповідала, як люди їй переказали, що мене повів німець, як вона запідозрила щось лихе, як бігла додому. І лаяла фашиста:

– Нахаба! Очі видряпати йому мало! Радий, що сильний...

Детальніше про проект 1939 -1945 НЕПИСАНА ІСТОРІЯ: Розкажи, як твоя родина пережила Другу світову війну читайте тут