Статті
«Волинська різня». Хто конструював польсько-український конфлікт
Розслідування Texty.org.ua про мережу польських, українських і російських діячів, які перетворили історичну трагедію на інструмент політики.
Необхідна ремарка:
Волинська трагедія стала однією з болючих сторінок в історії як українського, так і польського народів. Вона забрала життя десятків тисяч людей, залишила глибокі травми по обидва боки кордону й досі впливає на взаємне сприйняття українців і поляків. Саме тому її дослідження потребує максимальної відповідальності, опори на документи та готовності до чесного діалогу без політичних спекуляцій.
Реакція Texty.org.ua жодним чином не заперечує трагедії Волині чи масштабу страждань цивільного населення. Ці події потребують подальшого всебічного вивчення й історичної оцінки, заснованої на фактах, архівних документах та результатах наукових досліджень. Водночас наше розслідування показує, що пам’ять про Волинську трагедію протягом останніх десятиліть нерідко ставала об’єктом політичних та інформаційних маніпуляцій, у яких брали участь мережі осіб і організацій, пов’язаних із проросійськими середовищами. Саме ці механізми впливу, а не спроба переглянути пам’ять про жертв і є предметом цього дослідження.
Наприкінці 1990-х Україна і Польща зуміли винести історичні суперечки за дужки й поставити на перше місце майбутнє. Президенти Леонід Кучма й Александр Квасневський послідовно будували модель примирення, засновану на взаємному визнанні трагедій обох народів, відмові від мови взаємних звинувачень і прагненні до діалогу. Символом цього курсу стали спільні заяви, взаємні вшанування пам’яті жертв і принцип «просимо пробачення і пробачаємо».
Польська соціологія показує, наскільки змінилося ставлення поляків до теми Волині. У 2008 році лише 20% поляків добре знало про Волинську трагедію, а 41% узагалі нічого про неї не чув. Уже в 2023 році про добру обізнаність заявили 64% опитаних, а загалом про ці події знали 92% респондентів.
Це зростання відбувалося під впливом політичних та інформаційних кампаній, у яких брали участь не лише історики, а й особи та організації, що згодом не раз фігурували у зв’язку з поширенням проросійських наративів. Саме їхню роль у формуванні сучасного польського дискурсу про Волинь ми й розглянемо далі.
Texty.org.ua у цьому матеріалі зосередилися на періоді від середини 2000-х до 2013 року. Тоді тема Волині дедалі активніше переходила з історичних досліджень у політику. Кульмінацією стали 70-ті роковини у 2013 році, коли ці процеси особливо виразно зійшлися в одній точці.
«Предтечі»
Коли поляк говорить про «геноцид поляків», це легко списати на історичну образу. Але коли те саме говорить людина, яка називає себе українцем, її слова набувають зовсім іншої ваги. Саме такі свідки багато разів ставали одним із найефективніших інструментів у боротьбі за польську історичну пам’ять про Волинь.
Одним із перших був Віктор Поліщук. Народжений на Волині в українсько-польській родині, юрист, який працював у прокуратурі соціалістичної Польщі, а згодом емігрував до Канади, він став автором книжки «Гірка правда. Злочини ОУН-УПА». Саме ця праця десятиліттями залишалася одним із найважливіших аргументів для тих, хто просував тезу про геноцид поляків з боку українських націоналістів.
Віктор Поліщук мав надзвичайно непросту біографію. Народився на Волині. Після окупації Західної України радянською владою його родину вивезли до Казахстану. Пізніше сім’я переїхала до соціалістичної Польщі, де Поліщук здобув юридичну освіту й певний час працював у прокуратурі.
На початку 80-х роках емігрував до Канади. Звісно, Польська Народна Республіка ніколи не була Радянським Союзом, але отримати дозвіл на виїзд за «залізну завісу» було зовсім не просто. Для цього потрібно було мати вагомі підстави. Що справді стало переконливим аргументом для польських спецслужб випустити його ми, на жаль, цього вже не взнаємо.
Працівник прокуратури комуністичної Польщі оселяється в Канаді і пише спогади про злочини ОУН-УПА
Поліщук оселяється в Канаді й намагається долучитися до українського діаспорного руху. Частково йому це вдається. Але згодом він майже повністю зосереджується на темі Волині і зрештою видає книжку «Гірка правда. Злочини ОУН-УПА (Сповідь українця)».
Що цікаво, книжку він нібито видав власним коштом. У бідного емігранта із злиденного соцтабору без затребуваної капіталізмом професії з’являються кошти не тільки щоб жити у дорогій країні, а і на таке от історичне хобі. Неймовірна удача. Або можна уявити. як він їсть безплатні обіди, ночує в нічліжці для бездомних і пише гіркі спогади. Письменник-дон Кіхот, який, попри все, прагне донести читачам правду.
Втім, образ безсрібника погано поєднується з тим, що сам Поліщук писав про себе. Як він зізнавався, матеріальний фактор для нього завжди був важливим. Ось що він зазначав у своїй книжці: «Також у Канаді я не залишив думки про зближення українців і поляків. Саме тому, а також з метою заробити декілька доларів (підкреслення Texty.org.ua), я написав ряд статей спочатку до польської газети «Звйонзковєц», згодом до «Еха тигодня». Українські газети гонорару не платили».
Праця Поліщука швидко здобула популярність у певних польських середовищах. І це не дивно. Коли про злочини поляків говорить поляк, завжди можна говорити про упередженість. Але коли ті самі звинувачення озвучує людина, яка називає себе українцем, ситуація докорінно змінюється.
У 2013 році цей самий прийом використає соратник Віктора Януковича, відомий своїми проросійськими поглядами народний депутат VII скликання Верховної Ради (2012–2014) від Партії Регіонів Вадим Колесніченко. Приїхавши до польського Сейму і виступивши там, він фактично виконає ту саму роль — українця, який підтверджує польські звинувачення. Свідчення «з того боку» майже завжди звучать переконливіше, ніж слова своїх.
Не дивно, що саме книжку Поліщука Колесніченко згодом перевидасть в Україні й організує її публічну презентацію.
Уже під час фінальної підготовки цього матеріалу знову довелося переконатися, наскільки непростою постаттю був Віктор Поліщук. Багато говорилося про його великий архів. Частина цього архіву виявилася у відкритому доступі на сайті польського Товариства вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów). До діяльності цієї організації та її співпраці з Вадимом Колесніченком ми ще повернемося.
Наразі важливіше інше. Значну частину оприлюднених на сайті цієї організації матеріалів становлять фотокопії протоколів допитів, проведених співробітниками радянської держбезпеки наприкінці 1940-х років. Багато документів написані від руки співробітниками НКВС і не містять архівних шифрів чи інших реквізитів, які дозволяли б однозначно встановити їхнє походження.
Як ці матеріали потрапили до особистого архіву Поліщука залишається відкритим питанням. У своїх працях і передмовах він, наскільки вдалося встановити, цього не пояснював.
Чи архіви Поліщука не КДБшна підробка, може стати окремим дослідженням
Саме реконструкція історії цього архіву — хто передав Поліщуку копії документів, із яких архівів вони походили і за яких обставин були отримані та чи це не КДБшна підробка — може стати окремим дослідженням і, можливо, допоможе краще зрозуміти роль самого Поліщука в цій історії. (Ось тут читайте цікаву історію про те, як КДБ підробляло нацистські документи, щоб впливати на внутрішню політику західної Німеччини).
Втім, Поліщук був далеко не єдиним предтечею «різні» із сумнівним бекграундом. Були звісно й інші. Один з найвідоміших авторів і популяризаторів цієї теми у 90-х роках Едвард Прус. Про нього варто сказати окремо. Зокрема, про один цікавий факт: під час Другої світової війни Едвард Прус був учасником польського руху опору, а потім приєднався до радянських «істрєбітєльних батальйонов» НКВС. Що не завадило (а, можливо, допомогло) йому зробити кар’єру як в соціалістичній Польщі, так і вже після розвалу соцтабору.
Винищувальні батальйони (істрєбітєльні батальйони) — це створені НКВС допоміжні воєнізовані формування, які комплектувалися з місцевого населення та використовувалися для боротьби з антирадянським підпіллям і проведення каральних операцій. Після вступу до таких підрозділів їхні учасники ставали частиною радянської репресивної системи. Самі операції супроводжувалися позасудовими розстрілами, катуваннями, депортаціями та іншими репресіями, які були характерними методами радянських органів держбезпеки.
Окремої уваги заслуговує Товариство вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów). Це одна з найпомітніших польських організацій, що спеціалізується на темі злочинів ОУН-УПА та Волинської трагедії. Її представники співпрацювали з Інститутом національної пам’яті Польщі в окремих наукових і меморіальних проєктах, а сама організація багато років проводила конференції, видавала книги та організовувала виставки, присвячені цій тематиці.
Ключова постать цієї організації, її засновник та багатолітній очільник — Щепан Сєкерка. Ініціатор багатьох публікацій на тему злочинів ОУН-УПА, встановлення меморіальних табличок та пам’ятників. Був солдатом Армії Крайової. І, звісно ж, куди ж без цього, у 1944–1945 роках служив у лавах «істрєбітєльного батальйона» НКВС.
Загалом, вражає масштаб співпраці різноманітних діячів польського кресового руху з цією радянською Гестапо, і те, наскільки глибоко цей факт ігнорується у новітній Польщі.
Не менш дивує й те, наскільки некритично значна частина польського суспільства поставилася до документів, створених тією самою системою, яка розстрілювала польських офіцерів у Катині, масово депортувала поляків, розстріляла 111 тисяч поляків у Радянському Союзі та провадила політичний терор, в Польщі та багатьох частина світу.
Чимало аргументів, на яких сьогодні вибудовується концепція «Волиської різанини» як геноциду, спираються на протоколи допитів україньких підпільників, бійців УПА чи селян, отримані в підвалах НКВС. Як саме радянська держбезпека здобувала подібні «свідчення», добре відомо з історії самої Польщі. Але коли мова заходить про Волинь, ця обставина часто перестає бути предметом критичного аналізу.
Показовою є історія командира УПА Юрія Стельмащука («Рудого»). Його допит НКВС, під час якого він нібито підтвердив накази керівництва про масове винищення поляків, сьогодні часто подається як один із ключових доказів. Навіть польська Вікіпедія пише про його «повоєнні свідчення НКВС», хоча йдеться про протокол допиту людини, яка перебувала в руках радянської спецслужби. Сам вибір слова «свідчення» в поєднанні з «НКВС» уже багато говорить про рівень критичного ставлення до такого джерела.
На той момент, коли Росія вирішила знову зробити Волинь інструментом своєї політики щодо Польщі та України, їй не довелося створювати нову історичну конструкцію. Основні наративи, архіви, автори та вдячна аудиторія вже існували. Залишалося лише вдихнути в них нове політичне життя.
«Різня» і росіяни
Кремль обрав чи не найефективнішу для себе тактику — не втручатися напряму у польсько-українську дискусію, а діяти через польських акторів. Тим більше що ґрунт для конфлікту вже існував: польська історична пам’ять, політичні суперечки та взаємні претензії самі по собі створювали високий рівень напруги.
Росії залишалося лише періодично підживлювати ці процеси власною пропагандою, підтримуючи найбільш радикальні наративи, посилюючи взаємну недовіру та перетворюючи болісну історичну тему на інструмент сучасного політичного протистояння.
У 2008 році у Росії видається збірник «документів та досліджень» «Забытый геноцид.
“Волынская резня” 1943–1944 годов». Як було сказано в анотації до цього видання: «Книга, которую вы держите в руках, — первое российское издание, посвященное “Волынской резне” 1943–1944 годов». Книжка ця була видана коштом нікому невідомої особи, а її укладачем був такий собі Алєксандр Дюков.
Саме останній зіграє дуже визначну роль у просуванні теми «Волинської різні» в подальшому. Алєксандр Решидеович Дюков називає себе «православним росіянином». Персона нон-грата у країнах Балтії за свої пропагандистські праці на історичні теми, в яких намагався звинуватити національні рухи цих країн в колабораціонізмі з німцями під час Другої світової війни. Ось як його характеризують у тому ж таки 2008 році у Службі внутрішньої безпеки Естонії (Kaitsepolitsei):
«Хоча Олександр Дюков не має наукового ступеня історика та видатних професійних досягнень, він має дуже легкий доступ до документів, що зберігаються в архівах Федеральної служби безпеки Росії (ФСБ). Двері цього архіву міцно зачинені для пересічних істориків, включаючи громадян Росії. Тому А. Дюков, безумовно, діє з повного відома та схвалення ФСБ».
«Дюков, безумовно, діє з повного відома та схвалення ФСБ»
А вже у 2008 році буде створено Фонд «Историческая память», безмінним керівником якого Дюков залишається і сьогодні.
Коротко про сам фонд: якщо бути максимально точним, то його радше можна розглядати як певний інструмент по проведенню російських спецоперацій у сусідніх із Росією країнах у гуманітарній сфері, зокрема, в історичній. «Историческая память» намагається усіма можливими засобами дискредитувати національно-визвольні рухи у балтійських країнах та Україні.
Фонд «Историческая память» користувався підтримкою російських державних структур, зокрема, Міністерства закордонних справ Росії. МЗС РФ сприяло його діяльності, а представники міністерства регулярно брали участь у заходах фонду, що свідчить про його інтегрованість у систему російської державної історичної політики.
Волинська трагедія була не окремим проєктом Олександра Дюкова, а частиною ширшої діяльності фонду «Историческая память». Паралельно фонд випускав книжки про український визвольний рух, історію країн Балтії, радянські депортації, Голокост і Другу світову війну.
Texty.org.ua вдалося отримати звіт фонду «Историческая память» за 2008–2018 роки. І це справді цікавий та важливий документ. Далі вже не буде припущень чи реконструкцій. Лише те, що самі росіяни писали про свої цілі, методи й результати роботи в Польщі та навколо теми Волині.
Звіт росіян справді був зроблений «в ногу з епохою», там містилася навіть інфографіка. Ось частина карти заходів фонду, яка стосується його заходів у Польщі.
Як бачимо, Польща була регулярним майданчиком для проведення Росією своїх «мєропріятій», а фактично гуманітарних спецоперацій. Кількість подібних операцій в Україні є ще більшою, але треба пам’ятати, що звітний період включає в себе президентство Віктора Януковича, коли Україна фактично перетворилася на прохідний двір для російських спецслужб. Чого на той момент ніби не можна було сказати про Польщу. Але оприлюднена інфографіка фактично свідчить про протилежне.
На жаль, у звіті фонду «Историческая память» немає точно переліку тих активностей, які у період 2008–2018 років проводилися в Польщі. Але є дуже красномовний абзац, який тут варто привести повною цитатою в перекладі українською:
«Польща цікавить нас як майданчик для діяльності проти офіційних історико-пропагандистських концепцій Литви та України. Оприлюднення у Польщі матеріалів про злочини українських націоналістів чи репресії литовської влади щодо польського населення Віленського краю є ефективним інструментом впливу на наших опонентів у Литві та Україні.
Організовані нами презентації матеріалів про антипольську діяльність українців та литовських націоналістів фіксуються польською владою та офіційною істориками; таким шляхом ми доносимо до них тези, які можуть бути самостійно використані польською стороною».
Тут доречно згадати дослідження Пітера Померанцева та Едварда Лукаса «Перемога в інформаційній війні: техніки та контрстратегії російської пропаганди». В ньому автори серед ще радянських, а потім і російських так званих активних заходів впливу на ворожу країну наводять таку ціль: «розвал відносин з іншими націями» (український переказ дослідження тут).
Далі ще більше зізнань! Просто цитуємо: «Велика увага приділяється нами також т. зв. «Волинській різанині» — масовому знищенню польського населення Волині формуваннями ОУН-УПА Нами підтримується дослідницька діяльність польських істориків з цієї тематики; крім того, ми вводимо в науковий обіг нові документи про цей злочин проти людяності».
Російський фонд зізнається, що «підтримує дослідницьку діяльність польських істориків»
Ще раз, якщо хтось не уважно прочитав: пов’язаний з російськими державними структурами фонд зізнається, що «підтримує дослідницьку діяльність польських істориків» щодо подій на Волині. Така собі явка з повинною, лише прізвищ не називають (спойлер: таки назвуть). Щоб зрозуміти, кого саме з польських істориків підтримували росіяни, нам треба розглянути історію одного скромного польського видання.
Mysl Polska — «червона нитка» мережі
Як не дивно, але про усі нижчевикладені події росіяни знову написали у своєму звіті, який мають у своєму розпорядженні Тексти. Цитуємо:
«30 листопада 2016 року, напередодні офіційного візиту Президента України П. Порошенка до Польщі, на сайті Федерального архівного агентства (Росархів) було розміщено підготовлену нами документальну публікацію «Як і за що ми боремося з поляками»: антипольська програма ОУН в архівних документах», що українські націоналісти планували масові етнічні польські населення Волині ще до початку Другої світової війни. Цей пост був помічений не лише в українських ЗМІ, а й у польських (...)».
Тобто тут маємо пряме підтвердження безпосередньо з російського боку, що оприлюднення якихось нібито історичних документів є свідомою інформаційно-пропагандистською операцією прив’язаною до політичної події.
А ще звісно цікаво, хто власне з польського боку підтримує подібні вкиди. І на це питання росіяни, як не дивно, знову дають повну та вичерпну відповідь:
«Уже у червні 2017 року в наступну річницю “Волинської різанини”, документальне видання було опубліковано у польськомовному видавництві «Myśl Polska» та представлено в Музеї Незалежності у Варшаві. Ця публікація зробила важливий внесок в обґрунтування законності кваліфікації “Волинської різанини” як геноциду і тому була затребувана польськими істориками».
Певно, час поцікавитися, а що ж воно таке Myśl Polska. І тут ми надибуємо багато цікавого.
В українські мові є такий затяганий вираз «червона нитка». Так от Myśl Polska — це саме та «червона нитка», яка просотується через різноманітні польські організації та події, яка дуже чітко позначає мережу чи скоріше мережі, що працюють над знищенням добросусідських польсько-українських відносин.
Мова йде про польський часопис і видавництво «національно-демократичного спрямування», яке вже після агресії Росії проти України і окупації Криму видає у себе книжку російського фашиста Олександра Дугіна. Очолює його такий собі Ян Енґельґард, який також співпрацює з Музеєм незалежності у Варшаві. Це до питання, як фсбшні «архіви» могли бути презентовані у цьому музеї.
Під редакцією Яна Енгельгарда Myśl Polska систематично популяризувала праці Олександра Дюкова, висвітлювала організовані Фондом «Историческая память» заходи, публікувала інтерв’ю та рецензії, а також надавала майданчик авторам, які просували максимально конфліктне трактування українсько-польської історії. Саме через такі медіа російські історичні наративи отримували шанс стати частиною вже внутрішньої польської дискусії.
Цікаве, звісно, також, хто ще входить до оточення цього видання. І тут на нас чекатимуть нові, дивні відкриття. Виявляється, що до редакційної ради видання входить і друкується у ньому Матеуш Піскорський. Про якого найбільш красномовно, здається, може розказати радянський анекдот про Штірліца: «Штірліц йшов по Берліну і ніщо в ньому не видавало шпигуна: ні рація за спиною, ні парашут, що волочився за ним по вулиці».
От приблизно те саме можна сказати про Піскорського. У травні 2016 року його затримали співробітники польського Агентства внутрішньої безпеки. Йому було пред’явлено звинувачення у шпигунстві на користь російської та китайської цивільної розвідки, зокрема прийняття оперативних завдань для просування російських інтересів, за що йому нібито платили.
Слідство над Піскорським тривало кілька років. Зрештою, його випустили на волю, а першим медіа, якому він дав інтерв’ю після звільнення був російський пропагандистський канал, де він подякував за підтримку праворадикальному польському політику Гжегожу Брауну та ще кільком інших відомим польським праворадикалам.
До цього ж середовища належить і Анджей Запаловський — багаторічний автор Myśl Polska, постійний співрозмовник російського Sputnik Polska та один із найпослідовніших популяризаторів теми «Волинської різні» як «геноциду».
Нині він є депутатом польського Сейму від Конфедерації польської корони Гжегожа Брауна — політичної сили, представники якої регулярно поширюють антиукраїнські та проросійські меседжі. Після початку повномасштабної війни він послідовно виступав проти масштабної польської допомоги Україні, критикував державну підтримку українських біженців.
Публікуватиметься в Myśl Polska й історик Богуслав Паж, який згодом переконуватиме, що Україна має змиритися з утратою захоплених Росією територій.
З наведених прикладів можна чітко побачити, що мережа, яка багато років формувала відповідний історичний дискурс, не залишилася на маргінесі, а отримала пряме представництво у польському парламенті.
«Модна» тема
Звісно, фонд «Историческая память» і Myśl Polska такі не одні. Крім них по цій тематиці працюють й інші потужні структури.
Чого вартує, наприклад, такий собі заклад під доволі нудною назвою Російський інститут стратегічних досліджень. Для розуміння: раніше у цього закладу була назва «Науково-дослідний інститут розвідувальних проблем першого головного управління КГБ СССР».
Зараз його очолює Михайло Фрадков, який до того займав посаду директора служби зовнішньої розвідки Росії. На відміну від фонду «Историческая память» цей заклад воліє не звітуватися про реальну тематику своєї роботи.
Але от, наприклад, у 2010-роках там раптом починають проводити багато заходів та круглих столів щодо покращення російсько-польських відносин. А одна з небагатьох монографій, присвячена українсько-польським відносинам та оприлюднена на сайті інституту ще далекого 2010 року під назвою «Українська Катинь: Україну та Польщу очікує перезавантаження гуманітарної політики», містила таку думку:
«Польско-украинский союз был направлен против России, которую считали виновной за преступления прошлого. Однако фундамент этого союза покоился на зыбком основании. Если не брать весь комплекс нерешенных остро проблемных вопросов польско-украинской истории, стоит напомнить об одной только «Волынской резне» (...)»
Загалом, можна вчергове переконатися, що Кремль не обов’язково робить ставку на великі партії чи впливові політичні сили. Навпаки, зручними партнерами нерідко стають невеликі, але добре організовані політичні, громадські або медійні структури. Саме через такі середовища російські наративи здатні поступово проникати в ширшу публічну дискусію, отримуючи вигляд локальної, а не нав’язаної ззовні позиції.
Вітер з України
Якби колишнього депутата-регіонала і за сумісництвом російського пропагандиста Вадима Колесніченка не існувало в природі, то прихильникам сварки між Україною та Польщею його треба було вигадати.
В Україні Вадим Колесніченко давно був інтегрований не лише в проросійський політичний табір, а й у мережу російських державних структур, що просували концепцію «Русского мира».
Він очолював Всеукраїнську координаційну раду організацій російських співвітчизників, керував рухом «Російськомовна Україна», підтримував тісні контакти з російськими державними фондами та політиками, а його діяльність зі просування мовного закону фінансувалася російським Правфондом (Фонд підтримки та захисту прав співвітчизників за кордоном).
Останній, за оприлюдненими документами, не лише виділяв кошти, а й координував інформаційну кампанію. Вже у 2013 році російський президент Володимир Путін у Москві нагородив українських народних обранців Ківалова і Колесніченка спеціальними відзнаками «за популяризацію російської мови» в Україні.
Ми багато говорили про роль різноманітних польських та російських істориків, політиків та пропагандистів, але у всій цій історії з розкруткою Волинської теми було порожнім одне стратегічне місце. Ніша, яку свого часу дуже вдало знайшов і зайняв Віктор Поліщук. Мова йде про місце людини з «цього» боку, українця, яка усебічно підтверджує усі звинувачення у злочинах, фактично у геноциді.
Вадим Колесніченко певно недарма перевидавав свого часу книжку Віктора Поліщука. Він дуже чітко зрозумів, які плюси дає подібна позиція. Не виключно, звісно, що це йому могли і «підказати», але виконавець з нього вийшов чудовий. За Вадимом Колесніченком набагато більший масив роботи, на цій ниві він виявився справжнім трудоголіком.
Ще у квітні 2010 року цей нареп через організацію «Русскоязычная Украина» відкрив в Українському домі виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА».
Що дуже важливо, відкрив він її не сам, а з польськими партнерами — Товариством вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów, SUOZUN), про яке ми писали вище.
Під час її відкриття в Українському домі відбулися сутички: на людей, які прийшли висловити свій протест, уже чекали працівники «Беркута». Це означає, що координація цієї спецоперації відбувалася на найвищому рівні тодішнього керівництва України чи їхніх кураторів з Москви.
Але показовою є і реакція тодішньої офіційної Польщі. Аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Україні Ольга Гнатюк заявила: «Не можна все без розбору вкидати під таке гасло «Волинська різанина», просто заради цього слова «різанина». Це робиться задля того, щоб викликати гострі емоції. І я як представник посольства і як людина з ученим званням історика, як професор Варшавського університету, різко висловлююся проти таких зловживань».
Просто вражає, наскільки тодішня позиція офіційної Польщі була зваженою та розумною, порівнюючи з теперішніми часами...
Ця виставка була спільним продуктом SUOZUN і «Русскоязычной Украины», адаптованим для українського політичного поля: російською мовою, з великим медіа висвітленням, без вказаного авторства й із маршрутом по регіонах, де проросійські партії мали політичну аудиторію.
SUOZUN не лише надало матеріали зі свого архіву, а й офіційно долучилося до проєкту, який у квітні 2010 року перетворився на один із найгучніших політичних скандалів у гуманітарній сфері України.
Відповідно, ця організація свідомо надала цьому проєкту власний авторитет і легітимність, розділивши відповідальність за його реалізацію та наслідки. Фактично, SUOZUN взяла повноцінну участь у російській спецоперації на території України.
Звісно, тут цікаві і конкретні персоналії, хто курував і, вочевидь, фінансував Колесніченка.
Texty.org.ua звернулися з питаннями до одного з колишніх соратників політика-сепаратиста, який продовжує свою публічну діяльність в Україні, Руслана Бортника. Зокрема, ми запитали його, хто приймав участь у підготовці і фінансуванні виставки.
Але пан Руслан відповів, що він не володіє цією інформацією, «оскільки не був причетним до організації виставки. Присутній був лише на відкриті експозиції в м. Києві як відвідувач». «Наскільки я пам’ятаю, то за підготовку, проведення, фінансування, тощо виставки повністю відповідав народний депутат України Вадим Колесніченко, з яким не підтримую жодних зв’язків із 2014–2015 років», — додав він.
Можливо, подібні зв’язки можна буде краще розглянути у 2013 році, коли починається новий етап кампанії з дискредитації польсько-українських відносин, ну й відповідно розкручування теми «Волинської різні».
Підготовка до «історичного» візиту
У 2013 році «зірка» Колесніченка в темі Волині засяяла як ніколи яскраво. Саме цей рік став для нього переломним — кампанія, яка донедавна була переважно внутрішньоукраїнською, почала виходити на міжнародний рівень.
Нагадаємо, у липні того року група українських парламентарів, переважно від Партії регіонів і КПУ, звернулася до депутатів Сейму із закликом офіційно визнати «Волинську різанину ОУН-УПА геноцидом польського населення». Автори листа не лише використали найжорсткішу правову кваліфікацію подій, а й фактично закликали іноземний парламент ухвалити це рішення.
Разом із групою депутатів від Партії регіонів Колесніченко зареєстрував законопроєкт про встановлення 11 липня Днем пам’яті жертв Волинської трагедії та запровадження звання «Український праведник світу».
Колесніченко тако провів у Києві спільну пресконференцію з депутатом Краківської міської ради Мирославом Гілярським та польським активістом Яцеком Вільчуром, під час якої презентували українське видання «Кресової книги праведників 1939–1945».
На перший погляд це була звичайна презентація книжки. Насправді ж вона показує, яке польське середовище Колесніченко обрав своїм союзником. І Гілярський, і Вільчур були пов’язані з кресовими організаціями, які вже незабаром прийматимуть українського депутата у Польщі.
Особливо показовою є постать Яцека Вільчура. За кілька місяців до київської пресконференції його книга «На небо сразу не попасть: Львов, 1941–1943» вийшла російською мовою у видавництві агентства REGNUM під редакцією Модеста Колерова — колишнього співробітника Адміністрації президента РФ і одного з архітекторів російської історико-пропагандистської політики на пострадянському просторі.
Таким чином, одним із головних польських гостей заходу був автор, якого ще до початку кампанії активно просувала одна з ключових російських інформаційно-пропагандистських платформ.
Не менш промовистим виявилося й фінансування самої книги. За даними RISU, українське видання оплатив благодійний фонд «Дніпро-Січ» В’ячеслава Богуслаєва — президента «Мотор Січі», народного депутата від Партії регіонів. У 2022 році СБУ затримала його за підозрою у державній зраді, колабораційній діяльності та пособництві державі-агресору.
Після цієї пресконференції Колесніченко вирушив до Варшави, де на нього вже чекали організовані Комітетом 70-річчя Волинської трагедії заходи та зустрічі з польськими політиками.
2013 рік — коли зорі зійшлися
70-ті роковини Волинської трагедії стали моментом, коли тема остаточно вийшла за межі історичних дискусій і середовища родин загиблих. У 2013 році навколо неї вже працювала велика політична машина — кресові організації, історики, священники, депутати, громадські активісти й медіа.
Як повідомляє інтернет-портал Kresy.pl, одразу по прибуттю до Варшави Колесніченко зустрівся з цілою купою цікавих персонажів. Наведемо цю цитату повністю, вона справді дуже важлива:
«Депутат Партії регіонів Вадим Колесніченко прибув до Варшави на запрошення Загальнопольського комітету відзначення 70-ї річниці бандерівського геноциду на Східних кресах ІІ Речі Посполитої у 1939–1947 роках. В аеропорту Шопена гостя зустріли генерал Мирослав Гермашевський, голова Міжнародного комітету відзначення, та Ян Енгельгард, речник Комітету. У перший день гість зустрівся з членами Комітету, зокрема з полковником Яном Невінським, депутатом Францішеком Єжи Стефанюком (PSL), доктором Тадеушем Самборським і доктором Даріушем Грабовським.»
Отже, приїхати до Польщі його персонально запросив комітет відзначення 70-ї річниці «Волинської різні». Це означає, що його приїзд був включений до офіційної програми громадських заходів, а не був приватною ініціативою самого депутата.
Для організаторів урочистостей Колесніченко справді був надзвичайно цінним гостем. Український депутат, який просував ті самі оцінки «Волинської різні», що й вони, і створював враження, що в Україні думають так само.
А вже в аеропорту його одразу зустрічав Ян Енгельгард, саме той пан, про якого йшлося в розділі вище про співпрацю поляків з оточення Mysl Polska з російським пропагандистським фондом Дюкова. Ось як цікаво зорі сходяться, вочевидь, пакет співпраці для Mysl Polska не закінчувався лише просуванням пропагандистських наративів, а був значно ширшим.
Серед учасників зустрічі був і економіст Даріуш Грабовський — колишній депутат Сейму та Європарламенту, представник польського консервативного середовища.
Колесніченко також зустрівся з одним з основних «кресов’яків» — головою Кресового патріотичного руху Польщі, полковником Яном Невінським.
Один з найбільших авторитетів у своєму середовищі, попри службу колись в «істрєбітєльному отряді» НКВС. Враховуючи, що сам Колесніченко є палким поціновувачем НКВС, і навіть одного разу давав пресконференцію у формі співробітника НКВС, їм певно було про що поговорити з паном полковником.
До речі, Невінський трохи пізніше нагородить Колесніченка відзнакою від «кресов’яцької» спільноти — «Хрестом пам’яті жертв геноциду ОУН–УПА» .
Але є ще один важливий момент.
Реконструкція візиту Колесніченка до Польщі виявляє одну доволі промовисту закономірність. Якщо його участь у громадських заходах забезпечували кресові організації, ветерани та історичні товариства, то двері до офіційного польського парламенту перед ним відкривали вже політики Польської селянської партії (PSL).
«Селяни»-москвофіли
Один із лідерів PSL, колишній віцепрем’єр Ярослав Каліновський, очолив «Громадський загальнопольський комітет з відзначення 70-х роковин бандерівського геноциду в Східній Малопольщі». Саме цей комітет координував ювілейні заходи та саме він запросив до Варшави Вадима Колесніченка.
Саме представник PSL Францішек Єжи Стефанюк не лише зустрічався з Колесніченком, а й публічно представив його депутатам Сейму під час дебатів щодо Волині, фактично легітимізувавши його як голос «іншої України», що підтримує вимогу визнати дії ОУН і УПА геноцидом.
До політичного кола PSL належав і Тадеуш Самборський, з яким Колесніченко зустрівся у перший день, і який активно працював із кресовими організаціями та брав участь у пам’ятних заходах. На ньому певно варто окремо сконцентруватися.
Ось лише кілька фактів з його біографії. За інформацією одного із найвідоміших польських незалежних розслідувальних та фактчекінгових порталів OKO.press, Тадеуш Самборський у 1977 році здобув докторський ступінь у Московському державному університеті імені Ломоносова.
Потім повернувся до Польщі, був навіть дипломатом у Лаосі. Але в 1983 році він знову повертається до Москви у якості кореспондента газети, де і проводить наступні 10 років. Далі займається політичною діяльністю у Польщі, звісно постійно акцентуючи на питанні «східних кресів» та «звірств» ОУН-УПА.
Та і в цей період «чари» Росії його не відпускають. Роками він організовував Легницький фестиваль польсько-російського романсу, в якому брали участь виконавці з Росії та Білорусі. Фестиваль існує досі, хоча після початку війни він змінив назву на «Осінній романс».
І основне — та-дам! — він є постійним дописувачем у такому вже відомому нам виданні, як Mysl Polska. Там настільки оцінили письменницький талант Самборського, що видали його статті окремим виданням.
Проте, Самборський зробив і дещо більше, ніж просто постійно актуалізація «злочинів» ОУН-УПА серед польських громадян та теплий прийом Вадима Колесніченка.
Тадеуш Самборський належить до небагатьох польських політиків, які послідовно просували кваліфікацію Волинської трагедії як геноциду протягом понад двох десятиліть.
Ще у липні 2003 року, наступного дня після ухвалення спільної заяви Сейму Польщі та Верховної Ради України, в якій сторони свідомо використали компромісне формулювання «Волинська трагедія», Тадеуш Самборський, виступаючи з трибуни польського Сейму, назвав події на Волині «апогеєм геноциду (ludobójstwo), вчиненого проти польського населення Волині бойовиками ОУН-УПА».
Після повернення до Сейму у 2023 році Самборський знову отримав парламентську трибуну для просування своїх поглядів на Волинську трагедію.
От такий поціновувач російських романсів
Хоча рішення про визнання Волинської трагедії геноцидом польський Сейм ухвалив ще у 2016 році, коли Самборський не був депутатом, саме він став одним із головних політичних провідників цього курсу після повернення до парламенту, забезпечивши його подальше законодавче та символічне закріплення. От такий поціновувач російських романсів.
Повертаючись до візиту Колесніченка. Його маршрут Варшавою був показовий. За кілька днів він пройшов практично через всю мережу польських середовищ, які в наступні роки активно впливатимуть на дискусію довкола Волині — від кресових організацій і парламентських політиків до істориків, публіцистів та організаторів пам’ятних заходів.
На схемі показано ключових учасників мережі, яка впродовж багатьох років формувала сучасний польський дискурс навколо Волинської трагедії. Вона об'єднує польських політиків, публіцистів і громадських діячів, проросійські структури в Україні та російські державні й навколодержавні організації. Назва інфографіки обігрує відому формулу українсько-польського примирення «Пробачаємо і просимо пробачення», показуючи середовище, яке багато років працювало за протилежною логікою.
«Голос Бога»
Одним з упізнаваних облич кампанії 2013 року став ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський — вірменин за національністю, священник вірменської католицької церкви, колишній діяч антикомуністичної опозиції, капелан «Солідарності».
Він мав загальнонаціональну репутацію, якої бракувало більшості маргінальних на той час кресових активістів. Для польської аудиторії це не партійний агітатор і не дворовий націоналіст, а священник, якого переслідували комуністичні спецслужби.
Саме ця біографія зробила його найціннішим моральним активом кампанії. Ісакович-Залеський переводив вимогу назвати Волинь геноцидом із мови політичних заяв у площину морального обов’язку. Незгода з ним могла подаватися вже не як інша оцінка складної історії, а як небажання почути жертв і назвати зло своїм ім’ям.
Однак Ісакович-Залеський був не просто символом, яким користувалися інші. Він сам активно формував порядок денний: критикував польську владу й церковне керівництво за надто м’яке ставлення до України, вимагав юридичного визнання геноциду, виступав проти «культу» Бандери та УПА й роками перетворював ставлення до Волині на тест для польських політиків.
Але якщо прослідкувати його діяльність за кілька років до знакового святкування 70-ї річниці, нас очікуватиме цікаве відкриття. Виявляється, у квітні 2010-го Ісакович-Залеський приїхав до Києва на пресконференцію з промовистою назвою «Учасники Великої Вітчизняної війни проти Бандери».
Захід проводили під егідою Міжнародного українського союзу учасників війни в межах кампанії за скасування указів Віктора Ющенка про надання Степанові Бандері та Романові Шухевичу звання Героя України.
Важливо й те з ким він погодився виступати. Серед заявлених учасників пресконференції був Жорж Дигас — колишній офіцер КДБ і представник ветеранських організацій радянських спецслужб.
Учасником був заявлений також Авігдор Ескін — народжений у Москві ізраїльський праворадикальний публіцист, який після 2014 року стане постійним учасником російської антиукраїнської пропаганди. Такий вибір партнерів достатньо промовистий.
Власний сайт Ісаковича-Залеського функціонуватиме не лише як особистий блог, а і як майданчик для інших авторів. Там з’являтимуться тексти із закликами домовлятися з Росією, наріканнями на «ненависть до Путіна», критикою фінансової підтримки України та твердженнями про загрозу з боку українських мігрантів. Не всі ці слова належали самому священнику, але саме його майданчик і репутація надавали їм додаткової ваги.
Але, здається, у 2013 році у Польщі мало хто звертав увагу на подібні зв’язки. Країну просто накрила «історична» хвиля «Волинської різанини». Ісаковичем-Залеським мотався з багатоденним туром по усіх містах і містечках Польщі з лекціями про «звірства ОУН-УПА».
Здається, у країні не залишилося більш менш великого населеного пункту, який би не відвідав цей активний ксьондз. Польська преса постійно повідомляла нові подробиці про подію та активності. У країні організовувалися масштабні «історичні» реконструкції «Волинської різанини», які стали модними атракціями для відвідувань. Вочевидь, шляху назад на той момент уже не було, далі буде лише гірше.
Після 2013-го
Після 2013 року Волинь перестала бути темою, яка оживає лише напередодні ювілейних дат. Вона остаточно закріпилася в польському політичному порядку денному й уже за кілька років привела до рішення Сейму про визнання Волинської трагедії геноцидом.
Водночас навколо неї сформувалося стійке коло політиків, громадських діячів, істориків, журналістів і медійних майданчиків, які роками визначали тональність цієї дискусії.
Некритичне використання історичних джерел призводило до того, що документи радянських спецслужб, сумнівні архівні знахідки чи праці авторів, неодноразово викритих у маніпуляціях та фальсифікаціях, нерідко отримували майже такий самий статус, як і академічні дослідження.
Не меншою проблемою виявилася і нерозбірливість у виборі партнерів, яка відкривала двері для людей та організацій, що згодом виявлялися пов'язаними з російськими пропагандистськими майданчиками, політичними проєктами або структурами впливу.
Зіграла свою роль і готовність окремих польських політиків використовувати будь-якого союзника, який підтримував потрібний їм історичний порядок денний. Легітимізували навіть таких діячів, як Вадим Колесніченко, чия роль у просуванні російських інтересів в Україні вже тоді була добре відома.
Саме тому російські структури та пов'язані з ними актори змогли органічно вбудуватися в уже існуючі історичні й політичні суперечки.
Росіянам не потрібно було підміняти польську дискусію — достатньо було поступово впливати на її зміст, використовуючи вже наявні образи, авторитети, медійні майданчики та політичні контакти.
Межа між добросовісною історичною дискусією, чесними дослідженнями, внутрішньою політикою та чужим інформаційним впливом із часом ставала дедалі менш помітною, поки не зникла взагалі. Але, здається, більшість у Польщі цього так і не помітила.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися