Жахлива простота Януковича. Чому націонал-демократи хронічно програють
Віктору Федоровичу потрібно від держави одне – щоб йому було в ній комфортно. Писати про Януковича буває іноді настільки просто, що аж… важко. Така дивна ситуація складається, можливо, через те, що ми чекаємо від Віктора Федоровича якихось по-перше багатоходових комбінацій, а по-друге, компромісів. І не хочемо самі собі признатися, що насправді ж перед нами екземпляр в своїй стратегії простий, як сибірський валянок.
Просте і складне порівнювала: Соня ПОЛЧОК
Одночасно з тим і безкомпромісний, оскільки будь-який компроміс ним сприймається, як поразка. В простоті – його сила. Він, наприклад, не має здатності знаходити собі на рівному місці ворогів, як це демонструвала Юлія Володимирівна на прикладах Порошенка, Єханурова, Ющенка, знову ж таки.
Весь його управлінський талант зводиться до того, щоб розмістити навколо себе, немов у казковій рукавичці всіх, хто цього забажає: від Колєснікова і до Табачника і від Льовочкіна до Шуфрича. Навіть для Портнова знайдеться місце. Навіть для якоїсь декоративної опозиції на кшталт Арсенія в цій системі знайдеться ніша.
Всім добре, затишно і ніхто із правлячої тусовки не «мочить» своїх колег на теледебатах, складаючи ілюзію монолітності команди. Не даремно ж Віктора Януковича так часто порівнювали з неповоротким ведмедем Балу.
В цій простоті дуже важко говорити про якусь іншу мету Віктора Федоровича, окрім власного благополуччя, а його управлінська філософія – це створення атмосфери, до якої він звик на Донбасі: такої собі бюрократично-поліцейської провінції Росії з елементами вульгарного соціалізму і підкормлюванням плебсу.
І дивно якось читати на цьому тлі роздуми наших політтехнологів про якісь механізми, цілі і стратегію Президента – думаю, він сам дуже здивувався, прочитавши б оті публікації.
А нещодавна стаття Ганни Герман про роль Тойнбі в новій українській філософії – це щось із серії положень конституції СРСР в часи сталінського терору.
Мене ніхто не примусить повірити у те, що Ганна Герман читає вечорами «відому працю A Study of History», а вже тим більше, що президентська адміністрація має бодай якесь системне бачення філософського розвитку держави.
В той час, коли все просто, як день. Для багатьох простота Януковича виявилась затребуваною.
Ющенко був страшний саме через свою незрозумілість, від нього невідомо чого можна було чекати. Логіка його вчинків (навіть тих, в яких вона була присутня) абсолютно не сприймалися масами і в значній мірі – управлінським апаратом.
А от те, як бачить країну Янукович – цілком ясно і без статей Ганни Герман. Про це свідчать хоча б нещодавні колективні листи на захист Табачника від ректорів вузів.
Причому, думаю, ректорам нічого б не загрожувало, якби вони проігнорували цю кампанію по збору підписів – тим більше, що деполітизація вузів у нас закріплена законодавчо. Але ж вони підписують, бо – відчули під ногами міцний ґрунт.
Вони на інтуїтивному рівні знають, як поводитись в нинішній ситуації а значть і життя для ректорів стало простим, а отже – зрозумілим.
Нещодавно вже довелося побачити й колективний лист представників шоу-бізнесу з засудженням старшого Вакарчука…
Я думаю, пильні товариші вже строчили б на неблагонадійних і в СБУ – якби не пам’ятали, як попередня влада бодай частково розконспірувала ті доноси.
І всього цього вдалося досягти завдяки тому, що пострадянська людина відчула якщо й не близьку їй то принаймні зрозумілу систему цінностей нинішнього глави держави.
Це, до речі, могло б дати поживу для роздумів на тему того, наскільки сильно відірвалася так звана інтелігенція від свого народу.
Вони вже мислили себе «європейцями» (у власному розумінні «європейськості», зрозуміло), в той час, як ігнорований ними народ духовно залишався в совку.
І в тому, що він з нього не виліз, вина не народу, а «духовної еліти», яка перетворили національне відродження в перформанси «а-ля Махно» і масові «моральні перемоги» то над односельцем президента Дорошенком, то над Єхануровим, то над гральним бізнесом.
Причому ці «моральні перемоги» наші виборці з подивом спостерігають й сьогодні: то замість скидати Табачника народ переключає свій гнів на Віру Ульянченко і її чоловіка (який, очевидно, мав би краще померти, аніж працювати заступником міністра освіти), то Лубківський відмовиться брати участь у гуманітарній раді, щоб «не бути в одному органі з Толочком» (будучи з ним при цьому в керівних органах одного й того ж УТОПІК (Українське товариство охорони памяток історії і культури), то Томенко заявить, що «на знак протесту» всі БЮТівці залишать керівництво в парламентських комітетах.
Я так очікую, що коли-небудь вся наша «опозиція» має спалити себе на знак протесту – і це буде повна і остаточна моральна перемога над лихим узурпатором Януковичем.
Але навряд чи більш прості прихильники Януковича зможуь бодай зрозуміти краси цього офірного жесту.
Сучасна боротьба ідеологій – це боротьба за світогляд, а не мистецький хеппенінг. Країни, організації, церкви займаються тим, що продукують цілісне бачення світу, яке б давало відповіді на всі питання (ну принаймні на самі важливі) – і намагаються це бачення експортувати, а іноді навіть примушувати до його вживання.
Світогляд став таким же товаром, як опій у Цинському Китаї. Віртуальні речі, вигадані цінності – все це агресивно втюхується людям. Недаремно, ряд країн тратить величезну кількість грошей на просування власного бачення світу.
Американці створили абсолютно віртуальну «Аль-Каїду», з якимись примарними намірами. Міжнародні фармацевтичні корпорації творять реальністю неіснуючі в принципі «коров’ячі скази», «атипові пневмонії» та «пташині грипи».
Росія готова доплатити будь-якому атолу, який би вдав, ніби вірить у реальну незалежність анексованих Кремлем Осетії та Абхазії.
Німці з процесом Дем'янюка формують типаж українського різуна, на якого з нацистів можна перекласти всі злочини холокосту, та й концтабори теж. Турки роблять вигляд, що вони не знають про існування курдів, і навіть слова такого не чули.
В цьому плані ющенківська компанія боротьби за визнання голодомору була цілком в річищі світових тенденцій, вона навіть виявилась якимось чином успішною, однак не змогла конкурувати з більш напористою російською моделлю, в якій змішані докупи державно-православні моменти і «велика перемога».
До речі, фільм «Піп», який нещодавно вийшов на екрани, знаменує собою певний етап у її формуванні. Не те, що ця світоглядна система виявилась ефективнішою, чи хоч трохи наближеною до реалій. Просто вона виявилась зрозумілішою широким масам плюс управлінцям радянського вишколу, а отже – і простішою.
Якщо нас не дивує, що Янукович - приміряючи російську ідентичність - раптом став ультраправославним, чому ми маємо дивуватися тому, що він повністю виконує ритуали святкування Дня перемоги російського стандарту?
Навіть попри те, що свого часу саме Янукович критикував Ющенка за паради на день незалежності. Будь-яка ідентичність – це перш за все обрядовість.
Всі ці спільні з Росією медалі, потім спільні паради за участю російських солдат на Хрещатику (по якому не дають на Покрову пройти ветеранам УПА), регулярні рейси до Білокам’яної тощо – все одно це ще не свідчення наміру свідомо продавати Україну.
Віктор Федорович її просто втискає в ту систему цінностей, яка йому зрозуміла і яка йому проста. Вирости самому до розуміння потреб українських він не хоче, а можливо й не може.
Належність же до ідентичності потребує постійних доказів через виконання ритуальних обрядів, які й намагається виконати Віктор Федорович з тією ж упертістю, з якою він простоює цілими днями у церквах. Не шукайте в них якусь дуже заплутану ціль. Вона більш ніж проста. Януковичу просто в ТАКІЙ державі легше жити.
І ми не повинні мати сумнівів у тому, що такий погляд має досить значну підтримку «знизу».
В Україні ми не раз бачили масові напади ексклюзивного українського українофобства.
У "Відродженні нації" В. К. Винниченко згадує:
"Я їхав вісім день серед солдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Я під той час уже не вірив в особливу прихильність народу до Центральної Ради, але я ніколи не думав, що могла б бути в ньому така ненависть. Особливо серед солдатів, і особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руському, а тільки по-українському...
З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, про генеральних секретарів, про їхню політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, так це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську".
Думаю, проблеми, які стояли перед Центральною Радою були ті самі – вони була абсолютно незрозумілою для тогочасного суспільства (при тому, що й сама, звичайно, добре приклалася до цього), на відміну від більш простих, а отже зрозуміліших більшовиків.
Ба більше: більшовицька програма була найпростішою із всіх світоглядних концепцій, які пропонували тогочасному українцю ворогуючі табори – від петлюрівців і махновців і до білогвардійців та гетьмана.
І хоч Ленін до кінця життя вважав, що революція перемогла завдяки ідеологічній силі марксизму-ленінізму, ми маємо визнати – якщо хтось і переміг в громадянській війні, то це була безжальність бритви Оккама, яка просто відсікла більш складні, «інтелігентські» побудови.
Тому фактично і боротьба з Януковичем можлива тільки на базі чогось зрозумілішого, ніж та квазіідеологія, яку пропонує новий уряд.
Без сумніву, розхитувати імперію Віктора Федоровича будуть і безкомпромісні «праві автоніми», і ентристи, які реанімують гасло про «конструктивну опозицію», і ідеологічно заангажовані борці, і просто ображені тим, що їм від режиму мало дісталося.
Очевидно і що рух спротиву буде розпорошений як ніколи. Тому єдиний спосіб перемогти Януковича – це масове народництво і просвіта.
Сила опозиції має бути в простоті і зрозумілості.
Якщо народу більше подобається Глазовий, аніж Забужко з Пиркало – ми маємо дати йому Глазового.
Банді укрсучліт-письменників варто було б замість снобістських забав у Гуляйполі піти принаймні на рік постворювати сільські хори по селах, чи протягом року поспівати українських пісень у київському метро.
Створити ідеологію, простішу за януковицьку, в принципі можна. Тільки для цього вона не має нав’язувати народу історичних чи релігійних концепцій, варто ставити на перше місце поняття добробуту, благополуччя, грошей.
Лише питання, чому країна живе бідно і куди йдуть гроші, зможе витіснити російське «ідентіті», яке виправдовує життя впроголодь, «аби ж лише не було націоналістів при владі».
В іншому випадку прихильність народних мас буде завжди переслідувать Віктора Януковича. Такого простого. Такого зрозумілого. Кормільца нашего, благодєтєля…
Як ви думаєте, чи реально створити таку ідеологію?
