Передчуття кінця Тігіпка. Третє місце завжди було проклятим для українських політиків

Зараз, коли прізвище Тігіпка активно «юзають» у виборчій риториці обидва кандидати на президентську посаду, його ім’я залишається на слуху. Тим більше, що когорта наших «експертів» вже встигла знайти якісь псевдонаукові пояснення його несподіваному успіху і подати його, як успіх закономірний.

Насправді ж варто подивитися на ситуацію незашореними очима – ну чим, власне, Тігіпко відрізняється від своїх головних суперників? Хоча б від першої п’ятірки переможців у першому турі?

Та в принципі нічим: корінням повністю з радянського минулого, заробив великі статки в часи хаосу початку 90-тих, утвердився при Кучмі – це можна сказати і про Тимошенко, і про Януковича, і про Яценюка, та й про Ющенка з Гриценком.

Своє місце він посів, найімовірніше, випадково. Третім до фінішу цілком міг би прийти Яценюк, якби на свою голову не набрав у штаб свого «фронту» кріейторів з ознаками дебілізму.

Загалом же третє місце на президентських перегонах – наче закляте.

Здається, що воно існує лише щоб хтось, немов зірка з неба, промайнув на обрії народної популярності, примусив говорити про свій дивний успіх, і зник назавжди на політичних узбіччях.

У 1991-му третє-четверте місця з 4% голосів поділили Левко Лук’яненко та Володимир Гриньов. Чи змогли ці двоє реалізуватися в політиці?

Левко Григорович взагалі дуже важко інтегрувався в українську політичну систему, з нього не вийшов дипломат та й врешті решт він залишився просто моральним авторитетом для якоїсь кількості своїх прибічників.

Гриньов розглядався тоді як речник Сходу України. Фундатор дуже впливового Міжрегіонального блоку реформ (з якого вийшов зокрема Леонід Кучма), голова об’єднання «Нова Україна» (Євген Кушнарьов був його підлеглим в цій структурі), творець НДП Володимир Гриньов у 1994 році кілька разів поспіль не зміг обратися народним депутатом у своєму рідному Харкові – і просто зник з політичного обрію.

На президентських виборах 1994 року третє місце займає Олександр Мороз (із знайомим нам результатом 13,33%), четверте – Володимир Лановий (9%).

Для Мороза та його партії це найвище досягнення за всю історію їх існування, потім рівень підтримки Олександра Олександровича стрімко пішов униз.

Тим більше, що в цих виборах не брав участі традиційний Симоненко – Комуністична партія тільки-тільки відновилася незадовго до виборів, до того ж рішуче на той час виступала проти самого існування президентської посади.

Результати виборів 1999 року швидше за все були підроблені, однак вони добре запам’ятаються ще одному «халіфу на час» - Наталії Вітренко, яка з 11% голосів займає четверте місце (на третьому – той самий Мороз, що обійшов Наталю Михайлівну всього на 0,3%). Тоді, пам’ятається, також маса експертів досліджувала електоральні перспективи Прогресивної соціалістичної партії і творили сприятливі для неї прогнози…

Якби не російський кримінальник Курочкін, що якось підвернувся під руку прогресивним соціалістам, такої партії на сьогодні просто б не існувало – як у неї нема шансів дожити до наступної виборчої кампанії.

Третє і четверте місця на виборах 2004-го року поділили все ті ж вічні Мороз і Симоненко.

Якщо Мороз погіршив свої результати порівняно з попередніми виборами удвічі (набрав 5%), то Симоненко, який, хай на правах хлопчика для биття, в спарингу з Кучмою десять років тому набрав 22,3% голосів, нині опустився до 3,55%.

Те, що для Мороза ці вибори вже стали лебединою піснею, ні у кого не викликає сумнівів, зате можна погадати, чи подолають комуністи прохідний бар’єр бодай на найближчих парламентських виборах.

Очевидно, це питання бентежить і їх самих: не даремно ж вони вже створюють «блоки лівих і лівоцентристських сил», намагаючись натягнути відсотки голосів хоч за рахунок «об’єднаних» соціал-демократів. Недаремно вони підписують договори про підтримку Януковича, розраховуючи на допомогу в просуванні партії.

Фактично комуністичний проект в Україні знаходиться в агонізуючому стані, а ми ж можемо зробити наступний висновок:

Практично жодного разу в Україні кандидат, який посів третє-четверте місце в президентських перегонах, не зміг покращити свій результат.

У випадку з Тігіпко часто говорять про «фактор новизни». Перед нами банальна ротація: політики старого покоління Симоненко і Мороз відійшли, залишивши «святе місце», що ніколи не буває порожнім.

Тігіпко, справді, людина у крупних виборчих перегонах нова.

Тігіпко був навіть на чеках.

Фото з Донецька: жж-юзер vbux

Сергій Леонідович працював то в банківській сфері, то радником Лазаренка з питань економіки, то міністром економіки в уряді Ющенка (де активно критикував прем'єра на догоду Кучмі) тобто в тих царинах, в яких пересічному виборцю важко оцінити ефективність роботи свого кандидата.

Втім, у фактору новизни є й один дуже суттєвий недолік: «новим» кандидатом себе можна позиціонувати тільки один раз.

Ба більше, на місцевих виборах у травні команді Тігіпка (якої наразі немає!) доведеться відповідати на питання: а що ж ними вже реалізовано з обіцянок, розданих перед 17 січня? Така дивна логіка наших виборців, вони у кандидатів від опозиції питають, що зробили з обіцяного, а у влади - ні.

І якщо виявиться, що нічого – нас чекає відтік громадських симпатій. А при наявності серйозних конкурентів – ще й дуже стрімкий.

Прийнято вважати, що Тігіпко – це людина, яка вміє відчувати бажання виборців. Може бути й так – принаймні, він (на відміну від Яценюка) ніколи не демонстрував зворотнього.

Однак ці бажання дуже мінливі і чимось нагадують вправи з серфінгу. Відчути хвилю тут і зараз – дуже важливо. Один упущений момент – і все полетить шкереберть

Ми можемо згадати багато таких випадків.

Турчинов міг би стати мером Києва – якби пішов на вибори в 2005-му році, а не в 2007-му. Яценюк міг би перемогти і створити певний плацдарм принаймні в одній області – якби ризикнув взяти участь у Тернопільських перевиборах.

"Регіонали" б займали маргінальне місце у Верховній Раді – якби дострокові вибори в неї оголосили б на початку 2005-го. Тимошенко гарантовано стала б президентом України – якби вибори відбулися принаймні місяці на три раніше.

Коли хвиля популярності спадає, не кожен кандидат зможе вилізти із прірви, в якій він опиняється.

Виборець безжальний: пам’ятаєте 25% рейтинги Партії зелених в 90-тих? А зліт Євгена Кириловича Марчука? Популярність Плюща?

Немов корок з шампанського, ці кандидати так само різко злітали догори, як і назавжди падали вниз.

Тим більше, зауважимо, що «наднові» переможці першого туру – політики ще не сформовані до кінця. Вони не мають якоїсь чіткої позиції з жодного з питань майбутньої державної політики. Вони не мають розгалужену мережу власних партій, а те, що мають, є швидше фікцією (як, до речі, й тимошенківська «Батьківщина»).

І, боюсь, що поки вони не додумаються формувати місцеві осередки не з числа працівників власних штабів, а таки із своїх симпатиків на місцях, ситуація не зміниться.

До всього іншого, всі наші політики другого ешелону не мають практично ніякого досвіду реальної жорстокої політичної боротьби.

Обирались до Верховної Ради вони в ешелонах партійних списків, локомотивами яких були чинні Президенти України – «За ЄдУ» (Тігіпко) та НУ-НС (Яценюк, Гриценко).

Пропорційна виборча система фактично встановила для них тепличні умови, відсікши всіх потенційних конкурентів і зробивши депутатами вже за самим фактом перебування при владі. Яким чином вони тепер зможуть утримувати завойоване на виборах – загадка.

Вже точно можна сказати, що перед другим туром чи Тігіпко, чи Яценюк навряд чи зможуть торгувати своїми виборцями, наче пан власними кріпаками.

Виборці вже давно визначились і за своїми симпатіями розбіглися між двома претендентами «мов мишенята».

Що й не дивно, якщо врахувати, що більшість виборців готова була б втопить всіх цих «представників третьої сили» в тій же ополонці, що й Тимошенко з Януковичем.

Правда, Сергій Леонідович зараз знаходиться на підйомі своєї популярності – але чи зможе цей підйом тривати бодай до місцевих виборів?

тігіпко вибори