Статті

«Росіяни боялися азовців». Боєць бригади «Азов» Август про вибух в Оленівці й тортури в Таганрозі

Боєць 12-ї бригади «Азов» із позивним Август в Оленівці втратив ногу й дістав сильне ушкодження ока, а в Таганрозі вивчив німецьку. Він розповів про теракт, проукраїнських лікарів у Донецьку, а також про російських тюремників, які боялися надлюдських здібностей українських бійців.

Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко

Текстова версія створена спеціально для Texty.org.ua.

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року російські окупанти підірвали барак у колонії неподалік Оленівки на Донеччині, де утримували бійців, яких після 86 днів героїчної оборони Маріуполя вивели з комбінату «Азовсталь». Внаслідок теракту загинуло щонайменше 53 українських захисники, понад 130 дістало поранення.

Приміщення колонії в Оленівці, де утримували українських військовополонених, після влаштованого окупантами теракту. Фото: Reuters

Росіяни звинуватили в теракті українських військових, які буцімто вдарили по колонії ракетою з установки HIMARS. Українські та міжнародні експерти це заперечили. Однак розслідувати теракт не вдається, адже росіяни не допускають на місце події ані слідчих, ані представників міжнародних організацій.

У тому бараці смерті перебував боєць 12-ї бригади «Азов» Ян Данілко з позивним Август. Він втратив ногу й дістав ушкодження ока, яке згодом, уже в Україні, довелося видалити.

Пройшовши колонії в Оленівці, Таганрозі та Кізелі (Пермський край), у червні 2025 року Август повернувся додому і готується знову стати в стрій. Він розповів виданню Ukrainian Witness про вбивство українських оборонців та довгий шлях додому через російську неволю.

Перед терактом

За словами Августа, коли військових з Азовсталі привезли в колонію, там спершу панував хаос. Людей було багато, поранених розмістили разом із тими, хто не мав ушкоджень. Але згодом бійців «Азова» відділили, а поранених вивезли до лікарні в Донецьку. Колонія в Оленівці не була готова до розміщення, бо раніше стояла законсервованою, там навіть вбиральня з’явилася лише через місяць. «Та й то це була яма, яку ми самі й копали», — розповідає військовий.

Напередодні теракту частину азовців перевели в інше приміщення. «Я дуже здивувався, бо розділяли за алфавітом і якось вибірково, приблизно кожний четвертий чи п’ятий із барака», — каже Август. Це був чи то столярний цех, чи майстерня. Там поставили сітчасті ліжка.

Місцевий начальник пояснив переведення поліпшенням умов і сказав облаштовуватися й налагоджувати побут. У бійців з’явилася надія, що так їх готують на обмін. Мовляв, щоб потім не збирати, а одразу всіх завантажити в транспорт.

Август каже, що сам у це не вірив, бо це здавалося підозрілим, але й чогось поганого не очікував. «Ти в полоні, з тобою начебто вже нічого не має трапитися, — згадує боєць. — Тим паче це наче почесний полон, для збереження життів. І тільки вночі стало зрозуміло, до чого то все було».

Вибух

Вночі полонені прокинулися від звуків вибухів. Август був упевнений, що нічого особливого не відбувається, що це чергова провокація росіян. «За 8–10 кілометрів від колонії були наші позиції, — розповідає він. — Росіяни підводили РСЗВ під паркан і стріляли з “Градів”. Прикривалися нами, бо знали, що українці по своїх полонених не битимуть».

Побратим звівся на ліжку, але Август сказав йому, що це, мабуть, знову стріляють з-під паркана. Мовляв, лягай відпочивати. І це його врятувало, бо за кілька секунд пролунав вибух уже всередині барака. Він був такої сили, що побратимові Августа вирвало частину м’язів руки і плеча. «Якби він не ліг, а сидів чи встав, його вдарило б просто в тулуб», — каже військовий.

«Я був поруч з епіцентром вибуху»

Попри травми, Август вважає себе щасливчиком. «Там дуже багато хлопців загинуло, — каже він. — Я був поруч з епіцентром. Хлопець, який лежав на сусідньому ліжку, загинув, а я вижив. Думаю, я дуже везучий». Осколки влучили в тулуб, у кістку лівої ноги, в око. Август дістав контузію.

У перші хвилини все було незрозуміло, але боєць каже, що був дуже спокійний і не панікував: «По-перше, через адреналін, звісно. По-друге, усі військові вчать протокол домедичної допомоги MARCH. У нас не було аптечок, але я скрутив із бинта шнурок, щось там намагався притискати».

У приміщенні, де перебували азовці, були масивні металеві двері на рейках, типові для промислових споруд. Вибух був такої сили, що їх вирвало, наче папір, і вони відлетіли від стіни. Тому ті, хто був здатний пересуватися, виходили самі й рятували поранених. Вони повалили паркан і відносили травмованих до адміністративної будівлі колонії.

«А потім почали вибігати всі ці спецпризначенці. Вони стріляли в повітря, кидали в нас світлошумові гранати, кричали, щоб ми виходили з трави і лягали на асфальт, щоб нас було видно, — розповідає Август. — І так згаяли приблизно годину часу. Вони були в шоці».

Боєць вважає, що адміністрація колонії не очікувала такого розвитку подій. Наглядачі не знали, що робити з пораненими і загиблими. «Вони, мабуть, прорахувалися, — припускає Август. — Напевно, думали, що ми мали там усі загинути, а ми залишилися живі».

Бійці допомагали пораненим. Рвали на шматки простирадла і за допомогою палиць чи уламків металевих прутів закручували їх, як турнікети, робили з подушок бандажі.

«Напевно, вони думали, що ми мали там усі загинути»

«Вижити могло б значно більше людей, якби їм хоча б на годину раніше допомогли. Мене відвозили в лікарню з першою партією. Я допомагав вантажити поранених у КамАЗ і потім виймати їх. Двоє хлопців відійшло при мені, під час розвантаження. Було втрачено дуже багато часу. А ще ж була друга партія, третя. Я не кажу про три чи чотири години. Якби хоча б на годинку раніше, живих було б більше».

Ті, кому вдалося вийти назовні, ще довго чули крики поранених всередині будівлі. «Не всі загинули одразу, — каже Август, випускаючи подробиці. — Сподіваюся, хлопці, які були в епіцентрі, не мучилися. Багато з тих, хто спав, так і лишилися в цій позі».

Лікарня

Після вибуху Август потрапив до лікарні в Донецьку й провів там у реанімації 10 днів, із яких тиждень неофіційно. На утримання пацієнтів потрібні кошти, яких не виділяли, тож на папері Яна виписали вже на третій день. За цей час у нього, напівпритомного, встигли взяти інтерв’ю російські пропагандистські медіа.

«Коли я повернувся в Україну, хлопці казали, що добре тримався, — згадує Август. — Я дуже обережно намагався відповідати. Щоб не нашкодити ні своїй країні, ні собі. Бо розумів, що журналісти не можуть відключити медичні апарати через те, що я їм не сподобався. Але за ними стояли хлопці в балаклавах».

У лікарні Августа й хлопців підтримували лікарі й медичний персонал — допомагали від себе. Серед них було багато проукраїнських. «Вони пошепки говорили з нами, — згадує військовий. — Казали, що чекають, коли Україна повернеться і звільнить їх. Багато хто залишився там через родичів і дім. Були обставини, через які вони лишилися, але чекають Україну».

«Лікарі пошепки говорили з нами»

Така підтримка була і в лікарні № 15, куди потім перевезли Августа. Це спеціалізований шпиталь для військовополонених. Там лежало багато бійців, які потрапили туди після виходу з Азовсталі, оминувши Оленівку.

Ян потребував ліків: антибіотиків, мазей, крапель та інших засобів. Їх власним коштом для бійця купувала медсестра. «Охорона перевіряла тих, хто контактував із полоненими, — згадує Август. — Вона казала, що це лікар призначив, і так проносила мені ліки».

У лікарні бійців катували. Август каже, що його це не торкнулося: «Що з мене вже візьмеш?». А інших допитували і мучили, били струмом із шокерів.

Загалом Август перебував на лікуванні 18 днів — на момент виписки в нього навіть не загоївся шов після ампутації. Бійця виписали, тому що окупанти почали готуватися до наступу, звільняли поверх лікарні й підлаштовували його під свої потреби в очікуванні поранених. Для цього з Росії приїхали військові медики. Тож Августа і його побратимів ненадовго повернули в Оленівку.

Оленівка — Таганрог

Невдовзі після повернення в Оленівку частина бійців вирушила на перший великий обмін. Август до списку не потрапив через ампутацію, хоча, каже, «на сумці сидів».

Він припускає, що росіяни не хотіли морочитися з тяжкопораненим, якого треба було б носити. Тож Ян лишився в колонії. Медичну допомогу йому, як і іншим пораненим, надавали хлопці-медики зі своїх же, азовців, тими медикаментами, які в них були. І все це в тісних переповнених камерах, без доступу до води, а донбаська спека особлива: +35 і застигле розпечене повітря. Тому рани гоїлися важко і довго.

У вересні 2022 року Августа і його побратимів етапували до Таганрога. Режим утримання там дуже жорстокий, тортури і побиття починаються буквально з порога — на так званій прийомці.

«Під час прийомки полоненому зламали ребра, вони пробили легені»

Полонених так били, що частина з них після цього померла. «Це традиція ще з радянських часів, — розповідає боєць. — Прийомка відбувається, щоб тебе зламати, зруйнувати. Я займався спортом, але стільки в голову ніколи в житті не пропускав, як там». Ян згадує чоловіка, з яким сидів у камері. Йому під час прийомки зламали ребра, вони пробили легені. Почався пневмоторакс — стан, коли повітря збирається всередині грудної порожнини і тисне на легеню, через що вона спадається. Полоненому не надали допомогу — він помер.

Август каже, що умови були надзвичайно тяжкі. На стінах камери пліснява. Годували гнилою картоплею. Навіть охоронці між собою нарікали на блювотний запах.

Полонених змушували співати гімн і вчити пропагандистські вірші з вибаченнями перед Росією. Допитували в сусідньому корпусі навпроти. І ті, хто був у камерах, постійно чули крики тих, кого катували. Їх били, зокрема й струмом.

Одна з улюблених тортур росіян — «оглядове колесо»

Боєць згадує одну з улюблених тортур росіян — «оглядове колесо». Людина має нахилитися і зчепити руки під колінами, на неї вдягають наручники. Між тулубом і руками вставляють палицю і так підвішують на спортивні бруси. Можуть ще штовхати, щоб тіло гойдалося. З кожною хвилиною біль у руках стає дедалі нестерпнішим. «Якщо так повисіти хвилин 15, ти на себе і вбивство президента Кеннеді візьмеш», — каже Ян.

Ставлення до азовців було особливим: їх били й катували сильніше, ніж інших. І водночас боялися: посилено охороняли, на роботу не відправляли, бо для цього треба було б залучити цілу роту спецпризначенців — так казали тюремники між собою. «Я знаю, що ця історія здаватиметься чимось на межі фантастики, але це правда», — сміється Август.

Азовців били й катували сильніше

Росіяни були впевнені, що бійці «Азова» мають особливі знання і вміння на кшталт ченців Шаоліня. Тюремники боялися підходити до них близько. «Вони казали про якісь прийоми, які ми начебто знаємо. Що ми вміємо нігтями чи чимось там розтинати шию», — розповідає Ян.

Росіяни були впевнені, що азовці мають якусь суперсилу

А ще Август ділиться спостереженнями за росіянами.

«Це нонсенс у нашій державі, — каже боєць. — Після полону я вважаю, що на мільярд відсотків не помилився, коли пішов її боронити. Я бачив, як функціонує їхня система. Вони перекладають відповідальність, бояться тільки начальників, не здатні налагодити елементарне постачання. Я поки штопав свою майку, фактично нову сплів, але поміняти нам форму в них ніяк не виходило. А ще вони постійно з перегаром. Навіть ті, хто працює в Слідчому комітеті, а це поважна структура в них. Сидить на допиті з перегаром із суміші цибулі й часнику. Ти ж держслужбовець. Це такий рівень? Я надивився там на них і близько не хочу, щоб щось таке було в моїй країні».

Росіянин сидить на допиті з перегаром із суміші цибулі й часнику

Тримала спільнота — Август перебував у колонії разом із побратимами, яких знав раніше. Бійці спілкувалися, читали. Пригадує, один із його побратимів вивчив напам’ять поему. Інтелектуальна робота загалом підтримувала його протягом усього перебування в полоні. Сам він вчив німецьку мову — переймав її від чоловіка, з яким сидів в одній камері. Полоненим не дозволяли спілкуватися, але вони шукали способи робити це потай.

Ян Данілко, азовець. Фото з особистого архіву

«Прилаштовували якось голови, опускали обличчя до підлоги, мінімум жестикуляції, щоб нічого не можна було побачити в камеру», — згадує Август. — Було б безглуздо не використати цей час, коли він у тебе є. Коли ти у вакуумі, то маєш натхнення. Плюс, якби я змарнував той час, це означало б, що вони перемогли. Я вважаю, що нічого не втратив у полоні. Я використав свій час».

Кізел та обмін

У серпні 2024 року Августа перевезли до колонії в місті Кізел. І цей пункт перебування став його останнім у Росії. Звідси боєць вирушив на обмін.

День обміну особливо нічим не вирізнявся. Август і його побратими не знали, куди їх везуть. «Я зрозумів, що ми на обміні, тільки коли аж у Білорусі розмотали очі, — каже він. — А так думав, що це буде просто черговий етап. Хоча в якісь моменти було зрозуміло, що нас супроводжують уже військові, всі були дуже чемні, нікого не били. Тобто були ознаки обміну, бо вони дуже люблять робити театральщину, коли треба».

Боєць розповідає, що після повернення додому тиждень відмивався: у колонії на те, щоб покупатися, поголитися і випрати речі, відводили зазвичай дві хвилини. Щоправда, в Августа з його травмою було трохи більше. «У каліча двє трідцать» — так казали наглядачі, згадує Ян.

Відколи Август повернувся додому, минуло трохи більш як рік. Зараз він знову готується стати в стрій. Каже, бригада допомагає ветеранам з адаптацією й усім, що треба для навчання, працевлаштування чи відкриття власного бізнесу. Але він хоче продовжувати службу.

З одного боку, щоб і далі розвивати військову кар’єру. А з другого — каже, що ідейний: «Поки йде війна, поки я можу бути корисним, буду це робити. Зараз кожна людина на вагу золота. Щоб дійти до перемоги, треба робити все разом».

азовці війна оленівка полон