Бронзова доба. Якщо у вашому житті не вистачає стабільності, відвідайте Великий скульптурний салон (+ФОТО)
«Салон представляє визнаних світом геніїв та яскраву палітру української скульптури… Масштабна виставка «Дерев’яна скульптура на зламі століть»… Спецпроекти провідних галерей і кураторів… 40 презентаційних експозицій сучасних художників…» Оптимізм прес-релізу видається вже не таким доречним одразу, щойно перетинаєш поріг столичного «Українського дому».
Салонними справами переймалася: Вікторія ПОЛІНЕНКО
Четвертий Салон, який раніше намагався притримуватися хоч якогось тематичного вектора, цього року від лейтмотиву відмовився на користь вільної репрезентації.
Замість експресивних робіт Іоанна Георга Пінзеля чи Керносівського ідола, що визначав архаїчну тональність торішньої виставки, відвідувач з розбігу опиняється на острівці, заповненому дерев’яними експонатами. Якщо клієнт не підготовлений, йому видасться, що він посеред химерного дитячого майданчика. Якщо ж він хоч трохи цікавиться мистецтвом пластики, то напевне пригадає, де і коли мав щастя милуватися цими артефактами.
Ми це вже десь бачили
Левову частку дерев’яної скульптури (твори Миколи Малишка, Олександра і Тамари Бабаків, Олександра Рідного) ніби автоматично перенесли з виставки «De Profundis», якою влітку відкривався оновлений «Мистецький арсенал». Той же склад виконавців, ті ж витвори.
Аналогічна картина на поверсі, окупованому сучасними художниками: і в окремих галерейних експозиціях, і на Салоні вже були представлені до 80% нині демонстрованих робіт. Андрій Северинко із зібраним, де трапиться, залізяччям, перетвореним на симпатичних монстриків чи фентезійні речі. Світлана Карунська, яка навчилася надавати бронзі невагомості, через що її плетені скульптури наче левітують. Фонтани Ганни Кисельової. Камінна монументальність Миколи Білика.
Далі за списком – ще понад три десятка осіб, за виключенням двох завсідників: Олега Пінчука (не багато втратили) та Олександра Сухоліта – було б перебільшенням сказати, що у зв’язку з його відсутністю утворилася культурна вирва, але метафізичні роботи цього майстра завжди привертають увагу – щирістю, майже дитинною відвертістю, глибиною думки.
Останнього параметру помітно бракує навіть кращим з кращих: працювати з матеріалом (переважно з бронзою та каменем) уміють артистично, але жодного бажання зробити крок убік від битого попередниками та колегами шляху. Один раз намацавши такий-сякий «стиль», ніколи не змінюють почерк. Боронь Боже, це небезпечно, адже перестануть упізнавати. Не зраджують обраному матеріалу – тому постмодерні викрутаси із гумою, пластиком чи навіть банальним гіпсом залишаються на завтра, можливо, для прийдешніх мистецьких поколінь. Іноді дозволяють собі легку посмішку, іронію: цьогорічна мода – венери з кінцівками та без у гімнастичній позі «берізка».
Спецназ
Залишили «бронзову добу» сучасної скульптури одиниці. Дмитро Дульфан із проектом «Реальності», в якому центральну роль відведено мінливості світла.
Та дует Іван Семесюк/Стас Волязловський, котрі довели, що кітч на наших теренах – невичерпне джерело натхнення. Масова культура національності немає, тому в проекті «Анархокоти проти трансформерів-2» любенько сусідують іграшки «людина-павук», сувенірні котики й розмальовані жартівливими (а то й знущальними) написами репродукції полотна «Три богатирі». У кутку скніє вимкнений телевізор – відео Волязловського «заборонено через внутрішню цензуру автора та куратора проекту».
Жодної цензури в залах із колекціями класиків ХХ століття – скульптурами Григора Крука та Деметрія Чипаруса – й бути не могло. Це роботи, яких уже торкнувся Час, і він же виокремив їхніх творців із загалу. Єдина спільна риса майстрів – обидва через складні життєві обставини навчалися й працювали поза батьківщиною: румун за походженням Чипарус зростав на італо-французькому ґрунті, українець Крук чимало завдячує німецькій школі.
В усьому іншому вони протилежні, наче плюс і мінус, сонце і місяць, вогонь і вода. «Жіночі образи» у Крука – статичні, ваговиті, приземлені. Ці феміни скидалися б на половецьких баб, але цілковитій схожості запобігають пальта й по-селянськи запнуті хустки. Вишуканість Ар Деко – у хризоелефантинних (золото, бронза, камінь, слонова кістка) композиціях та фігурках танцівниць Чипаруса, якого від небуття порятували антиквари, а на гребінь хвилі винесли аукціоністи: 2006 року на Sotheby's його витвори йшли з молотка в середньому по ?50 – 200 тис. Рекорд вартості однієї роботи завмер біля позначки ?1 млн.
