Чому у Тимошенко не виходить стати опозицією

Але цікаво, що при цьому якось з діяльністю опозиції у нас фатально не складається. Її – як організованої структурованої сили – у нас просто немає, попри те, що сьогодні існує великий соціальний запит на противагу «регіональній» владі.

Без сумніву, теза про те, що опозиційна сила в парламенті може бути тільки одна, дивна. Адже фактично опозиція – це все те, що не влада, попри те, що серед цих людей можуть бути й політичні антагоністи.

Більше того: владна вертикаль за визначенням є чітко організованою структурою однодумців, опозиційні ж політики та їх симпатики традиційно більш анархічні і вже точно дуже «багатовекторні» - у кожного з яких своє бачення ситуації, свої плани порятунку і, можливо, десь в таємному місці чекає свого часу персональна гетьманська булава.

Завдання, яке стоїть зараз перед Тимошенко – якимось чином змобілізувати і очолити цих людей, стати для них визнаним лідером.

Цьому бyло навіть присвячено мітинг 9 березня під пам’ятником Шевченку, в резолюції якого висловлювалось бажання бачити Юлію Володимирівну єдиним лідером всіх опозиційних сил. Втім, навіть на мітингу відчувалась натягнутість такого позиціювання.

Проблема не тільки в тому, що на звання лідера опозиції є ще декілька абсолютно безкомпромісних претендентів.

Вона також і в тому, що значна частина потенційних союзників по коаліції досить довгий час перебували під вогнем критики з боку пропагандистських рупорів БЮТ – і не тільки цього не забули, але й назавжди прийняли рішення не мати з цією непередбачуваною тимошенківською силою нічого спільного.

Не кажучи про те, що й в риториці БЮТівських чільників до цього часу звучить відверта ненависть до колег з опозиції.

Фактично, саме «наполегливу багаторічну роботу Ющенка проти Тимошенко» зараз озвучує ця політична сила як основну причину своєї невдачі на виборах, - принаймні після того, як їй не вдалося доказати якихось суттєвих фальсифікацій.

На Ющенка звалюються всі невдачі минулого уряду, в тому числі (як це озвучив Олександр Турчинов в інтерв’ю останньому «Дзеркалу тижня») в кадровій політиці Кабінету міністрів і розлад в роботі міліції.

З іншого боку летять звинувачення на адресу Яценюка – у перетворенні його на «кишенькову опозицію» Януковича.

Не будемо зараз дискутувати, наскільки вони наближені до дійсності, і наскільки морально говорити про «кишенькову опозицію» з боку партії, що ще зовсім нещодавно просувала проект ПРіБЮТ. Однак, якщо Ющенко і Яценюк такі погані, то, очевидно, Блоку Тимошенко не варто і близько співробітничати з ними?

Так ні. Одночасно критикуючи цих двох своїх конкурентів по передвиборчим перегонам, лідери БЮТу одночасно закликають їх об’єднуватись під скіпетром Юлії Володимирівни. Ще й апелюючи при цьому до совісті та України.

Часто буває, що один і той же політик може засуджувати Яценюка за «зрадництво» і тут же агітувати його до вступу в «об’єднану опозицію» буквально в двох сусідніх абзацах свого інтерв’ю.

Ефективність таких закликів – питання риторичне. Натомість, вони створюють сумбур в головах виборців, та й не сприяють довірі до самих намірів Тимошенко.

Бо якщо раніше все ж таки в суспільстві існувала віра, що в опозицію ідуть все ж таки в ім’я демократизації країни і добробуту народу, то зараз всім відомо: опозиція – це ті, кого просто у владу не взяли.

І якщо вони демонстративно закликають до об’єднання «технічних опозиціонерів Януковича», то це не буде сприяти росту довіри до такої опозиції. На те, щоб просто вибачитись за взаємні звинувачення, жоден із наших опозиціонерів, очевидно, сьогодні просто не здатний.

Тимошенко, аргументуючи свої претензії на лідерство в опозиції, зараз запевняє, що у неї є досвід протистояння з владою в кумівські часи.

Це, звичайно, так, однак – чи збереглися опозиційні навички у політ силі Тимошенко сьогодні?

Без сумніву, сама Юлія Володимирівна залишається яскравим персонажем української політики, тим більше чудовим оратором і людиною з харизмом, якій на останньому голосуванні довірили свої голоси мільйони людей.

З іншого боку короля робить свита, а оточення Тимошенко не виглядає бажаючим хоч зараз кидатися на барикади.

З часів Кучми та структура, яка називається партією «Батьківщина» розслабилась, перетворившись із партії вуличних революціонерів у партію бюрократів, які прийшли сюди в очікуванні на прохідне місце в партійному списку і гарантоване чиновницьке крісло у Кабінеті міністрів.

Плюс дехто прийшов у партію з метою вирішити свої ділові або фінансові питання. Цей парадигматичний здвиг відбувався з тимошенківською партією ще задовго до 2004 року і помаранчевих подій.

Навпаки, 2004-й рік для партії «Батьківщина» став точкою неповернення, коли необоротним став процес вичищення з партійних лав колишніх ентузіастів-ідеалістів на догоду «потрібним» людям.

Та неважко помітити, що тріумф «Батьківщини» прийшовся на час, коли її лави активно поповнювали люди з вулиці.

Ініціатива знизу в кадрових питаннях спостерігалася в недовгі часи відкритості «Батьківщини», коли її ряди поповнили Шкіль та ряд націонал-демократів (серед яких були й пізніші критики Юлії Володимирівни Хмара і Чобіт, та Віктор Пинзеник), що засвітилися під час акції «Україна без Кучми».

Десь після того, як по уламкам Соціалістичної Партії до БЮТ перебігли останні «майданівці» Луценко з Вінським, двері цієї політичної сили перед ентузіастами закрились.

БЮТ перетворився на блок торгівлі парламентськими та іншими креслами - і якщо хтось і потрапляв до нього, то це були люди на кшталт Осики, Бродського, Лозинського та хронічного лузера Віктора Медведчука зі своїм рупором Кравчуком.

Ці-то точно не будуть готові жертвувати своїми статками за Україну, не кажучи вже про конкретну Юлю. Після залучення до партійних лав цих та багатьох подібних їм персонажів зірка Тимошенко різко пішла вниз, з цими хлопцями послідовно були програні кампанії в Києві, на Тернопільщині та вибори Президента України.

З ними йти в опозицію? Та це ж свідоме самогубство.

Розігнавши талановитих, але надто самостійних партійців, Тимошенко створила парадоксальну ситуацію: маючи мільйони відданих за неї голосів, Юлія Володимирівна не має достатньо кадрів навіть, щоб сформувати яскравий тіньовий кабмін.

Те, що наразі потрібно було б згадати сьогодні лідерам БЮТу, так це те, що опозиція стає повноцінною не за фактом навезених у столицю мітингувальників, ні за наявністю у неї «тіньових кабінетів», ні за рішенням парламенту.

Суто суспільство має прийняти її, як таку, суто виборці своєю довірою легітимізують опозицію.

Звичайно, на сьогодні проект БЮТ поки що не має конкурентів - і це головна його перевага. Втім, якщо він не візьметься негайно за максимальну реорганізацію, його обійдуть інші проекти (це в кращому випадку), або країна залишиться без будь-якої альтернативи владі (в гіршому).

Головна проблема лідерів БЮТу полягає у надмірній авторитарності всього управління цим блоком, яке призводить до помилок в оцінці реалій з боку БЮТівського керівництва.

Керівники опозиції бачать світ саме таким, як їм хочеться бачити: світ, в якому виборці їх безмежно люблять і підтримують, а якісь недоліки традиційно списуються на «фальсифікації Януковича» та «зраду Ющенка й Яценюка».

Тимошенко ж апріорно не може бути винна ні в чому. Таке чітке позиціонування могло б бути хорошою стратегією для передвиборчої кампанії, але не може бути світоглядною величиною.

Коли вожді починають жити у власному вигаданому віртуальному світі, існування їх політичної сили опиняється під загрозою. Жодні рішення, прийняті з неправильною оцінкою ситуації, не досягнуть поставлених цілей.

Таким чином шлях від поразки до поразки буде єдиним можливим для цієї «опозиційної» сили.

Без сумніву, об’єднання опозиції можливе, але за ряду умов.

По-перше, її лідер має бути тільки компромісною фігурою, не поміченою в критиці своїх колег.

Потрібне повне омолодження партійних структур. Потрібно налагодити контакт з живими громадськими об’єднаннями, яких за останніх п’ять років створилося чимало.

І слідкувати за тим, що турбує суспільство. Наприклад, уже декілька тижнів чимало потенційних виборців Тимошенко активно домагаєються відставки Табачника, а «офіційна» і «єдина» опозиція цього на помічає впритул. Таку байдужість до суспільних настроїв навіть пояснити важко

Потрібні нормальні опозиційні медіа, яких відверто немає.

І врешті решт, давно пора відсунути подалі від політики - тим більше опозиційної - наші «грошові мішки»: все одно вони ніколи не будуть надійними та й, як показує практика, великі буржуа – завжди компрадори.

Більш ненадійного і залежного від влади прошарку депутатів важко навіть уявити.

Але з другого боку, саме на цей крок Тимошенко швидше за все не згодиться ніколи – навіть під страхом з’їхати із своєї «опозиційності» на політичні марґінеси.

опозиція тимошенко