Епоха Ющенка - 5 років анархії і свободи. Підсумовуємо каденцію діючого президента
Одна наша знайома впевнена, що іменем Ющенка колись назвуть аеропорт “Бориспіль”. І не через якісь його досягнення — а швидше навпаки. Ющенко подарував нам п'ять років якоїсь дивної свободи, і вона була чи не найближчою до ідеалів вільного суспільства у нашій країні.
Ностальгували: Роман КУЛЬЧИНСЬКИЙ, Павло СОЛОДЬКО, Анатолій БОНДАРЕНКО
Інший знайомий - з одного центральноукраїнського міста - ветеран (хоча йому десь 35) націонал-демократичного руху. Починаючи з 1989 року, послідовно працював на кандидатів від опозиції. Перший його кандидат, котрий здобув перемогу, - Ющенко.
«Этот день мы приближали как могли», - жартував він після Помаранчевої революції.
«Хіба міг я після цього розчаруватися?», - казав він нам на Різдво, продовжуючи працювати на Ющенка, хоча мав пропозиції і від БЮТу, й інших умовно «правих» сил.
Він зараз ще має посаду в облдержадміністрації, і ще до першого туру знав, що доведеться піти.
Цей наш знайомий не був абсолютно європейським чиновником: де міг, застосовував адмінресурс, потроху використовував владу у корисливих цілях. Як і всі в Україні.
Проте політичної орієнтації не змінював, воював до останнього з місцевими регіоналами з приводу історичної політики і мови, через що пройшов через декілька кримінальних справ. За крісло не тримається.
Усі кажуть, що Ющенко демократ. Але насправді він, як і наш приятель, не був демократом в західному розумінні.
Демократія — це в першу чергу процедура. А Віктор Андрійович міг запросто знехтувати процедурою.
Спершу заради «революційної доцільності», потім це увійшло в нього у звичку.
Ющенко - як і наш приятель - був класичним націонал-демократом, чий світогляд сформувався наприкінці 80-их. Тодішні демократи знали, що «демократія» - це добре, але уявлення не мали, як вона працює, та й не могли знати.
Чесно кажучи, й зараз не кожен журналіст розуміється на цих питаннях. Але попри свою наївність, цей націонал-демократичний прошарок твердо знав, що вибори не можна фальсифікувати, і що має бути свобода слова. Хоча механізму здобуття останнього теж часто уявлялися доволі імлисто.
Дивно, що президент увібрав у себе цю ідеологію, адже він на початках незалежності жодної участі в політиці не брав.
І хоч у звичку Ющенка увійшло порушення процедури - що часто характерно для авторитарних правителів - він не був диктатором. Він взагалі не любив політики і влади - неодноразово розповідав, як не хотів ставати прем’єром, а про те, як його вмовляли йти в президенти, уже ходять легенди.
І заміть того, аби вникати у складні стосунки різних груп впливу, розробляти і невпинно впроваджувати реформи, долаючи спротив матеріалу, замість вести жорсткі, хитрі, а то й хижі переговори, він часто тікав у свої Безрадичі.
Там, у Безрадичах, він і відводив душу - копаючись у садку, малюючи картини, ліплячи якісь дрібнички, фотографуючи всякі народні фішки чи природу.
Любов до роботи власноруч - для нашого тераріуму політикуму рідкісна людська риса і неприпустима розкіш для президента такої складної країни, ще й в умовах протистояння з Росією.
Так само рідкісною рисою є вперте наголошення на незмінності курсу щодо мови, НАТО, історичної і культурної політики. Ющенкова послідовність приносила йому лише проблеми із внутрішньою опозицією та Росією.
Дивно, що ця гідна похвали якість уживалася з намаганням заховатися від проблем. А, можливо, саме ліплення горщиків давало Андрійовичу душевні сили не звертати з обраного шляху. Хто зна.
Намагання Ющенка прищепити моду на народний стиль в очах багатьох виглядали дуже вже не сучасно. Ну, принаймні це було щиро. Та й стиль, який сповідував Ющенко у порівнянні із золотою ліпниною і псевдокласицизмом часів Кучми - куди сучасніший.
За ці «дивакуватості» Ющенка однаково не любили й інтелігенти, і простий люд.
«Підняв усю країну налагоджувати життя, а сам пішов глибоко у себе. Не було ні чути, ні видно», - з ноткою образи говорив недавно дядько на парковці. З ним важко не погодитися.
Багатьох просто вбивало - як і нашого знайомого, вірного ющенківця - нагороди, які видавав президент. «Як можуть чиновники поважати президента, коли він говорить, що, скажімо, Ківалов - злочинець, а потім дає йому якийсь орден. Ми усі перед людьми виглядаємо обпльованими», - згадує він.
Дивувало й обурювало в Ющенку його відверте хамство, з яким іноді ні з того ні з сього він міг публічно обрушитися на підлеглих.
Як наслідок таких алогічних дій самого президента у пересічних громадян, олігархів, чиновників і соратників створилося уявлення — МОЖНА ВСЕ.
І це було й весело, і страшно. Можна було здійснювати незаконні забудови, а можна було валити паркани і шкодити будівельну техніку на цих забудовах.
Можна було проводити сенсаційні журналістські розслідування. А можна було не звертати на них жодної уваги.
Можна було мітингувати “за” і “проти” чого хочеш, виставляти намети де завгодно і з якого завгодно приводу. Не факт, що ти свого досягнеш, але час проведеш цікаво і пізнавально.
З погляду західної людини п’ять років Ющенка - це була анархія, а не демократія. Але за багато років наше суспільство найближче наблизилося до демократії як свободи.
Ющенка з Єльциним чи Горбачовим не порівнював хіба що лінивий. От, мовляв, хотіли ці політики якнайкраще, а вийшло як завжди, і за це вони з захмарних рейтингових висот впали в пучину народної ненависті.
Але хто пам'ятає, як весело жилося (ми не говоримо про економіку!) в 90-их, той зрозуміє, про що йдеться. За президентства Ющенка ми прожили епоху “межичасся”, коли авторитаризму вже не було, а демократія (або інший авторитаризм, тьху-тьху-тьху) ще не прийшла.
За ці 5 років йому, власне, і треба подякувати.
