Статті
«Волинська різня». Хто конструював польсько-український конфлікт
Розслідування Texty.org.ua про мережу польських, українських і російських діячів, які перетворили історичну трагедію на інструмент політики.
Необхідна ремарка:
Волинська трагедія стала однією з болючих сторінок в історії як українського, так і польського народів. Вона забрала життя десятків тисяч людей, залишила глибокі травми по обидва боки кордону й досі впливає на взаємне сприйняття українців і поляків. Саме тому її дослідження потребує максимальної відповідальності, опори на документи та готовності до чесного діалогу без політичних спекуляцій.
Редакція Texty.org.ua жодним чином не заперечує трагедії Волині чи масштабу страждань цивільного населення. Ці події потребують подальшого всебічного вивчення й історичної оцінки, що ґрунтуватиметься на фактах, архівних документах та результатах наукових досліджень. Водночас наше розслідування показує, що пам’ять про Волинську трагедію протягом останніх десятиліть нерідко ставала об’єктом політичних та інформаційних маніпуляцій, у яких брали участь мережі осіб та організацій, пов’язаних із проросійськими середовищами. Саме ці механізми впливу, а не спроба переглянути пам’ять про жертв і є предметом нашого дослідження.
Наприкінці 1990-х Україна і Польща зуміли винести історичні суперечки за дужки й поставити на перше місце майбутнє. Президенти Леонід Кучма й Александр Квасневський послідовно будували модель примирення, що ґрунтується на взаємному визнанні трагедії обох народів, відмові від мови взаємних звинувачень і прагненні до діалогу. Символом цього курсу стали спільні заяви, взаємні вшанування пам’яті жертв і принцип «просимо пробачення і пробачаємо».
Польська соціологія показує, наскільки змінилося ставлення поляків до теми Волині. У 2008 році лише 20% поляків добре знало про Волинську трагедію, а 41% узагалі нічого про неї не чув. Уже в 2023-му про добру обізнаність заявили 64% опитаних, а загалом про ці події знали 92% респондентів.
Ці зміни відбувалися під впливом політичних та інформаційних кампаній, у яких брали участь не лише історики, а й особи та організації, що пізніше не раз фігурували у зв’язку з поширенням проросійських наративів. Саме їхню роль у формуванні сучасного польського дискурсу про Волинь ми й розглянемо далі.
Texty.org.ua у цьому матеріалі зосередилися на періоді від середини 2000-х до 2013 року. Тоді тема Волині дедалі активніше переходила з історичних досліджень у політику. Кульмінацією стали 70-ті роковини у 2013-му, коли ці процеси особливо виразно зійшлися в одній точці.
«Предтечі»
Коли поляк говорить про «геноцид поляків», це легко списати на історичну образу. Але коли те саме говорить людина, яка називає себе українцем, її слова набувають зовсім іншої ваги. Саме такі свідки багато разів ставали одним із найефективніших інструментів у боротьбі за польську історичну пам’ять про Волинь.
Одним із перших був Віктор Поліщук, юрист, який працював у прокуратурі соціалістичної Польщі, а згодом емігрував до Канади, автор книжки «Гірка правда. Злочини ОУН-УПА (сповідь українця)». Саме ця праця десятиліттями залишалася одним із найважливіших аргументів для тих, хто просував тезу про геноцид поляків з боку українських націоналістів.
Віктор Поліщук мав дуже непросту біографію. Народився на Волині в українсько-польській сім’ї. Після окупації Західної України радянською владою його родину вивезли до Казахстану. Пізніше вони переїхали до соціалістичної Польщі, де Поліщук здобув юридичну освіту й певний час працював у прокуратурі.
На початку 1980-х років емігрував до Канади. Звісно, Польська Народна Республіка ніколи не була Радянським Союзом, але отримати дозвіл на виїзд за залізну завісу було непросто. Для цього потрібно було мати вагомі підстави. Що справді стало переконливим аргументом для польських спецслужб випустити його, на жаль, ми вже не дізнаємося.
Працівник прокуратури комуністичної Польщі оселяється в Канаді й пише спогади про злочини ОУН-УПА
Поліщук оселяється в Канаді й намагається долучитися до українського діаспорного руху. Частково йому це вдається. Але згодом він майже повністю зосереджується на темі Волині й зрештою видає книжку «Гірка правда. Злочини ОУН-УПА (сповідь українця)».
Що цікаво, книжку Віктор Поліщук нібито видав власним коштом. У бідного емігранта зі злиденного соцтабору без затребуваної капіталізмом професії з’являються кошти не тільки щоб жити в дорогій країні, а й на таке-от історичне хобі. Неймовірна удача. Або можна уявити, як він їсть безплатні обіди, ночує в нічліжці для бездомних і пише гіркі спогади. Письменник-дон Кіхот, який, попри все, прагне донести читачам правду.
Втім, образ безсрібника погано поєднується з тим, що сам Поліщук писав про себе. Як він зізнавався, матеріальний фактор для нього завжди був важливим.
Ось що Віктор Поліщук писав у своїй книжці: «Також у Канаді я не залишив думки про зближення українців і поляків. Саме тому, а також з метою заробити декілька доларів я написав ряд статей спочатку до польської газети “Звйонзковєц”, згодом до “Еха тигодня”. Українські газети гонорару не платили».
Праця Поліщука швидко здобула популярність у певних польських колах. І це не дивно. Коли про злочини поляків говорить поляк, завжди можна сказати про упередженість. Але коли звинувачення лунають із вуст людини, яка називає себе українцем, ситуація докорінно змінюється.
У 2013 році цей самий прийом використає Вадим Колесніченко, соратник Віктора Януковича, народний депутат України від Партії регіонів (2012–2014), відомий своїми проросійськими поглядами. Приїхавши до польського Сейму і виступивши там, він фактично відіграє ту саму роль — українця, який підтверджує польські звинувачення. Свідчення «з того боку» майже завжди звучать переконливіше, ніж слова своїх.
Не дивно, що саме книжку Поліщука Колесніченко згодом перевидасть в Україні й організує її публічну презентацію.
Уже під час фінальної підготовки цього матеріалу знову довелося переконатися, наскільки непростою постаттю був Віктор Поліщук. Багато говорилося про його великий архів. Частина цього архіву виявилася у відкритому доступі на сайті польського Товариства вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów). До діяльності цієї організації та її співпраці з Вадимом Колесніченком ми ще повернемося.
Зараз важливіше інше. Значну частину оприлюднених на сайті цієї організації матеріалів становлять фотокопії протоколів допитів, проведених працівниками радянської держбезпеки наприкінці 1940-х років. Багато документів написані від руки працівниками НКВС і не містять архівних шифрів чи інших реквізитів, які давали б змогу однозначно встановити їхнє походження.
Як ці матеріали потрапили до особистого архіву Поліщука, залишається відкритим питанням. У своїх працях і передмовах він, наскільки вдалося встановити, цього не пояснював.
Чи архіви Поліщука не кадебешна підробка, може стати окремим дослідженням
Саме реконструкція історії цього архіву — хто передав Поліщуку копії документів, із яких архівів вони походили, за яких обставин були отримані та чи це не кадебешна підробка — може стати окремим дослідженням і, можливо, допоможе краще зрозуміти роль самого Поліщука в цій історії. (Ось тут читайте цікаву історію про те, як КДБ підробляв нацистські документи, щоб впливати на внутрішню політику Західної Німеччини).
Втім, Поліщук далеко не єдиний предтеча «різні» із сумнівним бекграундом. Були, звісно, й інші. Один із найвідоміших авторів і популяризаторів цієї теми в 1990-х роках Едвард Прус. Про нього варто сказати окремо. Зокрема, про один цікавий факт: під час Другої світової війни Едвард Прус був учасником польського руху Опору, а потім приєднався до радянських винищувальних батальйонів НКВС. Що не завадило (а може, й допомогло) йому побудувати кар’єру як у соціалістичній Польщі, так і вже після розпаду соцтабору.
Винищувальні батальйони — це створені НКВС допоміжні воєнізовані формування, які комплектувалися з місцевого населення та використовувалися для боротьби з антирадянським підпіллям і проведення каральних операцій. Після вступу до таких підрозділів учасники ставали частиною радянської репресивної системи. Самі операції супроводжувалися позасудовими розстрілами, катуваннями, депортаціями та іншими репресіями, які були характерними методами радянських органів держбезпеки.
На окрему увагу заслуговує Товариство вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów, SUOZUN). Це одна з найпомітніших польських організацій, що спеціалізується на темі злочинів ОУН-УПА та Волинської трагедії. Її представники співпрацювали з Інститутом національної пам’яті Польщі в окремих наукових і меморіальних проєктах, а сама організація багато років видавала книжки, проводила конференції та виставки, присвячені цій тематиці.
Засновником і багаторічним очільником Товариства вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів є Щепан Сєкерка. Ініціатор багатьох публікацій на тему злочинів ОУН-УПА, встановлення меморіальних табличок і пам’ятників. Був солдатом Армії Крайової. І, звісно, куди ж без цього, у 1944–1945 роках служив у лавах винищувального батальйону НКВС.
Загалом вражає масштаб співпраці різних діячів польського кресового руху із цим радянським гестапо, а також те, наскільки глибоко цей факт ігнорується в новітній Польщі.
Не менш дивує й те, наскільки некритично значна частина польського суспільства поставилася до документів, створених тією самою системою, яка розстрілювала польських офіцерів у Катині, масово депортувала поляків, вбила 111 тисяч поляків у Радянському Союзі й чинила політичний терор у Польщі та багатьох частина світу.
Чимало аргументів, на яких сьогодні вибудовується концепція «Волинської різанини» як геноциду, спирається на протоколи допитів українських підпільників, бійців УПА чи селян, отримані в підвалах НКВС. Як саме радянська держбезпека отримувала такі «свідчення», добре відомо з історії самої Польщі. Але коли мова заходить про Волинь, то ця обставина часто перестає бути предметом критичного аналізу.
Показовою є історія командира УПА Юрія Стельмащука («Рудого»). Його допит НКВС, під час якого він нібито підтвердив накази керівництва про масове винищення поляків, сьогодні часто подається як один із ключових доказів. Навіть польська Вікіпедія пише про його «повоєнні свідчення НКВС», хоча йдеться про протокол допиту людини, яка перебувала в руках радянської спецслужби. Сам вибір слова «свідчення» в поєднанні з НКВС уже багато говорить про рівень критичного ставлення до такого джерела.
На той момент, коли Росія вирішила знову зробити Волинь інструментом своєї політики щодо Польщі та України, їй не довелося створювати нову історичну конструкцію. Основні наративи, архіви, автори та вдячна аудиторія вже існували. Залишалося тільки вдихнути в них нове політичне життя.
«Різня» і росіяни
Кремль обрав чи не найефективнішу для себе тактику — не втручатися безпосередньо в польсько-українську дискусію, а діяти через польських акторів. Тим більше що ґрунт для конфлікту вже існував: польська історична пам’ять, політичні суперечки та взаємні претензії самі по собі створювали високий рівень напруження.
Росії залишалося тільки періодично підживлювати ці процеси власною пропагандою, підтримуючи найрадикальніші наративи, посилюючи взаємну недовіру та перетворюючи болючу історичну тему на інструмент сучасного політичного протистояння.
У 2008 році в Росії видається збірник «документів та досліджень» «Забытый геноцид. “Волынская резня” 1943–1944 годов». В анотації до видання зазначено: «Книга, которую вы держите в руках, — первое российское издание, посвященное “Волынской резне” 1943–1944 годов». Збірник виданий коштом нікому не відомої особи, а його укладачем був такий собі Олександр Дюков.
Саме Дюков відіграє визначальну роль у подальшому просуванні теми «Волинської різні».
Олександр Решидеович Дюков називає себе «православним росіянином». Персона нон ґрата в країнах Балтії через пропагандистські праці на історичні теми, у яких він намагався звинуватити національні рухи цих країн у колабораціонізмі з німцями під час Другої світової війни. Ось як його характеризують у тому ж таки 2008 році в Службі внутрішньої безпеки Естонії (Kaitsepolitsei):
«Хоча Олександр Дюков не має наукового ступеня історика та видатних професійних досягнень, він має дуже легкий доступ до документів, що зберігаються в архівах Федеральної служби безпеки Росії (ФСБ). Двері цього архіву щільно зачинені для пересічних істориків, зокрема й громадян Росії. Тому О. Дюков, безумовно, діє з повного відома та схвалення ФСБ».
«Дюков, безумовно, діє з повного відома та схвалення ФСБ»
А вже у 2008 році буде створено фонд «Историческая память», незмінним керівником якого Дюков залишається і сьогодні.
Коротко про сам фонд: якщо бути максимально точними, то його радше можна розглядати як певний інструмент для проведення російських спецоперацій у сусідніх із Росією країнах у гуманітарній сфері, зокрема в історичній. «Историческая память» намагається всіма можливими засобами дискредитувати національно-визвольні рухи в країнах Балтії та Україні.
Фонд «Историческая память» мав підтримку російських державних структур, зокрема Міністерства закордонних справ Росії. МЗС РФ сприяло діяльності фонду, а представники міністерства регулярно брали участь у його заходах, що свідчить про інтегрованість у систему російської державної історичної політики.
Волинська трагедія була не окремим проєктом Олександра Дюкова, а частиною ширшої діяльності фонду «Историческая память». Паралельно фонд випускав книжки про український визвольний рух, історію країн Балтії, радянські депортації, Голокост і Другу світову війну.
Texty.org.ua вдалося отримати звіт фонду «Историческая память» за 2008–2018 роки. І це справді цікавий та важливий документ. Далі вже не буде припущень чи реконструкцій. Лише те, що самі росіяни писали про свої цілі, методи та результати роботи в Польщі й навколо теми Волині.
Звіт росіян справді був зроблений «у ногу з епохою», там є навіть інфографіка. Ось карта заходів фонду «Историческая память» у різних країнах.
Як бачимо, Польща була регулярним майданчиком для проведення Росією своїх «мєропріятій», а фактично гуманітарних спецоперацій. Кількість таких операцій в Україні ще більша, але треба пам’ятати, що звітний період включає в себе президентство Віктора Януковича, коли Україна фактично перетворилася на прохідний двір для російських спецслужб. Чого на той момент ніби не можна було сказати про Польщу. Але оприлюднена інфографіка фактично свідчить про протилежне.
На жаль, у звіті фонду «Историческая память» немає точно переліку тих активностей, які в період 2008–2018 років проводилися в Польщі. Але є дуже красномовний абзац, який тут варто процитувати (у перекладі українською):
«Польща цікавить нас як майданчик для діяльності проти офіційних історико-пропагандистських концепцій Литви та України. Оприлюднення в Польщі матеріалів про злочини українських націоналістів чи репресії литовської влади проти польського населення Віленського краю є ефективним інструментом впливу на наших опонентів у Литві та Україні.
Організовані нами презентації матеріалів про антипольську діяльність українців та литовських націоналістів фіксуються польською владою та офіційно істориками; у такий спосіб ми доносимо до них тези, які можуть бути самостійно використані польською стороною».
Тут доречно згадати дослідження Пітера Померанцева та Едварда Лукаса «Перемога в інформаційній війні: техніки та контрстратегії російської пропаганди». У ньому автори серед ще радянських, а потім і російських активних заходів впливу на ворожу країну наводять таку мету: «розвал відносин з іншими націями» (український переказ дослідження тут).
Далі ще більше зізнань. Просто цитуємо:
«Велику увагу ми приділяємо також так званій Волинській різанині — масовому знищенню польського населення Волині формуваннями ОУН-УПА. Ми підтримуємо дослідницьку діяльність польських істориків на цю тематику; крім того, ми вводимо в науковий обіг нові документи про цей злочин проти людяності».
Російський фонд зізнається, що «підтримує дослідницьку діяльність польських істориків»
Ще раз, якщо хтось неуважно прочитав: пов’язаний із російськими державними структурами фонд зізнається, що підтримує дослідницьку діяльність польських істориків щодо подій на Волині. Така собі явка з повинною, тільки прізвищ не називають (спойлер: таки назвуть). Щоб зрозуміти, кого саме з польських істориків підтримували росіяни, нам треба заглибитися в історію одного скромного польського видання.
Myśl Polska — «червона нитка» мережі
Хоч як дивно, але про всі викладені нижче події росіяни знову написали у своєму звіті. Цитуємо:
«30 листопада 2016 року, напередодні офіційного візиту Президента України П. Порошенка до Польщі, на сайті Федерального архівного агентства (Росархів) було розміщено підготовлену нами документальну публікацію “Як і за що ми боремося з поляками: антипольська програма ОУН в архівних документах” про те, що українські націоналісти планували масові етнічні зачистки польського населення Волині ще до початку Другої світової війни. Цей пост був помічений не лише в українських ЗМІ, а й у польських (...)».
Тобто тут маємо пряме підтвердження безпосередньо з російського боку, що оприлюднення якихось нібито історичних документів є свідомою інформаційно-пропагандистською операцією, прив’язаною до політичної події.
А ще, звісно, цікаво, хто саме з польського боку підтримує такі вкиди. І на це питання росіяни, хоч як дивно, знову дають повну та вичерпну відповідь:
«Уже в червні 2017 року, у наступну річницю “Волинської різанини”, документальне видання було опубліковане в польськомовному видавництві Myśl Polska й представлене в Музеї незалежності у Варшаві. Ця публікація зробила важливий внесок в обґрунтування законності кваліфікації “Волинської різанини” як геноциду і тому була затребувана польськими істориками».
Певно, час поцікавитися, а що ж воно таке за Myśl Polska. І тут ми надибуємо багато цікавого.
В українські мові є такий затяганий вираз «червона нитка». Так от Myśl Polska — це саме та «червона нитка», яка проходить через різні польські організації та події й дуже чітко позначає мережу чи радше мережі, що працюють над знищенням добросусідських польсько-українських відносин.
Мова йде про польський часопис і видавництво «національно-демократичного спрямування», яке вже після агресії Росії проти України та окупації Криму видає в себе книжку російського фашиста Олександра Дугіна. Очолює його такий собі Ян Енгельгард, який також співпрацює з Музеєм незалежності у Варшаві. Це до питання, як ефесбешні «архіви» могли бути презентовані в цьому музеї.
Під редакцією Яна Енгельгарда Myśl Polska систематично популяризувала праці Олександра Дюкова, висвітлювала організовані фондом «Историческая память» заходи, публікувала інтерв’ю та рецензії, а також надавала майданчик авторам, які просували максимально конфліктне трактування українсько-польської історії. Саме через такі медіа російські історичні наративи отримували шанс стати частиною вже внутрішньої польської дискусії.
Звісно, цікаво також, хто ще дотичний цього видання. І тут на нас чекатимуть нові, дивні відкриття. Виявляється, що до редакційної ради видання входить і друкується в ньому Матеуш Піскорський, про якого, здається, найкрасномовніше може розповісти радянський анекдот про Штірліца. «Штірліц йшов по Берліну, і ніщо в ньому не видавало шпигуна: ні рація за спиною, ні парашут, що волочився за ним по вулиці».
От приблизно те саме можна сказати про Піскорського. У травні 2016 року його затримали працівники польського Агентства внутрішньої безпеки. Піскорському було висунуто звинувачення в шпигунстві на користь російської та китайської цивільної розвідки, зокрема прийняття оперативних завдань для просування російських інтересів, за що йому нібито платили.
Слідство над Піскорським тривало кілька років. Зрештою його випустили на волю, а першим медіа, якому він дав інтерв’ю після звільнення, був російський пропагандистський канал, де він подякував за підтримку праворадикальному польському політикові Гжегожу Брауну та ще кільком відомим польським праворадикалам.
До цього самого середовища належить і Анджей Запаловський, багаторічний автор Myśl Polska, постійний співрозмовник російського Sputnik Polska та один із найпослідовніших популяризаторів теми «Волинської різні» як «геноциду».
Нині він депутат польського Сейму від Конфедерації польської корони Гжегожа Брауна — політичної сили, представники якої регулярно поширюють антиукраїнські та проросійські меседжі. Після початку великої війни послідовно виступав проти масштабної польської допомоги Україні, критикував державну підтримку українських біженців.
Публікуватиметься в Myśl Polska й історик Богуслав Паж, який згодом переконуватиме, що Україна має змиритися з утратою захоплених Росією територій.
З наведених прикладів можна чітко побачити, що мережа, яка багато років формувала відповідний історичний дискурс, не залишилася на маргінесі, а отримала пряме представництво в польському парламенті.
«Модна» тема
Звісно, фонд «Историческая память» і Myśl Polska такі не одні. Крім них із цією тематикою працюють й інші потужні структури.
Чого варта, наприклад, така собі установа під доволі нудною назвою Російський інститут стратегічних досліджень. Для розуміння: раніше ця установа називалася Науково-дослідний інститут розвідувальних проблем першого головного управління КДБ СРСР.
Нині інститут очолює Михайло Фрадков, який до того обіймав посаду директора Служби зовнішньої розвідки Росії. На відміну від фонду «Историческая память» ця установа воліє не звітувати про реальні напрями своєї роботи.
Але, наприклад, у 2010-х роках там раптом починають проводити багато заходів і круглих столів щодо покращення російсько-польських відносин. А одна з небагатьох монографій, присвячена українсько-польським відносинам та оприлюднена на сайті інституту ще далекого 2010 року під назвою «“Украинская Катынь”: Украину и Польшу ожидает “перезагрузка” гуманитарной политики», містила таку фразу:
«Польско-украинский союз был направлен против России, которую считали виновной за преступления прошлого. Однако фундамент этого союза покоился на зыбком основании. Если не брать весь комплекс нерешенных остро проблемных вопросов польско-украинской истории, стоит напомнить об одной только “Волынской резне”».
Загалом можна вкотре переконатися, що Кремль не обов’язково робить ставку на великі партії чи впливові політичні сили. Навпаки, зручними партнерами нерідко стають невеликі, але добре організовані політичні, громадські або медійні структури. Саме через такі середовища російські наративи здатні поступово проникати в ширшу публічну дискусію під виглядом локальної, а не нав’язаної ззовні позиції.
Вітер з України
Якби колишнього депутата-регіонала і за сумісництвом російського пропагандиста Вадима Колесніченка не існувало в природі, то прихильникам сварки між Україною та Польщею його треба було вигадати.
В Україні Колесніченко давно був інтегрований не лише в проросійський політичний табір, а й у мережу російських державних структур, що просували концепцію «русского міра».
Він очолював Всеукраїнську координаційну раду організацій російських співвітчизників, керував рухом «Русскоязычная Украина», підтримував тісні контакти з російськими державними фондами та політиками, а його діяльність із просування мовного закону фінансував російський Правфонд (Фонд підтримки та захисту прав співвітчизників за кордоном).
Останній, за оприлюдненими документами, не лише виділяв кошти, а й координував інформаційну кампанію. Вже у 2013 році російський президент Володимир Путін у Москві нагородив українських народних обранців Ківалова і Колесніченка спеціальними відзнаками «за популяризацію російської мови в Україні».
Ми багато говорили про роль різних польських і російських істориків, політиків і пропагандистів, але у всій цій історії з розкруткою волинської теми лишалося порожнім одне стратегічне місце. Ніша, яку свого часу дуже вдало знайшов і зайняв Віктор Поліщук. Йдеться про місце людини із «цього» боку, українця, який всебічно підтверджує всі звинувачення в злочинах, фактично в геноциді.
Вадим Колесніченко, певно, недарма перевидав свого часу книжку Віктора Поліщука. Він дуже чітко зрозумів, які плюси дає така позиція. Не виключено, звісно, що йому це могли й «підказати», але виконавець із нього вийшов чудовий. За Колесніченком значно більший масив роботи, на цій ниві він виявився справжнім трудоголіком.
Ще у квітні 2010 року цей нардеп через організацію «Русскоязычная Украина» відкрив в Українському домі виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА».
Що дуже важливо, відкрив він її не сам, а разом із польськими партнерами — Товариством вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów, SUOZUN), про яке ми писали вище.
Під час її відкриття в Українському домі відбулися сутички: на людей, які прийшли висловити свій протест, уже чекали працівники «Беркута». Це означає, що координація спецоперації відбувалася на найвищому рівні тодішнього керівництва України чи його кураторів із Москви.
Але показовою є і реакція тодішньої офіційної Польщі. Аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Україні Ольга Гнатюк заявила: «Не можна все без розбору вкидати під таке гасло «Волинська різанина» просто заради цього слова «різанина». Це робиться задля того, щоб викликати гострі емоції. І я як представник посольства і як людина з ученим званням історика, як професор Варшавського університету висловлююся різко проти таких зловживань».
Просто вражає, наскільки тодішня позиція офіційної Польщі була зваженою та розумною порівняно з теперішніми часами.
Ця виставка була спільним продуктом SUOZUN і «Русскоязычной Украины», адаптованим для українського політичного поля: російською мовою, з широким висвітленням у медіа, без вказаного авторства та з маршрутом по регіонах, де проросійські партії мали політичну аудиторію.
SUOZUN не лише надало матеріали зі свого архіву, а й офіційно долучилося до проєкту, який у квітні 2010 року перетворився на один із найгучніших політичних скандалів у гуманітарній сфері України.
Відповідно ця організація свідомо надала цьому проєкту власний авторитет і легітимність, розділивши відповідальність за його реалізацію та наслідки. Фактично SUOZUN взяло повноцінну участь у російській спецоперації на території України.
Звісно, тут цікаві й конкретні персоналії, які курирували і, вочевидь, фінансували Колесніченка.
Texty.org.ua звернулися з питаннями до одного з колишніх соратників політика-сепаратиста, який продовжує свою публічну діяльність в Україні, Руслана Бортника. Зокрема, запитали його, хто брав участь у підготовці та фінансуванні виставки.
Але пан Руслан відповів, що він не володіє цією інформацією, «оскільки не був причетним до організації виставки. Присутній був лише на відкритті експозиції в Києві як відвідувач». «Наскільки я пам’ятаю, то за підготовку, проведення та фінансування виставки повністю відповідав народний депутат України Вадим Колесніченко, з яким я не підтримую жодних зв’язків із 2014–2015 років», — додав він.
Можливо, такі зв’язки можна краще розгледіти у 2013 році, коли починається новий етап кампанії з дискредитації польсько-українських відносин, ну й відповідно розкручування теми «Волинської різні».
Підготовка до «історичного» візиту
У 2013-му «зірка» Колесніченка в темі Волині засяяла як ніколи яскраво. Саме цей рік став для нього переломним — кампанія, яка донедавна була переважно внутрішньоукраїнською, почала виходити на міжнародний рівень.
Нагадаємо, у липні того року група українських парламентаріїв, переважно від Партії регіонів і КПУ, звернулася до депутатів Сейму із закликом офіційно визнати «Волинську різанину ОУН-УПА геноцидом польського населення». Автори листа не лише використали найжорсткішу правову кваліфікацію подій, а й фактично закликали іноземний парламент ухвалити це рішення.
Разом із групою депутатів від Партії регіонів Колесніченко зареєстрував законопроєкт про встановлення 11 липня Днем пам’яті жертв Волинської трагедії та запровадження звання «Український праведник світу».
Колесніченко також провів у Києві спільну пресконференцію з депутатом Краківської міської ради Мирославом Гілярським та польським активістом Яцеком Вільчуром, на якій презентували українське видання «Кресової книги справедливих 1939–1945».
На перший погляд, це була звичайна презентація книжки. Насправді ж вона показує, яке польське середовище Колесніченко обрав своїм союзником. І Гілярський, і Вільчур були пов’язані з кресовими організаціями, які вже незабаром прийматимуть українського депутата в Польщі.
Особливо показовою є постать Яцека Вільчура. За кілька місяців до київської пресконференції його книжка «На небо сразу не попасть: Львов, 1941–1943» вийшла російською мовою у видавництві агентства REGNUM під редакцією Модеста Колерова, колишнього працівника адміністрації президента РФ та одного з архітекторів російської історико-пропагандистської політики на пострадянських теренах.
Таким чином, одним із головних польських гостей заходу був автор, якого ще до початку кампанії активно просувала одна з ключових російських інформаційно-пропагандистських платформ.
Не менш промовистим виявилося й фінансування самої книжки. За даними RISU, кошти на українське видання виділив благодійний фонд «Дніпро-Січ» В’ячеслава Богуслаєва, президента «Мотор Січі», народного депутата від Партії регіонів. У 2022 році СБУ затримала його за підозрою в державній зраді, колабораційній діяльності та пособництві державі-агресору.
Після цієї пресконференції Колесніченко вирушив до Варшави, де на нього вже чекали організовані Комітетом відзначення 70-х роковин Волинської трагедії заходи та зустрічі з польськими політиками.
2013 рік: коли зійшлися зірки
70-ті роковини Волинської трагедії стали моментом, коли тема остаточно вийшла за межі історичних дискусій і середовища родин загиблих. У 2013 році навколо неї вже працювала велика політична машина: кресові організації, історики, священники, депутати, громадські активісти й медіа.
Як повідомляє інтернет-портал Kresy.pl, одразу після прибуття до Варшави Колесніченко зустрівся з цілою купою цікавих персонажів. Наведемо цю цитату повністю, вона справді дуже важлива:
«Депутат Партії регіонів Вадим Колесніченко прибув до Варшави на запрошення Загальнопольського комітету відзначення 70-х роковин бандерівського геноциду на Східних кресах ІІ Речі Посполитої у 1939–1947 роках. В аеропорту Шопена гостя зустріли голова Міжнародного комітету відзначення генерал Мирослав Гермашевський і речник Комітету Ян Енгельгард. У перший день гість зустрівся з членами Комітету, зокрема з полковником Яном Невінським, депутатом Францішеком Єжи Стефанюком (PSL), доктором Тадеушем Самборським і доктором Даріушем Грабовським».
Отже, до Польщі його персонально запросив Комітет відзначення 70-х роковин «Волинської різні». Це означає, що його приїзд був включений до офіційної програми громадських заходів, а не був приватною ініціативою самого депутата.
Для організаторів урочистостей Колесніченко справді був надзвичайно цінним гостем: український депутат, який просував ті самі оцінки «Волинської різні», що й вони, і створював враження, що в Україні думають так само.
А вже в аеропорту його одразу зустрічав Ян Енгельгард, саме той пан, про якого йшлося в розділі вище про співпрацю поляків з оточення Myśl Polska з російським пропагандистським фондом Дюкова. Ось як цікаво зірки сходяться. Вочевидь, пакет співпраці для Myśl Polska не обмежувався лише просуванням пропагандистських наративів, а був значно ширшим.
Серед учасників зустрічі був і Даріуш Грабовський, економіст, колишній депутат Сейму та Європарламенту, представник польського консервативного середовища.
Колесніченко також зустрівся з одним із основних «кресов’яків» — головою Кресового патріотичного руху Польщі полковником Яном Невінським.
Один із найбільших авторитетів у своєму середовищі, попри службу колись у винищувальному батальйоні НКВС. З огляду на те що сам Колесніченко є палким поціновувачем НКВС і навіть якось давав пресконференцію у формі працівника НКВС, їм, певно, було про що поговорити з паном полковником.
До речі, Невінський трохи пізніше нагородить Колесніченка відзнакою від «кресов’яцької» спільноти — «Хрестом пам’яті жертв геноциду ОУН-УПА».
Але є ще один важливий момент.
Реконструкція візиту Колесніченка до Польщі виявляє одну доволі промовисту закономірність. Якщо його участь у громадських заходах забезпечували кресові організації, ветерани та історичні товариства, то двері до офіційного польського парламенту перед ним відчиняли вже політики Польської селянської партії (PSL).
«Селяни»-москвофіли
Один із лідерів PSL, колишній віцепрем’єр Ярослав Калиновський очолив Громадський загальнопольський комітет відзначення 70-х роковин бандерівського геноциду в Східній Малопольщі. Саме цей комітет координував ювілейні заходи і запросив до Варшави Вадима Колесніченка.
Саме представник PSL Францішек Єжи Стефанюк не лише зустрічався з Колесніченком, а й публічно представив його депутатам Сейму під час дебатів щодо Волині, фактично легітимізувавши його як голос «іншої України», що підтримує вимогу визнати дії ОУН та УПА геноцидом.
До політичного кола PSL належав і Тадеуш Самборський, із яким Колесніченко зустрівся в перший день і який активно працював із кресовими організаціями й брав участь у пам’ятних заходах. На ньому, певно, варто зупинитися окремо.
Ось лише кілька фактів із його біографії. За інформацією одного з найвідоміших польських незалежних розслідувальних і фактчекінгових порталів OKO.press, Тадеуш Самборський у 1977 році здобув докторський ступінь у Московському державному університеті імені Ломоносова.
Потім повернувся до Польщі, був навіть дипломатом у Лаосі. Але в 1983-му знову повернувся до Москви як кореспондент газети, де й провів наступні 10 років. Далі він займається політичною діяльністю в Польщі, звісно, постійно акцентуючи на питанні «східних кресів» та «звірств» ОУН-УПА.
Але і в цей період «чари» Росії його не відпускають. Роками він організовував Легницький фестиваль польсько-російського романсу, в якому брали участь виконавці з Росії та Білорусі. Фестиваль існує досі, хоча після початку війни змінив назву на «Осінній романс».
І основне — та-дам! — Самборський є постійним дописувачем у вже відомому нам виданні Myśl Polska. Там так високо оцінили письменницький талант Самборського, що видали його статті окремою книжкою.
Проте Самборський зробив і дещо більше, ніж просто постійна актуалізація «злочинів» ОУН-УПА серед польських громадян і теплий прийом Вадима Колесніченка.
Тадеуш Самборський належить до небагатьох польських політиків, які послідовно просували кваліфікацію Волинської трагедії як геноциду протягом понад двох десятиліть.
Ще в липні 2003 року, наступного дня після ухвалення спільної заяви Сейму Польщі та Верховної Ради України, у якій сторони свідомо використали компромісне формулювання «Волинська трагедія», Самборський, виступаючи з трибуни польського Сейму, назвав події на Волині «апогеєм геноциду (ludobójstwo), вчиненого проти польського населення Волині бойовиками ОУН-УПА».
Після повернення до Сейму у 2023 році він знову отримав парламентську трибуну для просування своїх поглядів на Волинську трагедію.
От такий поціновувач російських романсів
Хоча рішення про визнання Волинської трагедії геноцидом польський Сейм ухвалив ще у 2016-му, коли Самборський не був депутатом, саме він після повернення до парламенту став одним із головних політичних провідників цього курсу, забезпечивши його подальше законодавче та символічне закріплення. От такий поціновувач російських романсів.
Повертаючись до візиту Колесніченка. Його маршрут Варшавою був показовий. За кілька днів він пройшов майже через усю мережу польських середовищ, які в наступні роки активно впливатимуть на дискусію довкола Волині, — від кресових організацій і парламентських політиків до істориків, публіцистів та організаторів пам’ятних заходів.
На схемі показані ключові учасники мережі, яка впродовж багатьох років формувала сучасний польський дискурс навколо Волинської трагедії. Вона об’єднує польських політиків, публіцистів і громадських діячів, проросійські структури в Україні та російські державні й навколодержавні організації. Назва інфографіки обіграє відому формулу українсько-польського примирення «Пробачаємо і просимо пробачення», показуючи середовище, яке багато років працювало за протилежною логікою.
«Голос Бога»
Одним із упізнаваних облич кампанії 2013 року став ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський, вірменин за національністю, священник вірменської католицької церкви, колишній діяч антикомуністичної опозиції, капелан «Солідарності».
Він мав загальнонаціональну репутацію, якої бракувало більшості маргінальних на той час кресових активістів. Для польської аудиторії це не партійний агітатор і не дворовий націоналіст, а священник, якого переслідували комуністичні спецслужби.
Саме ця біографія зробила його найціннішим моральним активом кампанії. Ісакович-Залеський переводив вимогу назвати Волинь геноцидом із площини політичних заяв у площину морального обов’язку. Незгода з ним могла подаватися вже не як інша оцінка складної історії, а як небажання почути жертв і назвати зло своїм ім’ям.
Однак Ісакович-Залеський був не просто символом, яким користувалися інші. Він сам активно формував порядок денний: критикував польську владу й церковне керівництво за надто м’яке ставлення до України, вимагав юридичного визнання геноциду, виступав проти «культу» Бандери та УПА й роками перетворював ставлення до Волині на тест для польських політиків.
Але якщо простежити його діяльність за кілька років до відзначення 70-х роковин, то на нас чекатиме цікаве відкриття. Виявляється, у квітні 2010-го Ісакович-Залеський приїхав до Києва на пресконференцію з промовистою назвою «Учасники Великої Вітчизняної війни проти Бандери».
Захід проводили під егідою Міжнародного українського союзу учасників війни в межах кампанії за скасування указів Віктора Ющенка про надання Степанові Бандері та Романові Шухевичу звання Героя України.
Важливо й те, з ким Ісакович-Залеський погодився виступати. Серед заявлених учасників пресконференції був Жорж Дигас, колишній офіцер КДБ і представник ветеранських організацій радянських спецслужб.
Учасником був заявлений також Авігдор Ескін, народжений у Москві ізраїльський праворадикальний публіцист, який після 2014 року стане постійним учасником російської антиукраїнської пропаганди. Вибір партнерів вельми промовистий.
Власний сайт Ісаковича-Залеського функціонуватиме не лише як особистий блог, а й як майданчик для інших авторів. Там з’являтимуться тексти із закликами домовлятися з Росією, наріканнями на «ненависть до Путіна», критикою фінансової підтримки України та твердженнями про загрозу з боку українських мігрантів. Не всі ці слова належали самому священникові, але саме його майданчик і репутація надавали їм додаткової ваги.
Але, здається, у 2013 році в Польщі мало хто звертав увагу на такі зв’язки. Країну просто накрила «історична» хвиля «Волинської різанини». Ісакович-Залеський мотався з багатоденним туром по всіх містах і містечках Польщі з лекціями про «звірства ОУН-УПА».
Здається, у країні не залишилося більш-менш великого населеного пункту, у якому не побував би цей активний ксьондз. Польська преса постійно повідомляла нові подробиці про подію та активності. У країні організовувалися масштабні «історичні» реконструкції «Волинської різанини», які стали модними атракціями для відвідувань. Вочевидь, шляху назад на той момент уже не було, далі буде лише гірше.
Після 2013-го
Після 2013-го Волинь перестала бути темою, яка оживає лише напередодні ювілейних дат. Вона остаточно закріпилася в польському політичному порядку денному, і вже за кілька років Сейм ухвалив рішення про визнання Волинської трагедії геноцидом.
Водночас довкола неї сформувалося стійке коло політиків, громадських діячів, істориків, журналістів і медійних майданчиків, які роками визначали тональність цієї дискусії.
Некритичне використання історичних джерел призводило до того, що документи радянських спецслужб, сумнівні архівні знахідки чи праці авторів, не раз викритих у маніпуляціях та фальсифікаціях, нерідко отримували майже такий самий статус, як і академічні дослідження.
Не меншою проблемою виявилася й нерозбірливість у виборі партнерів, яка відчиняла двері для людей та організацій, що, як виявлялося згодом, були пов’язані з російськими пропагандистськими майданчиками, політичними проєктами або структурами впливу.
Відіграла свою роль і готовність деяких польських політиків використовувати будь-якого союзника, що підтримував потрібний їм історичний порядок денний. Легітимізували навіть таких діячів, як Вадим Колесніченко, чия роль у просуванні російських інтересів в Україні вже тоді була добре відома.
Саме тому російські структури та пов’язані з ними актори змогли органічно вбудуватися в уже наявні історичні й політичні суперечки.
Росіянам не треба було підміняти польську дискусію — достатньо було поступово впливати на її зміст, використовуючи вже наявні образи, авторитети, медійні майданчики та політичні контакти.
Межа між добросовісною історичною дискусією, чесними дослідженнями, внутрішньою політикою та чужим інформаційним впливом із часом ставала дедалі менш помітною, поки не зникла взагалі. Але, здається, більшість у Польщі цього так і не помітила.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися