Сповідь емігранта. «Деякі толерасти вражають не менш, ніж расисти»

Чимало українців розкидано по всьому світу. Хвилі еміграції вжей порахувати важко, здається зараз четверта. Як, люди, котрі виїхали абсолютно з різних Україн, уживаються між собою, як наші вписуються у багато культурне західне суспільство, розповідає українець, котрий живе у франкомовній частині Канади - Квебеку.

Приїхавши до нової країни, деякі російськомовні відразу питають: "А где тут наши русские?"

Навіть якщо вони не росіяни, а українці, білоруси, євреї, уйгури... Це перше і головне питання. Вже потім цікавляться, що це за країна, які тут живуть люди, яка в них культура та іншими дрібницями.

А інколи не цікавляться зовсім. Бо є "наши люди" і є нецікаві чужинці. Аналогічно, деякі україномовні, вперше дивлячись на незнайоме місто, думають лише про одне: "А де ж тут наші українці?". Інші питання - другорядні.

Один чоловік збирався оселитися у місті Шербрук.

- Та ти що?! - жахнулися діаспоряни. - Там же ж жодного українця немає!

- Невже? - здивувався патріот і залишився у Монреалі.

Добре, що попередили! Бо хто таке чув: приїхати до нового міста у чужій країні - і щоб українців не було? Не життя, а ка зна що!

Це, на загал, неправда - у Шербруку українці є. Окрім себе, я нарахував 6 осіб. І ще пан Б., який не рахується, бо жив поза містом.

Щоправда, п'ятеро з них з міста потім поїхали. І я поїхав - не люблю маленькі міста. Перші два місяці цікаво, а за півроку стає нудно.

Але це окрема тема. У Шербруку я прожив півтора роки. Коли приїжджав по справах до Монреалю, українці співчували:

- А там є хоч якісь українці, щоб було з ким поговорити? - питали вони. - Чи тільки французи?("Французами" вони називали квебекуа).

Ідея, що спілкуватися можна не тільки з українцями, здавалася українцям парадоксальною.

Я заспокоював: принаймні один українець є. Це - пан Олесь.

Пан Олесь народився у Бельгії.

Батько був офіцером армії УНР, а до того - царської армії. Пан Олесь з дитинства знав, що він українець. Він чудово говорить українською - причому нашою, східною, але без русизмів. Якби мені б сказали, що він з Київщини - я б повірив. Інколи трапляються кальки з французької, але це радше виключення, ніж правило.

Пан Олесь виріс у франкомовній культурі. Тож перейняв республіканські цінності, пошану до ідей епохи Lumі?res і поміркований антиклерикалізм. Він не розумів монреальську громаду, яка на всі можливі і неможливі церемонії тягає за собою "всечесного отця". Релігія - річ приватна.

Університет він закінчив у Бельгії. Потім постав вибір: їхати викладати до Бельгійського Конго чи до Канади. У Канаді був знайомий українець. Українець сказав, що у Канаді добре. Пан Олесь приїхав до Канади.

У ті часи країна потребувала викладачів. Не тільки Квебек, а й англійська Канада. Випускників європейських вишів брали залюбки. Йому, навіть, пропонували їхати до Онтаріо. "Але ж в мене англійська не дуже добра", - заперечував він. "Нічого, - казали онтарійці, - Що-небудь придумаємо"). Але він таки оселився у Шербруку.

Українство було для нього святим. Він передплачував діаспорні часописи, слідкував за новинами. І завжди радів українцям. Особливо освіченим. Йому було цікаво спілкуватися з новоприбулими. Адже вони (ми, тобто) - джерело інформації про сучасну Україну. За кавою, я розповідав, як виглядає країна "зі сходу". Галичани ж, коли вони йому траплялися, дивилися своїм баченням.

Особливо ж вразило пана Олеся спілкування з російськомовним іммігрантом єврейського походження, який блискуче знав французьку літературу, робив докторат у іншому місті, не знав української, але вважав своєю Батьківщиною саме Україну. Спілкувалися вони французькою.

Було ще молоде подружжя зі Львова - таке ідеальне і ввічливе, що про них нема що й сказати.

Докторати вони зробили у Німеччині де, виявляється, є цілі колонії українських докторантів. До Шербруку приїхали на постдок. Вони були переконані, що фаршмак - українська національна страва, яку винайшли етнічні українці Львова. Пригощали патріотичним фаршмаком німців. "Gut! Gut!" - нахвалювали тевтонці автентичну українську кухню.

Був студент з Дніпропетровська. Цілком російськомовний. За походженням - чистий українець. Такий чистий, що будь який етнічний націоналіст розридався би від радості. Але за три хвилини, той таки націоналіст розридався би з іншої причини, а за п'ять - вбив би себе "ап стіну". Ще ніколи я не бачив людини, яка б менше цікавилася національними, мовними і політичними питаннями.

Він не був проти націоналізму. Він просто не цікавився. Не був проти української чи французької - йому пофіг. Не був проти Кучми, Ющенка, Януковича, Юлі - йому просто було по барабану. Як і квебексько-канадський антогонізм. У його світі цих проблем не було.

Якось пан Олесь повіз нас - львівське подружжя і мене - до пана Б.

Він вміє малювати. Це допомогло УПА: художник підроблював окупаційні документи - німецькі, радянські... Добре, що тоді їх заповнювали від руки. По війні опинився у Торонто. Зайнявся рекламою, заробив гроші. Тепер це старша людина.

У будинку - спокійно і гарно. На поличках - чи не вся українська класика. Господар - не молодий вже пан, з сивиною. Тримається з тактом і самоповагою.

Я чув про одного вчителя на заході Канади. Той одружився з українкою, а в тої лише гостьова віза. Він зробив для неї імміграційну. І добрий до неї був. А вона їм нехтувала і тягнула гроші. А потім розвелася, вибила великі аліменти і дотепер ще живе за його рахунок.

- Своїх тримайся! - радила мені старша жінка з української громади.

- Свої завжди допоможуть.

N. з нею не згоден (він років десять як з Тернопільщини; там був агрономом, тут - водієм-дальнобійником) :

- Пустив собі до гаража братів-українців і...

Далі йшов список речей, що зникли.

- Ніхто так не дурить, як свої своїх, - каже екс-одесит, що оселився у дєбрях провінції Онтаріо. - Це у всіх так - у росіян, у китайців, у італійців, у румунів, у латинос...

Це перебільшення, як на мене. Буває по різному.

Просто не треба обійматися будь з ким лише тому, що він - співвітчизник. Вдома ми спілкуємось з тими, з ким розуміємось. З ким нас щось об'єднує. З ким в нас схожі уяви про життя. У імміграції "своїми" стають усі "наші". Дехто цим маніпулює.

В українців ще не так, а от в російськомовних - на кожному кроці. "Та я ж свій! Ти ж без мене пропадеш! Ходімо, допоможу з квартирою, машиною, меблями..." І новоприбулий з валізкою покірно йде за "благодійником". Тільки за кілька місяців розуміє, що жорстоко переплатив.

Є люди, що допомагають щиро. Але ці не вішають реклам: "Допомагаємо СВОЇМ!" Це, або старі знайомі, що приїхали на кілька місяців (років) раніше від тебе, або - нові. Заходиш на імміграційні форуми, спілкуєшся. Розпитуєш про країну, жартуєш. Імміграційний процес бере кілька років. Звісно, треба бути щирим. Бо нещирість видно дуже добре. А крики: "Шукаю друзів щоб допомогли!!!" зацікавлять лише аферистів.

- Ну й навіщо ота допомога? - спитає дехто.

Якщо ви звикли переїжджати з країни до країни, тоді, може, воно вам не треба.

Якщо ваш зарубіжний досвід обмежувався туризмом, тоді уявіть себе з двома валізками посеред нової країни. Грошей не дуже багато, але їх має вистачити на перші місяці. Як тут шукають роботу ви знаєте дуже приблизно. Як шукати житло - теж. Говорите з акцентом, розмовну мову розумієте з натяжкою (є ж, виявляється, місцевий акцент!). Місто бачили лише на карті. Де який район? Де які ціни?

Як і в нас, у Канаді багато що знаходять "за знайомством": житло, робота...

Тому й потрібна соціальна мережа. Громада у цьому допомагає. Один знайомий румун знайшов роботу через іншого румуна, з яким розговорився у румунській церкві. Але йти до громади "щоб допомогли" - справа невдячна.

Це все одно, що йти у пішохідний похід тільки для того, щоб знайти кохання (а що, серед туристів є багато гарних дівчат!) З походом, як і з громадою, дуже легко "пролетіти". У першому випадку - тягаєш, як дурінь, рюкзак по горах у суто чоловічій групі. У другому - ходиш розписувати писанки і співати у церковному хорі, а з роботою і житлом краще не стає. У громаду, як і у похід, треба ходити, якщо подобається сам процес. Не чекати, що "свої допоможуть". Хоча й таке не виключено.

Неодружена молодь у громаді ділиться на тих, хто приїхав з батьками - як правило, у віці до 22 - і тих, хто іммігрував сам. Перші були відносно захищені - побутові проблеми падали на батьківські голови. Другі мали починати з нуля.

"З нуля" - в кожного своє. Хтось іммігрує легально. А хтось приїхав на літо до родичів і вирішив залишитися.

Аби залишитися, люди вигадують історії - одна страшніша від іншої. Тiльки не треба нiкого засуджувати. І не треба казати: "Ми б таке нiколи не зробили". В кожної людини - своя ситуацiя. Нiколи не знаєш, як би ти себе повiв, якби... Героєм легко бути заочно.

Статус біженця - річ нервова, складна, моторошна. Нічого веселого тут немає. Лише за багато років переможці отримують статус "постійного мешканця". Одна еміграційна агенція у Росії обіцяла клієнтам: "Приїдете до Канади, подастеся на біженця - а далі як по маслу! Велфер дадуть! Канадці дурні, всьому повірять!" Далі йшов опис райського життя.

Декого з жертв я бачив на власні очі. Виглядали вони нещасно.

Велфер - копійки, а біженство - не імміграція. Та й "канадці" виявилися не такими вже "дурними": у притулку відмовили. Довелося знов сідати на літак - додому, назавжди. Люди витратили гроші і час, натомість можуть писати мемуари про монреальські трущоби. А агенція "заробила" кілька тисяч доларів.

Ті, хто вчасно не знайшов собі пару з власної громади, опинилися у дурній ситуації. Самотня частина "ветеранів" забав (ті, хто приїхав без батьків і не всох) вивчила одні одних, як облуплених. Настільки, що нічого серйозного поміж ними не виникає.

Йдуть роки, йдуть забави, а у громаді подивитися нема на кого. Ті самі обличчя. "Нема тут серйозних хлопців!" - вирішують дівчата.

I oдного сонячного дня, біля Старого порту... чи у дощ, у кав'ярні на Сен-Дені... чи на роботі... чи у центрі Ітон на Сент-Катрін... чи де завгодно... з'являється симпатичний молодий чоловік із чорним густим волоссям і смуглявою шкірою. І погляди зустрічаються.

І він виявляється непоганим хлопцем. І за півроку вони одружуються, а ще за рік вони разом везуть коляску. І в дитини - блакитні галицькі очі і гарне темне волосся. А чоловік приїхав з країни, яку більшість українців бачили лише на мапі.

А десь далеко-далеко, на славній Галичині, ридає Тягнибок, бо отака ж несправедливість у світі діється. І його сльози стікають на тротуар перед Тернопільською облрадою і мішаються з талим снігом і ароматом кав'ярень...

Взимку у Монреалі - крижаний вітер.

Він мішає карти і мапи, народи і раси, мови і культури.

Може через це монреальський вітер Будинок УНО (Українського національного об'єднання) опинився посеред кварталу ортодоксальних євреїв. Взимку і влітку навколо ходили хасиди у чорних кафтанах і хутрових шапках. Особливо це вражало у тридцятиградусну спеку.

Будинок УНО - сюрреалістичне місце. Там почуваєшся вдома. Старий актовий зал, де панує тиша. Напівтемні сходи. Фотографії на стінах. Навіть повітря там просочене урочистістю і історією. Там панує Минуле. З групових фотографій дивляться дівчата у гарних сукнях і молоді люди у костюмах. Це - п'ятидесяті роки...

Час від часу будинок сповнюється людьми. Якийсь захід української громади. Чи забава. В новорічну ніч "Зустріч" влаштовує святковий бенкет. Приходять цілими сім'ями і танцюють до ранку. І молоді багато... Втім, про це я вже казав...

Треба ж сказати про "Зустріч". Власне, з неї б варто було почати. Бо саме через них я познайомився з громадою. Це - товариство допомоги іммігрантом. За принципом: "порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих". Допомогти можуть, переважно, добрим словом, Чи порадою. Періодично влаштовують свята, пікніки, екскурсії. А почалося все з купки новоприбулих, які разом пили чай... Втім, про "Зустріч" краще розкаже їхній веб-сайт

Деякі "толерасти" вражають не менш, ніж расисти.

Расисти нас не люблять апріорі - за акцент, незвичну культуру, екзотичні прізвища. (До речі, про прізвища. Ми, чомусь, думаємо, що вони в нас дуже легкі. А ви колись чули, як пересічний франкофон намагається вимовити слова "Ющенко", "Тимошенко" чи "Янукович"? Здається, легше було б людині залізти на Ельбрус, ніж так мучитись) "Толерасти", навпаки, люблять нас... як маленьких дітей. В Монреалі ще нічого, а у місті Квебек, де іммігрантів обмаль...

Мова - окрема пісня. Питаєш в людини банальне "Котра година?" Звісно, французькою. А вона відповідає ламаною англійською. І видно ж, що рідна - саме французька.

- А навіщо англійською? - питаєш.

- Бо в Вас акцент.

Акцент - значить чужинець. А всі чужинці розмовляють англійською. Це ж кожен знає! Тож будемо до них їхнею чужинською мовою... В таких випадках пригадується: інколи у Одеській області чуєш, як селяни поміж собою говорять українською. Звертаєшся до них українською - відповідають російською, бо ти - з міста.

Так і з квебекуа. Не розумієш: ввічливість чи комплекс меншовартості. Чи бажання попрактикувати екзотичну мову. Мабуть, всього потрошки.

Знайома, яка вже кілька років у Монреалі, дуже образилася на місцевих. Сусідка-квебечка сказала, що переїжджає "через іммігрантів". Сусідка казала це подружці, а пані випадково почула. "Забагато іммігрантів на нашій вулиці! - скаржилася представниця титулярної нації. - Та й у нашому будинку! Понаїхали тут!" При цьому сусідка ніде не працювала - сиділа на соціальній допомозі. А іммігрантка навпаки, працювала, і чоловік працював, і платили вони податки, з яких держава допомогу виплачує...

Дуже ця пані образилась. В Україні вона закінчила МАУП. Ту саму знамениту академію. Не бачить у цьому нічого такого: гордо згадує МАУП у всіх резюме.

Вона не расистка, ні. Навіть не антисемітка. А щодо маупівських публікацій... Ну, не звертала уваги. Вона таким не цікавиться. Її це не стосується. Та й яка різниця, хто що напише, правда?

Наші, чужі... Щоб зрозуміти ці слова, варто пожити за кордоном.

Тільки не обмежуватися своїм "гетто", а спілкуватися з іншими людьми. Спілкуватися, а не просто пересікатися на вулицях. Це - найкращі ліки як від расизму, так і від псевдо-толерантності. Дуже легко бути толерантним, коли бачиш інші народи лише здалека. І ще легше бути расистом.

За кордоном багато дізнаєшся про себе. І про інших. І про життя взагалі. Переказати це важко. Можна довго читати книжки про теорію плавання. Але поки сам не упадеш в воду...

люди канада світ діаспора квебек