Статті

"Білі пішли, як на парад". Київські грибники з ліхтарями та ліс із мінами

На Київщині уже кілька тижнів триває грибний ажіотаж. Узбіччя заставлені машинами, а найзавзятіші шукачі грибів виходять ще затемно. Texty.org.ua вирушили по гриби й зустріли людей, для яких це заробіток, ліки для нервів і звичний осінній ритуал, що пережив навіть війну.

Певно цього матеріалу не було б, якби не величезна кількість повідомлень у соцмережах, що ця осінь виявилася аномально багатою на білі гриби. На тлі багатолітньої війни це одна з тих милих речей, які дісталися нам ще з мирного життя, тому Тексти просто не могли пропустити таку подію.

Люди приїжджають затемно

Київщина зустрічає вже традиційним запахам чогось згорілого та заторами на дорозі. Один поворот з траси, інший, і накінець настає той, який потрібно. За поворотом одразу спостерігаю чудернацьку картину - десь вдалині ще куріє недавно розбомблений склад, а на узбіччі дороги до нього припарковано десятки легкових авто.

По людським фігуркам, що розмірено прочісують заросле молодняком поле з обидвох сторін дороги стає зрозуміло, що це все грибники. Зрештою, я теж вирішую долучитися до цього масштабного “спілкування з природою”.

Здається, усі навколо дуже заклопотані видивлянням потенційної здобичі у траві. Особливо ніхто на розмову не йде. Але, зрештою. мені щастить. Назустріч йде дядько років 65, що веде велосипед з корзиною.

Одягнутий по “сільському” - старий вилинялий двобортний піджак, що певно колись бачив хрестини та весілля, а тепер одягають на картоплю та гриби, гумові чоботи, “підбитий вітром” вельветовий кашкет з написом «I will remember Massachusetts».

-Оце ви оптиміст, - замість привітання звертається. він до мене першим. - У такий час йти по гриби.

-Рано чи пізно?

-Тут люди ще затемно приїжджають. Деякі умнікі з ліхтарями ходять…

Знайомимося. Мій співрозмовник називає себе коротко Михаличем, каже, що місцевий. Загалом, йому вочевидь хочеться поспілкуватися і він радо сприймає той факт, що розмовляє з журналістом, береться навіть провести, “показати місця”. Хоча сфотографуватися відмовляється - за його словами, вигляд зараз у нього не той, що був 45 років тому, коли він, за його ж словами, служив у десантних військах.

-Цього року взагалі щось страшне робиться - й усе їдуть і їдуть

-Цього року взагалі щось страшне робиться, - киває він сторону довгої шеренги машин обабіч дороги. - Почули, що білі з’явилися - й усе їдуть і їдуть.

-І справді з’явилися?

-Так, такого року вже давно не було. Пішли як на парад. Правда тепер ця орда усе розметає, не дає їм підрости, спочатку взагалі такі здорові були, во! - тут Михалич розводить руками у традиційному рибальському жесті на означення розміру спійманої риби. Хоча йдеться про гриби.

-А ви щось назбирали?

-Ну сьогодні такоє, - якось без ентузіазму махає рукою Михалич. - Маслюки в основному. Усе інше вже києвляни обнесли. Бензин по дев’яносто гривень, а вони сюди за тридев’ять земель за грибами їдуть!

На питання чому саме тут стільки людей, розповідає місцеву легенду:

-Тут крутелики років 10 тому домовились з сільрадою і весь той кусок землі купили. Хотіли склади будувати чи що, зняли верхній слой землі, а під ним пісковоки отакі виявилися. А потім щось не зрослося - і пропали. А земля молодняком поросла - сосонки, ялиночки, от гриби тут і пробиваються. Таку радість людям зробили. А може знали, що так буде - тут дядько кивнув в сторону димка з розбомбленого складу вдалині і конспіративно додає. - Є ж такі люди, що все знають…

“У лісі міни є, але це не страшно…”

Ми потрохи вирушаємо вбік від дороги, аж чуємо, що нас хтось окликнув. Повертаємось - до нас помітно шкутильгаючи дибає чоловік - він на око років на 10 - 15 молодший за Михалича і точно його знайомий. По його змученому вигляду видно, що він тут уже провів не одну годину.

-Віталік, ну шо - щось взяв? - питає його мій співрозмовник.

-Трохи маслюків, пару білих, але вже видно вибрали раніше. Піду до лісу, - киває він в сторону смужки лісу, що видніється вдалині. - Треба усе ж якось ці білі вполювати, поки вони ще є.

-Та він же ніби до сих пір замінований?

-У лісі міни може ще десь і залишилися, але це не страшно, - каже Віталік. - Там вже добряче народ за ці роки прошерстив.

-Може ще десь і кості дохлого кацапа можна знайти

-Може ще десь і кості дохлого кацапа можна знайти, - авторитетно докидує Михалич. - Але для міцеліума воно навіть, мабуть, і добре.

-Я скажу чесно, - продовжує Віталік, - у 2022 році весною до лісу боявся ходити. Важко було, але стримувався. А тут якось їхав у метро, бачу жінка поруч їде з відерцем, а там білі з шапками ну такими по діаметру як саме відерце. Я її питаю, а де ж ви такі набрали. І вона мені назвала село на Чернігівщині, каже там запеклі бої були зовсім недавно. Каже, ніхто там не ходить, навіть місцеві, а я така певно дурна - взяла і пішла. От як я побачив, що люди почали ходити по гриби - далі сидіти вдома не зміг!

-Але ж міни…

-Та з часом починаєш розуміти, куди треба йти, а куди - не варто. От, наприклад, йдеш і бачиш місце, де молодняк - сосонки, ялинки наче ножем зрізані на висоті людського зросту. Це означає, що місце прильоту, дерева уламками посікло. Туди краще не сунутися. Але от я якось йшов - бачу точно приліт, навіть, здається, вирва від снаряду, і прямо у ній - здоровезний маслюк! Певно, самий великий з усіх, яких я бачив. Ну як його не взяти було?!

-Взяли?

-Ну звісно, - усміхається Віталік.

“Дівчата - трудяжки”

Назустріч нам йдуть дві невисоких дівчини, з величезними пластиковими кошиками кожна. Дівчата явно провели за збором не одну годину, Та й обидва кошики певно досить важкі - до верху засипані грибами. Втомилися.

-Оце дівчата, справжні трудяжки, - киває назустріч їм, вочевидь вони знайомі, Михалич. - З самого ранку пішли і оце стільки вже назбирали. Ану показуйте, що набрали!

Одна з дівчат ставить кошика і починає перелічувати:

-Маслюки, пару білих, волнушка, зонтікі…

Корзина справді забита різноманітними грибами. Таке враження, що у ній зосереджено усе мікологічне багатство країни.

-Мати моя, - протягує Михалич, теж приглядаючись до зібраних грибів. - Я звісно сатанинського гриба від груздя відрізню. Але тут є такі, що я навіть не знаю як вони звуться, а про те, як їх готувати взагалі мовчу.

-Та усі смачні, і усі по різному, - сміється дівчина. - Ось зонтік, його одразу на сковорідку, у яєчко перед тим вмочити, на смак як курячий биток…

-Якби я ще того зонтіка від мухомора міг відрізнити, - киває Михалич. - Але якщо як курка, то треба буде якось спробувати. Може я й курей тоді перестану тримати, на самі гриби перейду, - сміється Михалич. - Цим, як його, венеритаріанцем стану.

-Вегетаріанцем, венеритаріанець то другоє, - сміються дівчата.

-Во-во, саме ним.

Ми прощаємся з дівчатами, Михалич довго дивиться їм услід. Зрештою, видає ще одну свою фірмову фразу:

-І чого тільки люди не поназбирають і потім їдять. І живі ж основне. Українців, одним словом, нічим не виведеш!

Білі по 400 і по 600

Потрохи ми віддаляємося від “цивілізації”, молодняк стає вищим і густішим, все більше скидаючись на справжній ліс. Люди, що попадаються на зустріч вочевидь, незнайомі Михаличу, з одним з них він намагається завести розмову, але вони проходять поруч навіть не зупинившись, цілеспрямовано дивлячись перед собою.

-І чого б це я таким по гриби ходив? Сидів би у себе у місті, капачіно пив, - обурюється Михалич.

Скоро ми зустрічаємо наступну знайому Михалича. Та йде назустріч нам з старосвітською сплетеною з лози корзинкою, вочевидь вже теж повертається з лісу.

-О, Іванівна, здарова! - вітається з нею Михалич. - Що там взяла?

-Та так, зовсім трохи.

-Ану показуй!

Михалич безцеремонно заглядає до корзини і задоволено прицмокує. З-за його плеча я теж кидаю погляд на вміст корзини і теж не стримую свого здивування. На дві третини велика корзина заповнена білими грибами - акуратно обрізаними, молоді та міцні, усі майже однакової величини, ніби їх було виготовлено на якомусь китайському конвейєрі.

-От можеш, Іванівна! - захоплено киває Михалич. - І де це ти усе набрала?

-Та от так просто пройшлася, десь у посадці, десь на полянці.., - потупивши очі відповідає жінка.

На ці слова Михалич підгигикує і повертається до мене:

-От ніколи не розколеться, де набрала, - незлобиво, майже весело констатує він і продовжує розпитувати Іванівну. - А що будеш з ними робити? Ти ж їх цього року переносила вже цілий вагон…

-От ніколи не розколеться, де набрала

-Трохи ще засушу, трохи продам. Ти ж знаєш як у мене зараз з роботою. Дівчата усе дзвонять, питають - тобі вже зарплату виплатили. А я сміюся їм кажу - грибами. Ну але хоч трохи так допомагає.

-І по чому продаєш? - невгамовується Михалич.

-Я сама по 400. А люди по всякому бувають. І 500 просять, і 600 за деякі, усе ціну не складуть.

-І беруть? - питаю я.

-У мене беруть. Я десь коло метро стану, там завжди людей багато. А за тих що по 600 продають - не знаю.

Грибний Академік

Скоро ми зустрічаємо ще одного знайомого Михалича, якого він називає просто Академіком. Він невисокого зросту, спокійний, аж занадто, говорить вкрадливим, тихим голосом, багато слів вживає у зменшенній, пестливій формі.

-Ну що?! - переможно його запитаю Михалич, замість привітання. - Хто казав, що білі ще з’являться? А ти все - вже не буде, не буде. - Повернувшись до мене Михалич пояснює. - Рік тому він розказував, що грибницю білих грибів всюди вивели під корінь, що їх вже не буде. Було таке?!

-Було, - спокійно погоджується з ним Академік. - Але рік тому таких грибочків і не було майже. - І повернувшись до мене пояснює. - Можна було день ходити - і жодного біленького. Та і зараз вони вже скоро відійдуть.

-От все тобі погано, - не стримується Михалич.

-Ні, я просто реаліст, - спокійним голосом пояснює Академік. - І грибочки збираю не перший рік. Рівно тридцять років. До того я їх практично не брав. А це лікувався у диспансері в Пущі, і після лікування треба було періодично їздити відмічатися.

І от їду я трамвайчиком, тим що через ліс ходить, уже темніє, дивлюсь по сторонам, і бачу коло колії дерево лежить якесь гниле з купою опеньків на ньому. І на наступній станції я вийшов і вернувся до того місця, де те дерево лежало. А воно справді все в опеньках як килимом покрите. А у мене ножичек у кишенці був, я його витягнув - чик-чик-чик - і за пару хвилин цілу сумочку грибочків набрав. От з цього усе і почалося. А зараз без цього не можу. Дуже для нервів воно помічне.

Ми ще певний час розмовляємо з Академіком, зрештою. прощаємося і розходимося.

Уцілілий

Далі ми йдемо вже зовсім погустілим лісом якоюсь стежиною. Видно, що гриби були, але їх активно вибирали. Про кількість і масштаб грибного нашестя можуть свідчити численні мухомори, що червоніють тут і там.

Зрештою, виходимо на широку галявину, де нас очікує дивне відкриття. На галявині стоїть великий мікроавтобус. невідомо правда як він сюди заїхав. Коло буса стоять пару відерець з грибами, а до десятка людей вже активно накривають щось на кілька розкладних столиків. Дехто вже встиг навіть присісти і потроху потягує з пластикових стаканчиків щось міцне. Обабіч горить вогнище, на якому смажаться шашлики. Вочевидь, люди коло буса це не всі з тих, хто приїхав, бо з лісу долинає багатоголосся.

-Так, - констатує Михалич, оцінивши ситуацію. - Розвертаємось! Далі нам вже немає чого робити.

Ми розвертаємось і йдемо мовчки назад, правда іншою ширшою стежкою, майже дорогою, вочевидь саме нею сюди заїхав бус. В якийсь момент Михалич мене окликає. Я повертаюсь. і бачу як він на щось мовчки показує пальцем. Це щось знаходиться майже при самій дорозі. Придивляюся, і не вірю власним очам - це невеликий білий грибок. Невідомо, як він тут уцілів після стількох грибників та автомобільних колес. Михалич голосно сміється:

-Білі гриби вони так. Заховаються, придивляються, а як бачать, що людина добра - то до неї і йдуть.