Статті

Від картонок до «Карфагену»: як ручне керування послаблює країну

На п’ятому році великої війни країна живе з трьома кризами. Жодну з них не вигадали в Москві, усі є продуктом місцевої еліти. Це наслідки стилю управління країною, за якого інституції слабкі, а ручне керування всюдисуще. Розповідаємо, звідки ці кризи взялися і чим небезпечні.

Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко

«Вулиця» повертається

Картонкові протести — спершу проти перепідпорядкування Національного антикорупційного бюро (НАБУ), згодом через відставку Михайла Федорова — це одна й та сама тенденція. Масові акції, які ще кілька років тому здавалися не на часі, поступово стають нормою.

Жоден із двох картонкових спалахів не був неминучим. Протестів 2025 року можна було легко уникнути — не подавати до Верховної Ради законопроєкти про підпорядкування антикорупційних органів Генпрокуратурі. Історія з Федоровим так само рукотворна: спочатку президент призначив його міністром оборони, потім раптово звільнив. Якщо усунення Федорова було неминучим, краще не призначали б узагалі.

Плутанини додала розмита комунікація Банкової. Президент говорив про конфлікт Федорова з головнокомандувачем Олександром Сирським, тоді як обидва запевняли, що суттєвих розбіжностей між ними немає. Кому вірити? Коли людям пропонують кілька версій одночасно, вони схильні не вірити жодній.

Офіс президента сам генерує проблеми

Обидві хвилі протестів вщухли, але це не означає, що «картонки» не повернуться. Справжня причина протестів не в НАБУ і Федорові. Річ у тім, що Офіс президента сам генерує проблеми, які потім країні доводиться вирішувати, ще й за допомогою ЄС. До того ж створено прецедент: суспільство побачило, що вулиця «працює» навіть під час війни. Приводом зібратися наступного разу може стати будь-що.

Ціна кожного такого спалаху — зіпсована картинка для партнерів, витрачені час і увага, тоді як в умовах війни потрібно зосереджуватися на значно важливіших речах.

Парламент упівсили

Друга криза — тихий занепад Верховної Ради і кволість уряду. Texty.org.ua ілюстрували це в цифрах: депутати менше часу проводять у сесійній залі, ухвалення законів буксує. Парламент працює, але це наче біг у киселі в кошмарному сні.

Склад Верховної Ради під час війни не можна оновити через вибори, як і змінити президента. Але саме це накладає на парламент неписані обов’язки. Головний із них — дбати про безперервність зовнішнього фінансування, а отже, вчасно ухвалювати зміни до законодавства, яких вимагає Євросоюз, основний донор України. Це не питання нашого права на «особливий економічний шлях», а проблема виживання держави.

Україна вчасно не отримає транш допомоги

Найсвіжіший приклад безпорадності — податок на дешеві китайські посилки. Рада вдруге провалила законопроєкти про скасування податкової пільги на посилки (скасування є вимогою МВФ і ЄС). Без цього Україна вчасно не отримає транш макрофінансової допомоги в розмірі 3,7 млрд євро, попередили в Єврокомісії.

Тут варто визнати один нюанс, про який часто забувають або не хочуть знати. Наша інтеграція з ЄС ніколи не задумувалася як об’єднання рівних величин. Це Україна має підтягнутися до європейських стандартів. Інша річ, що Євросоюз часом готовий слухати наші аргументи, зважати на національні особливості та війну, робити паузи. Але й це не завжди.

Ще показовіший і важливіший приклад — новий вуглецевий податок на імпорт. З наступного року його доведеться платити українським експортерам до ЄС. Це буде ще один відчутний удар для нашої промисловості.

Однак ЄС залишає Україні певну лазівку. Як пояснює експертка з вуглецевого оподаткування Ольга Євстігнєєва, «по суті, європейці кажуть: не платіть цей податок нам — платіть собі». Тобто Україна може запровадити власну ціну на вуглець, а зібрані кошти пустити на модернізацію, скажімо, на виробництво біометану, біогазу та біоетанолу. Треба тільки вибудувати відповідну податкову архітектуру.

Хіба в умовах війни може бути інакше?

Саме такі практичні речі Верховна Рада і Кабінет Міністрів мали б розробляти і запроваджувати, а не гратися в добрих депутатів чи вимагати в ЄС чергової відстрочки. Так, розбудовувати нову промислову політику складно, це потребує синхронної роботи уряду й парламенту. Але хіба в умовах війни може бути інакше?

Довга тінь «Мідаса»

Третя постійна криза — корупційні скандали. Справа «Мідас», як тепер бачимо, тривалий процес із наступними серіями та сезонами. Цей серіал уже потягнув за собою звільнення Андрія Єрмака, втечу з України Тимура Міндіча, взяття під варту ексміністра енергетики Германа Галущенка. Справи Ірини Мудрої, Максима Микитася та інших — це лише продовження.

Третя криза розгортається в найчутливіших місцях — Офісі президента, а віднедавна ще й в Офісі Генерального прокурора, куди її перенесла справа «Карфаген» про прикриття кол-центрів. І все це серед людей, яких Володимир Зеленський добирав сам і якими керував.

Корупційні скандали обростатимуть новими епізодами

Найімовірніше, корупційні скандали обростатимуть новими епізодами й прізвищами. А як поводитимуться фігуранти, — співпрацюватимуть зі слідством, мовчатимуть чи заговорять публічно, — залежить від багатьох мінливих факторів.

Корупційні справи в енергетиці й довкола державних компаній безпосередньо б’ють по готовності партнерів давати гроші. Тобто третя криза опосередковано посилює другу: що гучніший скандал, то жорсткіші умови зовнішнього фінансування і дорожчою стає кожна відкладена реформа.

Невблаганна логіка війни

Ці три кризи остаточно не зникнуть із політичного поля країни. Вони підточуватимуть владу повільно, але методично: вулиця — знизу, млявість парламенту й уряду — зсередини, шлейф корупційних справ в еліті — із самого центру політичної системи.

Рятує хіба те, що Україна як держава і суспільство зацікавлені в збереженні наявного політичного порядку до закінчення війни. Це сприймає і розуміє більшість людей. Бо українські вибори і без війни — це політична пригода з непередбачуваним фіналом.

На мій погляд, є щонайменше два нові чинники, які підживлюють бажання російської еліти воювати з Україною далі. Перший — зростання цін на нафту після невдалої спроби Дональда Трампа змінити режим в Ірані. Другий — українська внутрішня політика. Чим більше хитань у Києві бачить Москва, тим міцніша її віра в те, що Україну можна подолати, тим більше сенсу тягнути війну далі.

Кремлю принципово створити постійний внутрішній конфлікт

Кремлю байдуже, буде президентом у нас Зеленський, Залужний чи Федоров. Головне — створити постійний внутрішній конфлікт в Україні як поле гри, сформувати точки протистояння і грати на них то за одних, то за інших. Це світова класика.

Найприкріше, що усі три кризи створені нашою елітою. Їй треба вчитися генерувати менше помилок. Україна не має на них права через екстремальні обставини. Війна диктує свою реальність і накладає обмеження в поведінці не тільки для звичайних громадян, а й для політичної верхівки.

війна корупція політика протести єс