Статті

«Білі пішли, як на парад». Київські грибники з ліхтарями та ліс із мінами

На Київщині вже кілька тижнів триває грибний ажіотаж. Узбіччя заставлені машинами, а найзавзятіші шукачі грибів виходять ще затемна. Texty.org.ua вирушили по гриби й зустріли людей, для яких це заробіток, ліки для нервів і звичний осінній ритуал, що пережив навіть війну.

Певно, цього матеріалу не було б, якби не величезна кількість повідомлень у соцмережах, що ця осінь виявилася аномально багатою на білі гриби. На тлі багаторічної війни це одна з тих милих речей, які дісталися нам ще з мирного життя, тому ми просто не могли пропустити таку подію.

Люди приїжджають затемна

Київщина зустрічає вже традиційним запахом чогось згорілого й заторами на дорозі. Один поворот із траси, другий і нарешті той, який треба. За поворотом одразу спостерігаю чудернацьку картину: десь вдалині ще куріє недавно розбомблений склад, а на узбіччі до нього припарковані десятки легкових авто.

По людських фігурках, які розмірено прочісують заросле молодняком поле з обох боків дороги, стає зрозуміло, що це все грибники. Зрештою я також вирішую долучитися до цього масштабного «спілкування з природою».

Здається, усі навколо дуже заклопотані видивлянням потенційної здобичі в траві. На розмову особливо ніхто не йде. Але врешті-решт мені щастить. Назустріч іде дядько років 65 і веде велосипед із корзиною.

Одягнутий по-сільському: старий, вилинялий двобортний піджак, що, певно, колись бачив хрестини та весілля, а тепер одягається на картоплю та гриби, гумові чоботи, «підбитий вітром» вельветовий кашкет із написом «I will remember Massachusetts».

— Оце ви оптиміст, — замість привітання звертається він до мене першим. — У такий час іти по гриби.

— Рано чи пізно?

— Тут люди ще затемна приїжджають. Деякі умнікі з ліхтарями ходять…

Знайомимося. Мій співрозмовник називає себе коротко Михаличем, каже, що місцевий. Йому, вочевидь, хочеться поспілкуватися, і він радо сприймає той факт, що розмовляє з журналістом, береться навіть провести, показати місця. Хоча сфотографуватися відмовляється, каже, вигляд зараз у нього не той, що був 45 років тому, коли він, за його словами, служив у десантних військах.

Цього року взагалі щось страшне робиться — усе їдуть і їдуть

— Цього року взагалі щось страшне робиться, — киває він у бік довгої шеренги машин обабіч дороги. — Почули, що білі з’явилися, — усе їдуть і їдуть.

— І справді з’явилися?

— Так, такого року вже давно не було. Білі пішли, як на парад. Правда, тепер ця орда все розмітає, не дає їм підрости. Спочатку взагалі такі здорові були, во! — тут Михалич розводить руками в традиційному рибальському жесті, показуючи розмір спійманої риби. Хоча йдеться про гриби.

— А ви щось назбирали?

— Ну сьогодні такоє, — якось без ентузіазму махає рукою Михалич. — Маслюки в основному. Усе інше вже києвляни обнесли. Бензин по дев’яносто гривень, а вони сюди за тридев’ять земель по гриби їдуть!

На питання, чому саме тут стільки людей, розповідає місцеву легенду.

— Тут крутелики років десять тому домовились із сільрадою і весь той кусок землі купили. Хотіли склади будувати чи що, зняли верхній слой землі, а під ним пісковики отакі виявилися. А потім щось не зрослося — і пропали. А земля молодняком поросла: сосонки, ялиночки, от гриби тут і пробиваються. Таку радість людям зробили. А може, знали, що так буде, — тут дядько кивнув у бік димку з розбомбленого складу вдалині й конспіративно додав: — Є ж такі люди, які все знають…

«У лісі міни є, але це не страшно…»

Ми потроху звертаємо вбік від дороги, аж чуємо, що нас хтось окликнув. Повертаємося — до нас, помітно кульгаючи, дибає чоловік. Він років на 10–15 молодший за Михалича і точно його знайомий. За його змученим виглядом видно, що провів тут вже не одну годину.

— Віталік, ну шо, щось взяв? — питає його мій співрозмовник.

— Трохи маслюків, кілька білих, але вже, видно, вибрали раніше. Піду в ліс, — киває він у бік смужки лісу, що видніється вдалині. — Треба все ж таки якось ці білі вполювати, поки вони ще є.

— Та він же ніби досі замінований?

— У лісі міни, може, ще десь і залишилися, але це не страшно, — каже Віталік. — Там вже добряче народ за ці роки прошерстив.

Може, ще десь і кості дохлого кацапа можна знайти

— Може, ще десь і кості дохлого кацапа можна знайти, — авторитетно докидає Михалич. — Але для міцелію воно, мабуть, навіть добре.

— Я скажу чесно, — продовжує Віталік, — у 2022 році навесні в ліс боявся ходити. Важко було, але стримувався. А тут якось їхав у метро, бачу, жінка поруч із відерцем, а там білі з шапками діаметром як саме відерце. Я її питаю: а де ж ви такі набрали? І вона мені назвала село на Чернігівщині, каже, там запеклі бої були зовсім недавно, ніхто там не ходить, навіть місцеві, а я така, певно, дурна — взяла і пішла. От як я побачив, що люди почали ходити по гриби, далі сидіти вдома не зміг!

— Але ж міни…

— Та з часом починаєш розуміти, куди треба йти, а куди не варто. От, наприклад, ідеш і бачиш місце, де молодняк — сосонки, ялинки — наче ножем зрізаний на висоті людського зросту. Це означає, що там місце прильоту, дерева уламками посікло. Туди краще не сунутися. Але от якось ішов — бачу, точно приліт, навіть, здається, вирва від снаряда і прямо в ній здоровезний маслюк! Певно, найбільший з усіх, які я бачив. Ну як його не взяти було?!

— Взяли?

— Ну звісно, — усміхається Віталік.

«Дівчата трудяжки»

Назустріч нам ідуть двоє невисоких дівчат із величезними пластиковими кошиками кожна. Вони явно провели тут не одну годину. Та й обидва кошики, певно, досить важкі — до самого верху засипані грибами. Втомилися.

— Оце дівчата! Справжні трудяжки, — киває їм Михалич, вочевидь, вони знайомі. — Із самого ранку пішли й стільки вже назбирали. Ану показуйте, що набрали!

Одна з дівчат ставить кошик і починає перелічувати:

— Маслюки, кілька білих, волнушка, зонтікі…

Кошик справді забитий різними грибами. Таке враження, що в ньому зосереджене все мікологічне багатство країни.

— Мати моя, — протягує Михалич, теж приглядаючись до зібраних грибів. — Я, звісно, сатанинського гриба від груздя відрізню. Але тут є такі, що навіть не знаю, як вони звуться, а про те, як їх готувати, взагалі мовчу.

— Та всі смачні, і всі по-різному, — сміється дівчина. — Ось зонтік, його одразу на сковорідку, у яєчко перед тим вмочити, на смак як курячий биток…

— Якби я ще того зонтіка від мухомора міг відрізнити, — киває Михалич. — Але якщо як курка, то треба буде якось скуштувати. Може, я й курей тоді перестану тримати, на самі гриби перейду, — жартує. — Цим, як його, венеритаріанцем стану.

— Вегетаріанцем, венеритаріанець то другоє, — сміються дівчата.

— Во-во, саме ним.

Ми прощаємося з дівчатами, Михалич довго дивиться їм услід. Зрештою видає ще одну свою фірмову фразу:

— Чого тільки люди не поназбирають і потім їдять. І живі ж головне. Українців, одним словом, нічим не виведеш!

Напрочуд тепла осінь дає змогу й далі збирати не лише білі, а й красноголовці

Білі по 400 і по 600

Ми потроху віддаляємося від цивілізації, молодняк стає вищим і густішим, все більше скидаючись на справжній ліс. Люди, які зустрічаються дорогою, вочевидь, незнайомі Михаличу. З одним із них він намагається завести розмову, але вони проходять повз нас, навіть не зупинившись, цілеспрямовано дивлячись перед собою.

— І чого б це я таким по гриби ходив? Сидів би у себе в місті, капачіно пив, — обурюється Михалич.

Невдовзі зустрічаємо ще одну знайому Михалича. Вона йде назустріч нам зі сплетеною з лози старосвітською корзинкою, вочевидь, теж уже повертається з лісу.

— О, Іванівна, здарова! — вітається з нею Михалич. — Що там взяла?

— Та так, зовсім трохи.

— Ану показуй!

Михалич безцеремонно заглядає в кошик і задоволено прицмокує. З-за його плеча я теж кидаю погляд на вміст корзини і не стримую свого здивування. Великий кошик на дві третини заповнений білими грибами — акуратно обрізані, молоді й міцні, усі майже однакового розміру, ніби їх виготовили на якомусь китайському конвеєрі.

— От можеш, Іванівна! — захоплено киває Михалич. — І де це ти все набрала?

— Та от так просто пройшлася, десь у посадці, десь на полянці... — потупивши очі, відповідає жінка.

На ці слова Михалич підгигикує і повертається до мене.

— От ніколи не розколеться, де набрала, — незлобиво, майже весело констатує він і далі розпитує Іванівну. — А що будеш робити з ними? Ти ж їх цього року переносила вже цілий вагон…

От ніколи не розколеться, де набрала

— Трохи ще насушу, трохи продам. Ти ж знаєш, як у мене зараз із роботою. Дівчата усе дзвонять, питають: тобі вже зарплату виплатили? А я сміюся, кажу: грибами. Ну але хоч трохи ж допомагає.

— І по чому продаєш? — не вгамовується Михалич.

— Я по 400. А люди по-всякому буває. І 500 просять, і 600 за деякі, усе ціну не складуть.

— І беруть? — питаю я.

— У мене беруть. Я десь біля метро стану, там завжди людей багато. А за тих, що по 600 продають, не знаю.

Грибний Академік

Невдовзі ми зустрічаємо ще одного знайомого Михалича, якого він називає просто Академіком. Він невисокого зросту, спокійний, аж занадто, говорить вкрадливим, тихим голосом, багато слів вживає в зменшеній, пестливій формі.

— Ну що?! — переможно запитує його Михалич замість привітання. — Хто казав, що білі ще з’являться? А ти все «вже не буде, вже не буде», — і, повернувшись до мене, пояснює: — Рік тому він розказував, що грибницю білих грибів всюди вивели під корінь, що їх вже не буде. Було таке?!

— Було, — спокійно погоджується з ним Академік. — Але рік тому таких грибочків і не було майже. Можна було день ходити — і жодного біленького. Та й зараз вони вже скоро відійдуть.

— От все тобі погано, — не стримується Михалич.

— Ні, я просто реаліст, — спокійним голосом каже Академік. — І грибочки збираю не перший рік. Рівно тридцять років. До того я їх майже не брав. А це лікувався в диспансері в Пущі, й після лікування треба було періодично їздити відмічатися.

І от їду я трамвайчиком, тим, що через ліс ходить, уже темніє, дивлюся по сторонах і бачу біля колії дерево лежить якесь гниле з купою опеньків на ньому. На наступній зупинці я вийшов і вернувся до того місця, де лежало дерево. А воно справді все опеньками, як килимом, покрите. А в мене ножичок у кишеньці був, я його витягнув — чик-чик-чик — і за кілька хвилин цілу сумочку грибочків набрав. От із цього все й почалося. А зараз без цього не можу. Дуже для нервів воно помічне.

Ми ще якийсь час розмовляємо з Академіком, зрештою прощаємося і розходимося.

Уцілілий

Далі ми йдемо вже зовсім густим лісом. Видно, що гриби були, але їх активно вибирали. Про кількість і масштаб грибного нашестя можуть свідчити численні мухомори, що червоніють тут і там.

Мухомор-скоростріл — виліз, а землю з капелюха так і не струсив

Зрештою виходимо на широку галявину, де на нас чекає дивне відкриття. На галявині стоїть мікроавтобус. Невідомо, щоправда, як він сюди заїхав. Біля нього кілька відерець із грибами, а до десятка людей вже активно накриває щось на кілька розкладних столиків. Дехто вже встиг навіть присісти й потроху потягує з пластикових стаканчиків щось міцне. Неподалік горить вогнище, смажаться шашлики. Вочевидь, люди біля буса не всі з тих, хто приїхав, бо з лісу долинає багатоголосся.

— Так, — констатує Михалич, оцінивши ситуацію. — Розвертаємося! Далі нам вже немає чого робити.

Ми розвертаємось і йдемо мовчки назад, щоправда, іншою, ширшою стежкою, майже дорогою. Вочевидь, саме нею сюди заїхав бус. У якийсь момент Михалич мене окликає. Я повертаюсь і бачу, як він на щось мовчки показує пальцем. Це щось майже при самій дорозі. Придивляюся і не вірю власним очам: це невеликий білий грибочок. Невідомо, як він тут уцілів після стількох грибників та автомобільних коліс.

— Білі гриби вони так: заховаються, придивляються, а як бачать, що людина добра, то до неї і йдуть, — сміється Михалич.